Один тільки раз ми помітили, як під оболонкою звивався молюск. Ми бачили білосніжні кулі, які плавали поблизу, і спочатку нам здавалося, що зовсім не важко підплисти до них в човні і впіймати їх. Коли обірвалась вірьовка планктонної сітки і шовкова сітка, залишившись позаду, пливла слідом за плотом, ми були так само оптимістично настроєні і спустили на воду човника, прив'язавши до нього вірьовку, щоб легше було повернутися. Але, на наше здивування, ми переконалися, що вітер і хвилі не дають човнику підійти і що вірьовка, прив'язана до "Кон-Тікі", дуже гальмує у воді; нам ні разу не вдалося підгребти до того місця, де тільки що був пліт. Іноді до того предмета, який ми хотіли підібрати, залишалось всього кілька метрів, але тут вірьовка натягувалась, і "Кон-Тікі" тягнув нас геть, на захід.
"Що за борт упало, те пропало" — такий був висновок, до якого ми поступово прийшли і якого потім ніколи не забували до кінця нашого плавання. Якщо ми хотіли залишитися живими, треба було міцно триматися за "Кон-Тікі", поки він не ткнеться носом у суходіл по той бік океану.
Після зникнення папуги радіорубка спустіла; та коли наступного ранку тропічне сонце засяяло над Тихим океаном, наш траур швидко скінчився. В найближчі кілька днів ми витягли чимало акул і завжди, коли ми знаходили в шлунку акули серед голів тунців та інших диковинок чорний зігнутий дзьоб, вважали його дзьобом папуги. Але уважніше придивившись, ми кожного разу переконувались, що то був дзьоб перетравленого кальмара.
Від самого початку плавання обом радистам було досить роботи в їх рубці. Тільки ми опинилися в течії Гумбольдта, з ящиків з батареями почала капати морська вода, і довелося, покрити радіорубку брезентом, щоб врятувати від ушкодження все, що тільки можливо було врятувати в умовах відкритого моря. Потім радистам довелося поморочитися над тим, як приладнати на маленькому плоту досить довгу антену. Вони спробували пустити антену вгору, прив'язавши її до повітряного змія, але від пориву вітру змій просто поринув у гребінь хвилі: і зник. Тоді вони почали пускати антену вгору з допомогою повітряної кулі, але тропічне сонце випалювало в ній дірки, і вона зморщувалась і падала в океан. А потім у них виникли, неприємності через папугу. До цього можна додати, що лише після двотижневого плавання в течії Гумбольдта ми вийшли з мертвої зони Анд, в межах якої короткі хвилі такі ж німі і позбавлені життя, як повітря в порожньому ящику з-під мила.
Та ось одного разу короткі хвилі несподівано пробилися, і позивні сигнали Торстейна почув якийсь випадковий радіоаматор в Лос-Анжелесі, який морочився зі своїм радіопередавачем, намагаючись встановити зв'язок з другим аматором у Швеції. Американець поцікавився, якої системи наш передавач, і, діставши вичерпну відповідь, запитав у Торстейна, хто він такий і де живе. Коли він почув, що Торстейн проживає у бамбуковій каюті на плоту в Тихому океані, почулося кілька чудних поклацувань, і Торстейн поспішив повідомити деякі подробиці. Як тільки чоловік в ефірі опам'ятався, він передав нам, що його звуть Гал, а його дружину — Анна, що вона за походженням шведка і повідомить наші сім'ї про те, що ми живі й здорові.
Цього вечора нам здавалося дуже дивним, що зовсім чужа людина на ім'я Гал, якийсь невідомий кінооператор, один з численних жителів далекого Лос-Анжелеса, був єдиною в світі людиною, не рахуючи нас самих, яка знала, де ми знаходимося і що в нас усе гаразд. Починаючи з цього вечора, Гал, він же Гарольд Кемпел, і його друг Френк Кюєвес по черзі вартували кожної ночі і ловили Сигнали нашого плоту, а Герман одержував телеграми з подякою від начальника бюро погоди США за те, що двічі на добу передавав шифром метеорологічні відомості з району, про який відомості поступали дуже рідко, а зведень і зовсім не було. Згодом Кнут і Торстейн майже щоночі встановлювали зв'язок з іншими радіоаматорами, а ті передавали наші привіти в Норвегію через короткохвильовика на ім'я Егіль Берг, який жив у Нутоддені[35].
Лише на кілька днів, коли ми перебували посеред океану, наша радіостанція зовсім припинила роботу, бо в радіорубку набралось занадто багато солоної води. Наші радисти лізли з шкури, цілими днями й ночами морочачись з гвинтами і паяльником, а далекі радіоаматори думали, що з плотом все покінчено. Потім якось увечері позивні "LI2B" помчали в ефір, і в одну мить радіорубка задзижчала, мов осине гніздо, бо кілька сотень американських короткохвильовиків одночасно застукотіли ключами, відповідаючи на наш заклик. Справді, коли ми потрапляли у володіння наших радистів, ми почували себе так, наче сидимо в осиному гнізді. Все було мокре від води, що проникала з усіх боків; на бальзовій колоді лежав невеличкий гумовий килимок, на якому сиділи радисти, але якщо хто-небудь з нас торкався ключа Морзе, він зараз же відчував удар струму одночасно в задній частині і в кінчиках пальців. А якщо хтось із нас, сторонніх, намагався вкрасти олівець з радіорубки, багатої на всяке приладдя, у нього волосся на голові ставало дибом або ж з недогризка олівця починали сипатися великі іскри. Тільки Торстейн, Кнут і папуга могли без риску лавірувати в цьому куточку каюти, і щоб позначити межу зони, небезпечної для інших, ми прибили шматок картону.
Якось пізно ввечері Кнут сидів у радіорубці і з чимсь морочився при світлі ліхтаря; раптом він потягнув мене за ногу і сказав, що розмовляє з хлопцем на ім'я Хрістіан Амундсен, який живе під самим Осло. Це був один з радіоаматорських рекордів, бо наш маленький короткохвильовий передавач з його 13990 кілоциклами в секунду міг дати не більше шести ват, тобто приблизно стільки ж, скільки дає маленький електричний ліхтар. Це було другого серпня, і ми пропливли вже 60° у західному напрямку, отже Осло знаходилося якраз на протилежному боці земної кулі. Королю Хокону наступного дня минало 75 років, і ми послали йому привітальну телеграму просто з плоту; а ще через день ми знову почули Хрістіана, що передавав нам відповідь короля, який побажав нам дальшої удачі і успішного закінчення подорожі.
Другий епізод залишився в нашій пам'яті як контраст до всього нашого життя на плоту. У нас було два фотоапарати. Ерік захопив з собою запас хімікалій для проявлення знімків у дорозі, тому ми могли заново зняти те, що вийшло невдало. Після відвідин китової акули Ерік не міг більше стримати себе і якось увечері розвів хімікалії, суворо дотримуючись настанов, і проявив дві плівки. Негативи — всі в цяточках і зморшках — нагадували зображення, одержані по більдтелеграфу. Плівка пропала. Ми запитали по радіо, як нам бути. Нашу радіограму прийняв один короткохвильовик у Голлівуді; він подзвонив по телефону в фотолабораторію і незабаром вклинився в розмову, повідомивши, що у нас занадто теплий проявник і що не можна користуватися водою з температурою, вищою за 16°С, інакше на негативах будуть зморшки.
Ми подякували за пораду і переконалися, що найнижча температура навколо нас — це температура самої океанської течії, яка дорівнювала приблизно 27°. Але ж Герман був інженером-холодильщиком, і я жартома запропонував йому довести температуру води до 1,6°. Він попросив дозволу пустити в хід маленьку пляшку вугільної кислоти, що залишилася після надування гумового човна; він зробив якісь фокуси в металевій каструлі, вкритій спальним, мішком і шерстяною фуфайкою. І раптом щетиниста борода Германа вкрилася памороззю, і він появився в каюті з каструлею, в якій лежав великий шматок білого льоду.
Ерік знову взявся за проявлення, і результати були прекрасні.
Але хоча слова-привиди, що розносилися ефіром короткими хвилями, були розкішшю, невідомою в далекі дні Кон-Тікі, все ж океанські хвилі під нами залишались такими ж, як і в старовину, і вони несли наш бальзовий пліт невпинно на захід, як робили це тоді, півтори тисячі років тому.
Після того, як ми пройшли половину нашого шляху до островів Південного моря, погода стала менш стійкою, час від часу налітали дощові шквали, а пасат змінив свій напрямок. Він неухильно дув з південного сходу, поки ми не пройшли значної частини екваторіальної течії; дедалі він почав все більше відхилятися на схід. 10 червня ми досягли найдальшої північної точки під 6°19′ південної широти. Ми були тоді так близько до екватора, що, здавалося, нас пронесе мимо найбільш північних з групи Маркізьких островів, і ми остаточно загубимось в океані, не знайшовши землі. Але потім пасат ще відхилився, почав віяти не зі сходу, а з північного сходу і погнав нас кривою на південь, до широт острівного світу.
Часто траплялося, що напрям вітру і хвиль не змінювався протягом кількох днів підряд; тоді ми зовсім забували, чия була вахта, і згадували про це лише вночі, коли вахтовий залишався один на палубі. Адже при постійному вітрі стернове весло міцно прив'язувалося, і "Кон-Тікі" посувався під наповненим парусом без всякої нашої участі. В такі ночі вахтовий міг спокійно сидіти у дверях каюти і стежити за зірками. Якщо сузір'я міняли своє положення на небі, значить, йому треба вийти і з'ясувати, чи зрушилося з місця весло, а чи відхилився вітер.
Нас самих дивувало, до чого легко було керувати плотом по зірках, після того, як ми кілька тижнів підряд спостерігали їхній рух на небосхилі. Правду кажучи, вночі більше й ні на що було дивитися. Ми знали, де кожної ночі мали бути різні сузір'я; а коли ми наблизились до екватора, на північному горизонті так ясно виднілася Велика Ведмедиця, що ми злякалися, щоб часом не з'явилася і Полярна зірка, яку ми могли побачити лише в тому разі, коли б перетнули екватор. Та як тільки встановився північно-східний пасат, Велика Ведмедиця знову зникла.
Стародавні полінезійці були великими мореплавцями. Вони орієнтувалися вдень по сонцю, а вночі по зірках. У них були на диво великі знання про небесні світила. Вони знали, що земля кругла, а в їх мові були слова, що означали такі складні поняття, як екватор, північ ні і південні тропіки. На Гавайських островах вони видряпували карту океану на оболонці круглих пляшкових тикв, а на деяких інших островах робили докладні карти з переплете, них сучків, до яких для позначення островів прикріплювали черепашки, а гілки означали особливо важливі течії.