Антона. Одна з сестриць плела коло неї. Це була низенька, досить повна жінка голодуючого крамаря, разом з тим мати двох дітей, вона вже встигла здобути собі почесне ім'я Помсти.
Чуєш? сказала вона. — Прислухайся лишень. Хтось іде?
Повість про двоє міст — 10.
Наче з найдальших закутків передмістя св. Антона до самої винарні прокладено було порохову доріжку і тепер враз підпалено її, — так швидко наближався шум.
— То Дефарж, — сказала мадам. —Тихше, патріоти.
Дефарж увійшов засапавшись, зірвав з себе червону шапку й подивився навколо себе.
— Слухайте всі — сказала мадам. — Слухайте його. Дефарж стояв, задихавшися, перед зацікавленими очима та роззявленими ротами, що стовпилися за дверима. Всі, що були у винарні, схопилися.— Говори ж, мужу, в чім справа?
— Новини з того світу.
— Як так? — крикнула жінка презирливо. — 3 того світу?
— Чи всі пам'ятаєте старого фульона, який говорив голодуючим людям, що вони можуть їсти сіно, який помер і пішов до пекла?
— Всі, — загорлали з усіх боків.
— Так ото новини про нього. Він серед нас.
— Серед нас? — знову загорлали з усіх боків. — Мертвий?
— Не мертвий. Він так боявся нас... і мав на те резони... що поширив чутки, ніби він умер, і зробив собі великий похорон. Однак вони знайшли його живого, — він ховався на селі, — і привезли його сюди. Я бачив його оце зараз, коли його вели до Міського Дому як в'язня. Я сказав, що він мав резони боятися нас. Скажіть усі: чи були такі причини?
Нещасний старий грішник, що мав понад сімдесят років, коли б і ніколи ще не знав цього, то тепер зрозумів би, почувши крик у відповідь на запитання. За тим настала хвилина глибокого мовчання. Дефарж і його дружина пильно поглянули одно на одного. Помста нахилилася, і всі почули звук барабана, який рухався коло її ніг за прилавком.
— Патріоти—сказав Дефарж рішучим голосом, — чи ми готові?
Моментально ніж мадам Дефарж опинився в неї за поясом; барабан бив уже на вулиці, наче його й барабанщика тягла разом якась магічна сила; а Помста, страшенно викрикуючи та махаючи руками над головою, немов сорок фурій укупі, бігала від будинка до будинка, підбурюючи жіноцтво.
Чоловіки були страшні в своєму кровожерному гніві, з яким вони виглядали з вікон, хапаючи зброю, яка тільки потрапляла до рук, і вибігали на вулиці; а вигляд жінок був такий, що кров холонула у наисміліших. Вони кидали хатні роботи, які ще були при їх неприкритих злиднях, кидали своїх дітей, своїх старих і хорих, що голодні й голі валялися на підлозі, і бігли з розпатланим волоссям, доводячи одна одну й самих себе дикими криками і вчинками до шалености. "Шибеника Фульона заарештовано, моя сестро! Старого Фульона заарештовано, моя донько!" Потім двадцять інших вдиралися в середину їх, били —себе в груди, рвали на собі волосся й покрикували: "Фульон живий. Фульон, що говорив голодним людям: нехай вони їдять сіно. Фульон, що казав моєму старому батькові, щоб він їв сіно, коли в мене не було хліба, щоб дати йому! Фульон, який казав моїй дитині, що вона може ссати сіно, коли ці груди висохли від злиднів! О, мати божа, цей Фульон! О небо, наші страждання! Почуй мене, моя померла дитино і мій зачахлий батьку! Клянусь на колінях, на цьому камінні, пометит ся за вас на Фульоні! Чоловіки, брати й ви, молодь, дайте нам Фульо— їнової крови, дайте нам Фульонову голову, дайте нам Фульо— нове серце, дайте нам Фульонове тіло й душу, розірвіть Фульона на шматки й зарийте його в землю, нехай з нього росте трава!" З такими покриками численне жіноцтво кинулося в сліпому біснуванні, крутилося як вихор, рвало власних друзів, аж поки не падало непритомним, і тільки чоловіки рятували жінок, щоб натовп не роздавив їх. А все таки не страчено було ні хвилини ні єдиного моменту. Отой Фульон був у Міському Домі, і його могли звільнити. Ні, ніколи, якщо тільки св. Антон пам'ятав свої страждання, образи, кривди. Озброєні чоловіки й жінки так швидко посунули туди з кварталу й потягли за собою майже останні покидьки з такою силою, що за чверть години на лоні св. Антона не залишалися нікогісінько, крім декількох ста— .рих бабів та дітей, що ревли.
Тим часом усі стовпилися в судовій залі, де був той старий чоловік, бридкий і злий, і переповнили ще сусідній широкий пляц і вулиці. Дефаржі, чоловік і жінка, Помста й Жак Третій були в перших лавах і стояли в залі недалеко від нього.
— Дивіться! — кричала мадам, показуючи своїм ножем.— Дивіться на старого шибеника зв'язаного. Добре догадалися, що прив'язали йому на спині жмут сіна. Xa, ха! Добре зробили. Нехай тепер попоїсть. — Мадам засунула ніж під пахву й почала плескати в руки як у театрі, а за нею всі в залі й надворі. Протягом двох чи трьох годин лилися нудні й пусті юридичні промови. Мадам Дефарж часто показувала жестами свою нетерплячість, і це на диво швидко передавалося по залі й на площу.
Вкінці сонце піднялося так високо, що кинуло прямо на голову старого в'язня приязний промінь, немов на знак надії чи захисту. Це вже було надто милости, щоб можна було знести; вмомент усі перешкоди були зруйновані, і св. Антон дістав його в свої руки.
Зараз це стало відомо до найдальших рядів натовпу. Дефарж ледве встиг перескочити через поруччя й стіл і вхопити нещасне створіння у свої смертельні обійми, а мадам Дефарж ледве обмотала свою руку вірьовкою, якою його було зв'язано* Помста та Жак Третій ще й не дійшли до нього, і люди, що були на вікнах, ще не повскакували до залі, як хижі птиці' з своїх високих жердин, коли вже, здавалося, по всьому місту залунав крик: "Ведіть його сюди. Ведіть його до ліхтаря!"
І от потягли його, то вниз, то догори головою, по сходах будинка; то він на колінях, то він на ногах, то він на спині; його тягнуть і б'ють, душать в'язками сіна й соломи, що їх сотні рук тичуть йому в лице. Обірваний, побитий, ледве живий, закривавлений, він усе ще просить і благає милости. Його тягнуть як бездушну колоду серед цілого лісу ніг. Його винесли до найближчого перехрестя, де гойдався фатальний ліхтар. Тут мадам Дефарж випустила його, як кішка мишу, і мовчки й спокійно дивилася на нього, поки інші готували йому вірьовку, а він усе благав її. Жінки ввесь час шалено верещали коло нього, а чоловіки суворо вимагали, щоб його повісили з сіном у роті. Раз його підтягли, — вірьовка порвалася; вони підхопили його з криком; вішали ще двічі, — і двічі вірьовка рвалася; вони хапали його з криком; потім вірьовка змилувалася над. ним і вдержала його. Незабаром голова його була на списі з сіном у роті, а св. Антон, дивлячись на нього, почав танцювати.
І це ще не був кінець роботи цього дня, бо св. Антон так кричав і танцював, що кров його розігралася і знов закипіла,, почувши, що під вечір того самого дня прийшов до Парижу другий ворог і гнобитель народу, зять убитого, під сильною охороною п'яти сот вартових з однієї кавалерії. Св. Антон розписав його провини на блискучому аркуші паперу, схопив, його, настромив його голову й серце на списи и поніс ці три здобичі дня в дикій процесії по вулицях.
Тільки темної ночі чоловіки й жінки вернулися до своїх плачущих і голодних дітей. Тепер перед нещасними хлібними крамницями простяглися довгі— шереги, терпляче дожидаючи, щоб купити поганенького хліба; а поки вони ждали стомлені і в порожніми шлунками, вони коротали час, обнімаючи один одного, вітаючи з тріюмфом цього дня і раз-у-раз оповідаючи про нього. Поволі обірвані люди розійшлися, і високо у вікнах заблищало слабеньке світло, а на вулицях з'явилися скромні огнища, — сусіди гуртом варили страву й вечеряли коло' дверей.
Убога й злиденна була ця вечеру; про м'ясо нічого й казати, як здебільшого й про інші приправи до кепського хліба; проте товариство надавало деякої поживности твердим як камінь харчам і вміло викресати *з них деякі іскри веселости. Батьки й матері, що брали повну участь у найгірших кривавих учинках цього дня, ласкаво гралися із своїми захлялими дітьми; а хто кохався, ті любилися й мали надії й тепер, коли таке діялося навколо них і перед ними.
Майже світало, коли з Дефаржевої винарні вийшли останні гості, і месье Дефарж, замикаючи двері, сказав хрипким голосом до своєї дружини: .
_ Кінець-кінцем і прийшло сподіване, моя люба.
_ Авжеж, — відповіла мадам.— Майже.
Св. Антон заснув; спали й Дефаржі, навіть Помста спала із своїм голодним крамарем; спочивав і барабан. Барабанячий голос був єдиний на св. Антоні, що ні кров, ні сміх не змінили його. Не такі були хриплі голоси чоловіків і жінок у лоні •св. Антона.
Розділ XXIII.
ВОГОНЬ РОЗГОРЯЄТЬСЯ.
Зміна сталася и на селі, де журчала криниця, і де щодня виходив дорожній робітник, щоб вибити собі з каменя ті шматки хліба, які могли правити за плястер, що тримав укупі його бідну неосвічену душу та його бідне виснажене тіло. В'язниця на скелі вже не була така страшна як раніш; тут були салдати, щоб стерегти її, так їх було небагато, тут були офіцери, щоб стерегти салдатів, та ніхто з них не знав, що робитимуть його люди, хіба тільки знав одно, що вони напевне не робитимуть того, що їм накажуть робити.
Далеко навкруги лежала зруйнована країна, — не видно було нічого крім пустелі. Кожен зелений листок, кожне стебло трави і збіжжя були зморщені і вбогі як нещасна людність. Все було зігнуте, засмучене, пригнічене й зламане. Хати, огорожа, скотина, чоловіки, жінки, діти й земля, що їх носила — все було виснажене.
Монсеньйор (часто, як окрема одиниця, дуже достойний джентлмен) був благословенням для народа, надавав усьому рицарський тон, був за пристойний зразок пишного й блискучого життя і ще багато чого іншого подібного; а все таки монсеньйор як кляса так чи інакше довів справи до такого стану. Дивно, що створіння, так виразно призначене для монсеньйора, так швидко було виснажене й висохло. Напевне була якась короткозорість у вічних розпорядженнях. Хоч би як там було, одначе це був факт, і коли останню краплю крови було видавлено з каменя, і останній ґвинт гніту, який так часто повертався, що стерся, тепер крутився й крутився, нічого не зачіпаючи зубцями, монсеньйор почав тікати від такого низького й незрозумілого явища.
Проте зміна в цьому селі, як і в багатьох подібних до нього, полягала не в тому.