Я маю якісь неясні згадки про тривалі хвилюючі часи, коли я з острахом очікувала на щось, про темряву, в якій навіть не було анінайменшої надії полегшити мої страждання. А потім тривалі чари забуття і повернення до життя, як нирець вертається на поверхню крізь товщу води. Здається, що з появою Ван Гелсінґа всі ці погані сни полишили мене. Звук крил, які лопотять за вікном, який так лякав мене весь цей час, далекі голоси, які, здавалося, лунали десь поряд, різкий голос, який ішов хтозна-звідки і велів, що робити, — все це зникло. Тепер я лягаю у ліжко і ані краплі не боюся заснути. Тепер я не намагаюся відігнати від себе сон. Я цілком звикла до часнику, повну коробку якого мені щоденно надсилають з Гарлема. Сьогодні ввечері доктор Ван Гелсінґ поїхав, бо йому треба було від'їхати на один день до Амстердама. Але мене вже не треба доглядати, бо почуваюсь я вже досить добре, і мене можна залишати саму.
Дякую Господу за мою матінку і за батька Артура, і за всіх наших друзів, які були такі добрі до мене! Минулої ночі я не відчула жодних змін на гірше, хоча доктор Ван Гелсінґ більшість часу проспав у своєму кріслі. Я двічі прокидалася вночі і бачила, як він спить. Але я не боялася знову заснути, попри те, що чи то гілля дерев шуміло, чи то кажани роздратовано лопотіли крилами за вікном.
Вирізка з "Пел-Мел ґезет" від 18 вересня
Вовк-утікач. Небезпечні пригоди нашого інтерв'юера
Інтерв'ю зі служителем зоопарку
Після безлічі запитань, у відповіді на більшість із яких мені відмовили, і нескінченного вживання слова "Пел-Мел ґезет" як заклинання, мені вдалося знайти служителя секції зоосаду, де утримуються вовки. Томас Білдер мешкає в одному з котеджів, розташованих за огорожею, за вольєром, у якому утримуються слони. Коли я знайшов його, він пив чай. Томас і його дружина виявилися гостинними людьми, похилого віку і бездітними, і якщо та гостинність, із якою вони мене прийняли, є для них звичайним явищем, то, напевно, їхнє життя доволі комфортне. Служитель не заходив у розмову про те, що він називав "робочими справами", доки ми не повечеряли і нівроку посмакували. Потім, коли зі столу все прибрали, він запалив свою люльку і промовив:
— А тепер, сер, ви можете розпитувати мене про все, що забажаєте. Вибачте мені за відмову говорити на тему, що цікавить вас, під час їжі. Я спершу даю вовкам, шакалам і гієнам, які утримуються в нашій секції, чаю, а вже потім ставлю їм запитання.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете "ставлю їм запитання"? — уточнив я, бажаючи, щоб наша розмова пройшла з долею гумору.
— Дати їм палицею по голові — це один спосіб, почесати за вухом — інший; це як джентльменам часом кортить трохи похизуватися перед своїми дівчатами. Я не дуже часто вдаюся до першого, тобто до биття палицею, доки не нагодую їх обідом, — я чекаю, поки вони вип'ють свій херес і каву. Так би мовити, спершу я чешу в них за вухом. Зрозумійте, — додав він на філософський лад, — у нас, людей, усе відбувається так само, як і в них, тварин. Ось чому ви припхалися сюди і задаєте мені запитання про мої справи, а я за ваші півфунта хотів би бачити, як вас звідси викинуть раніше, ніж ви почнете задавати мені запитання. Навіть коли ви мене саркастично запитали, чи хочу я, щоб ви отримали дозвіл директора зоопарку на те, щоб задавати мені питання. Я казав вам, щоб ви забиралися під три чорти?
— Так, казали.
— А ви відповіли мені, що притягнете мене до відповідальності за лихослів'я. Це було так, ніби мене вдарили по голові. Але півфунта все залагодили. Я не збирався битися, тому просто гарчав, як роблять це вовки, і леви, і тигри. Але потому як моя стара жінка увіпхала у мене шматок свого кексу і прополоскала мені горлянку зі свого старого чайника, і я запалив люльку, ви можете почесати в мене за вухами, бо більшого ви й не варті, більше я вам нічого не скажу. Забирайтеся геть зі своїми запитаннями. Я знаю, що ви припхалися сюди, щоб розпитувати про вовка, що втік.
— Саме так. Я хочу, щоб ви висловили свій погляд на цю подію. Лише розкажіть мені, як це сталося. Коли я знатиму факти, я спитаю у вас, яка ваша думка стосовно причини того, що сталося, і чим, на вашу думку, все завершиться.
— Гаразд, добродію. Ось майже вся історія. То був вовк на ім'я Берсикер. Один із трьох сірих, яких привезли з Норвегії у Джамрач і яких ми купили чотири роки тому. Це був прегарний, добре вихований вовк, який ніколи не завдавав клопоту. Я був дуже здивований, що втік саме він, а не якась інша тварина. Але вовкам можна довіряти не більше, ніж жінкам.
— Не зважайте на нього, сер! — обірвала його місіс Білдер із веселим сміхом. — Він уже так давно доглядає тварин, що сам перетворився на старого вовка. Але це не його вина.
— Отже, сер, це сталося вчора через дві години після годування, коли я перший почув якийсь шум. Я робив підстилку в мавпячому вольєрі для молодої пуми, яка захворіла. Коли я почув нявкання і виття, то вибіг із вольєра. Я побачив Берсикера, який кидався на огорожу, як божевільний, ніби хотів вирватися на волю. В той день відвідувачів було мало, поруч виявився лише один чоловік, високий, худий, із гакуватим носом і клинуватою сивуватою борідкою. У нього був важкий колючий погляд і червоні очі, і я одразу ж відчув неприязнь до нього, бо мені здавалося, що це через нього тварини хвилюються. На руках у нього були білі лайкові рукавички. Він указав рукою на вольєр і мовив:
"Наглядачу, здається, вовки чимось не задоволені".
"Можливо, це через вас", — відповів я, бо мені не сподобалась його манера говорити. Він не розсердився, хоча я сподівався розізлити його, а лише посміхнувся пихатою посмішкою, продемонструвавши рот, повен білих гострих зубів.
"О ні, я їм подобаюся", — відповів він.
"О так, ви їм подобаєтеся, — відповів я, перекривляючи його. — Їм подобається кістка, а ліпше дві, а ви для них — повний мішок, щоб почистити зуби під час чаювання".
— Отже, як це не дивно, але коли тварини побачили, що ми розмовляємо, вони вляглися на землю. А коли я зайшов до Берсикера, він дозволив мені почесати в нього за вухом, як завжди. Той чоловік також підійшов і, простягнувши руку через ґрати, також почесав у нього за вухом!
"Стережіться, — сказав я, — Берсикер — спритний".
"Не переймайтеся, — відповів він. — Я вмію з ними поводитися!"
"Ви маєте справу з вовками?" — спитав я, знявши капелюх перед людиною, що спеціалізується на вовках. Таких людей ми, наглядачі у зоопарку, поважаємо.
"Ні, — промовив він, — не зовсім справу, але я маю кілька таких домашніх улюбленців". І з цими словами він відкланявся, неначе лорд, знявши капелюха, і пішов. Старий Берсикер дивився йому вслід, поки той не зник із-перед очей, тоді вилягся у кутку і не виходив звідти весь вечір. Минулої ночі, коли зійшов місяць, усі вовки в зоопарку завили. Але в них не було жодної причини для виття. Поруч не було нікого, крім якогось чоловіка, який кликав свого собаку, що забіг далеко, напевно, на Парк Роуд. Одного разу чи двічі я виходив поглянути, чи все гаразд. Саме так і було, а потім виття припинилося. Акурат перед дванадцятою годиною я зробив обхід, та коли дійшов до клітки Берсикера, то побачив, що штаби зламані, а клітка порожня. Ось і все, що я знаю.
— Ще хто-небудь, крім вас, бачив це?
— Один із наших сторожів, який у цей час опинився поряд. Він вертався з вечірки і бачив якогось великого сірого собаку, що перескочив через паркову огорожу. Принаймні він так сказав, але я не дуже йому вірю, бо він і словом не обмовився про це своїй місіс, коли дістався домівки, а повідомив про це лише тоді, коли про втечу вовка стало відомо. Ми ж усю ніч розшукували Берсикера в Парку, а хлоп і не згадав, що щось бачив. Моя думка така, що в його голові грала гармонь після вечірки.
— Містере Білдер, а ви можете чимось пояснити втечу вовка?
— Так, сер, — промовив він якось підозріло скромно, — гадаю, що можу. Але я не впевнений, чи задовольнить вас моя теорія.
— Звісно ж, задовольнить. Хто ж тоді, як не така людина, як ви, що знає цих тварин з власного досвіду, ризикне висловити припущення?
— Тоді гаразд, сер. Ось що я гадаю. Мені здається, що вовк утік тому, що він просто хотів вирватися на волю.
Судячи з того, як щиро розсміялася подружжя Білдерів із цього жарту, я зрозумів, що вони вже це робили і раніше, і все це роз'яснення було всього-на-всього заздалегідь продуманим шахрайством. Я міг відповісти на насмішки шановного Томаса тим самим, але подумав, що знаю кращий шлях до його серця, тому сказав:
— Отже, містере Білдер, вважатимемо, що свої перші півсоверена ви відпрацювали, але його братчик також чекає, коли ви заволодієте і ним, розказавши мені про те, як, на вашу думку, надалі розгортатимуться події.
— Ви праві, сер, — сказав він, пожвавівши. — Вибачте мені, я знаю про ваші півсоверена, але стара жінка підморгувала мені, коли я балакав занадто багато.
— Я такого не робила! — обурилася стара.
— Моя думка така: вовк десь поруч. Сторож, який мало що пам'ятає, сказав, що бачив, як вовк мчав учвал на північ, як кінь. Але я йому не вірю, бо як ви знаєте, вовки не вміють бігати учвал, як собаки. Їм цього не дозволяє їхня будова тіла. Вовки такі чудові тільки в казках. Але дякувати Господу, в реальному житті вовк — нижче створіння, собака вдвічі розумніший і сміливіший, і вчетверо войовничішій. А цей вовк узагалі не здатний ані битися, ані здобувати собі їжу. Найбільш вірогідно, він вештається десь навколо парку, переховується і тремтить від страху, і дивується, якщо взагалі здатний мислити, де ж подівся його сніданок. А може, він забіг на якесь подвір'я за парком і сидить у вугільному підвалі. Якщо він не знайде там їжі, то шукатиме її, і можливо, вчасно побачить м'ясну лавку. Якщо ні, можливо, якась няня загуляє із солдатом, залишивши спадкоємця у візочку без нагляду, і я не здивуюся, якщо одним немовлям стане менше. Це все.
Я передав йому наступні півсоверена, і цієї самої миті побачив, що за вікном хтось підстрибнув. Од здивування лице містера Білдера видовжилося.
— Боже, благослови! — вигукнув він. — Це ж повернувся старий Берсикер власною персоною.
Він підійшов до дверей і відчинив їх, що взагалі-то, на мою думку, було зайвим.