Сказано ж: [175]
Все найдорожче із надбань розумний ворогу віддасть,
Щоб зберегти своє життя,— багатство знову наживе.
Почувши все це, той лиходій запідозрив, що я переметнувся на твій бік, і довів мене до такого жалюгідного стану. Припадаю тобі до ніг і прошу твого захисту. Що мені ще сказати?! Коли зможу рухатись, приведи мене до себе, а я зроблю так, щоб усіх ворон спостигла погибель".
Вислухав його нищитель ворогів Арімардана і став радитися з міністрами, які служили раніше в батька й діда, а було тих міністрів у нього п'ятеро — кривавоокий Рак-такша, лютоокий Круракша, полум'яноокий Діптакша, кривоносий Вакранаса та вухатий Пракаракарна. Спочатку спитав він Рактакшу: "Ось, любий, попався в мої лапи ворожий міністр. Що мені робити?" І Рактакша відповів: "Пощо тут роздумувати, божественний? Убити, та й усе, бо сказано ж:
Знищ ворога слабкого впень, допоки сильним він не став.
А ввійде в силу нелюдську, то нездоланним стане він.
В народі кажуть: "Щастя саме приходить, саме й зникає, кляте!" Неспроста ж мовиться:
Приходить слушний час лиш раз для кожного в житті.
Проґавиш — скільки не чекай, не діждешся його ти знов.
А ще кажуть:
Як погребальний стос горить і геть розбита голова,
А приязні прийшов кінець, любов'ю не поправиш справ".
Тоді Арімардана спитав: "Як же це так?", і Рактакша розповів.
Оповідка п'ята
"В якомусь селі жив брахман на ім'я Харідатта, і був він хлібороб, але йому не щастило — ніяк не міг дочекатись багатого врожаю. Ось наприкінці спекотливої пори року, він задрімав у затінку, під деревом, що росло посеред його [176] поля, а коли прокинувся, то побачив над мурашником страхітну змію, що розпустила свій величезний капшук, і подумав: "Та це ж, напевно, божество, що піклується про моє поле, а я ніколи не приносив цьому божеству жертви, через те й не щастило мені в хліборобстві. Неодмінно сьогодні ж складу йому жертву". Отак поміркувавши, він випросив у когось молока, налив у мисочку і, підступивши до мурашника, сказав: "О покровителько мого поля, не знав я досі, що ти тут живеш, і тому не приносив тобі жертви. Прости мені!" По цих словах він поставив миску, га й подався до себе додому. Коли на другий день уранці туди знову прийшов, то побачив у мисці один динарій. І відтоді щодня потай приносив божеству молоко, а вранці забирав з миски динарій. Одного разу він доручив своєму синові однести молоко, а сам вирушив у сусіднє село. Син одніс молоко, куди було сказано йому, і повернувся додому, а коли на другий день знову навідав те місце й побачив у мисці динарій, то схопив його і подумав: "Видно, цей мурашник набитий золотими грішми. Я вб'ю оцю змію й заберу все разом". От на другий день приніс брахманів син молоко, та й уперіщив змію по голові. Але, мабуть, так уже йшлося, що змія не розпрощалася з життям, тільки страшенно розлютилася і так ужалила молодика своїми гострими отруйними зубами, що той відразу й помер, а родичі, які працювали поблизу в полі, назбирали дров для погребального вогнища і справили останній обряд. На другий день повернувся додому батько, і родичі розповіли йому, що саме спричинилось до загибелі його сина. Той усе збагнув і мовив:Як позбиткуєшся над тим, хто в тебе захисту шука,
То неодмінно пропадеш, мов гуси в заростях тростин".
Родичі спитали його: "Як же це так?", і брахман розповів їм.
Оповідка шоста
"Жив у якомусь місті раджа, і звали його Чітраратха, а в нього було озеро Падмасара, тобто Лотосове, яке пильно охороняли брахманові воїни. Населяло його багато золотих гусей, кожні шість місяців скидали вони з хвостів [177] по перу. От якось прилетів на те озеро великий золотий птах, але вони йому сказали: "Не можеш ти серед нас перебувати, бо ми взяли це озеро в оренду, за що кожні шість місяців віддаємо по одному перу з хвоста". І тоді зчинилась між ними велика сварка. Залітний птах попросив раджу заступитись за нього: "Знаєш, божественний, ті птахи без упину торочать: "Що нам цар зробить?! Ми нікому не поступимось своїм житлом!" А я їм сказав: "Негоже вам так говорити! Ось я піду до володаря і все йому доповім". От я тобі, велителю, і доповів". Тоді цар звелів слугам: "Гей, ви, ідіть повбивайте всіх птахів та швидше повертайтесь назад!" Один старий птах, помітивши царських слуг з дрючками в руках, сказав: "О ріднесенькі, біда нам, біда! Давайте швидко, разом, як один, злетимо!" Так вони й зробили. Тому я кажу:Як позбиткуєшся над тим, хто в тебе захисту шука,
То неодмінно пропадеш, мов гуси в заростях тростин.
Наступного дня вдосвіта брахман знову взяв молоко, пішов до того мурашника й голосно прославив змію. І тоді змія поволі виповзла з нори й сказала брахманові: "Ти не журись за сином, який прийшов сюди, гнаний жадобою, але й мене тобі любити нема за що. Твій син був ще молодий, тому й ударив мене здуру, а я його вжалила. Як мені забути про той удар кийком? І твоя туга по синові ніколи не вляжеться". По цих словах вона вручила йому коштовний смарагд і мовила: "Не треба тобі сюди більше приходити!" — і заповзла в свою нору. А брахман узяв смарагд і, осуджуючи нерозумний вчинок свого сина, повернувся додому. От я й кажу:
"Як погребальний стос горить і геть розбита голова,
А приязні прийшов кінець, любов'ю не поправиш справ.
Якщо ми його вб'ємо, то без зусиль врятуємо наше царство від ворогів".
І запитав тоді Арімардана в Круракші: "А як ти вважаєш, любий?" Той відповів: "Все, що він пропонує, жорстоке; не можна ні сіло ні впало вбивати того, хто шукає покровительства. Ось послухай, що кажуть: [178]
Є легенда, ніби голуб ворога свойого в скруті
Привітав якнайщиріше й спік себе в огні для гостя".
Спитав Арімардана: "Та як же це могло бути?", і Круракша розповів.
Оповідка сьома
"Один нікчемний та підлий птахолов, уподібнений усіма живими істотами самому богові смерті, блукав дрімучим лісом.Нікого в нього не було — ані братів, ані сватів,
Від нього відсахнулись всі, бо ж нелюдські його діла.
Та
Хто між люду сіє страх і нищить хижо все живе,
Потвора то лиха й страшна, либонь, із леогрифів він.
Ломаку, клітку і сильце із собою прихопивши,
Він блукав постійно в лісі — всіх живих істот убивця.
Якось він тинявся в лісі, і до рук йому попалась
Там голубка необачна — він її до клітки кинув.
Раптом все навкруг стемніло, чорні хмари опустились,
Полилась навкісно злива, мов прийшла на світ погибель.
Тут блукальця-горопаху переляк пройняв раптово,
Й він собі надійний сховок під густим знайшов гілляччям.
А як в небі прояснилось і засяяли сузір'я,
Він з-під дерева покликав: "Хоч одна тут є людина?"
Я молю: "Заради бога, порятуйте мою душу,
Я від холоду німію, я від голоду слабію".
А тим часом бідний голуб, що на дереві тут мешкав
Й був з дружиною в розлуці, із бентегою озвався:
"Лютує буря, злива ллє, а милої нема й нема,
І як мені без неї буть, мені без неї й дім не дім".
За мужа здатна все віддать, і ніжно віддана йому,-
Воістину щасливий той, кому судилась ця жона. [179]
Без господині дім — не дім, ні затишку в нім, ні тепла,
І мудро сказано давно: дім без хазяйки — темний ліс.
Голубка скніла від жури, у клітці сидячи, та от
Почула — стогне чоловік, зраділа й голос подала:
"Ту жінкою не варто звать, що мужу втіхи не дає,-
Як їй радіє чоловік, радіє їй і божество.
А не тішить жінка мужа, хай обернеться на попіл,
Як ліана у пожежі, що спалахує у лісі.
Батько дасть щось, брат — краплину, щось перепаде від сина,-
Хто ж вона, байдужа з мужем; всім її він наділяє".
Іще й додала:
"Послухай, мій улюблений, пораду добру я даю:
Хто просить захисту, тому віддай усе, й своє життя.
От птахолов, поглянь, прийшов просити в тебе захисту,
Сердега змерз і зголоднів,— прийми його з пошаною".
Недарма кажуть:
Хто в господу не запросить, не зустріне щиро гостя,
Той гріхи його перейме, втратить всі свої чесноти.
Не гнівись на нього, милий, що мене він так чарує.
Це мені така покара за мої тяжкі провини.
Ланцюги, хвороби, злидні, глупота, нещастя, муки,-
Все це нам достоту родить дерево провин численних.
Тож відкинь свою зненависть, що, гай-гай, мене спіймав він,
Зосередь на вірі душу й пошануй його належно".
І от, почувши ці слова, які сповняють вірою,
Той голуб з дерева спустивсь і птахолову так сказав:
"У лісі цім, добродію, тебе вітаю від душі!
Чим прислужитися, скажи? Влаштовуйся, як вдома, тут. [180]
Почувши приязні слова, на них одвітив птахолов.
"Ах, любий голубе, прошу, врятуй від холоду мене".
І той злітав кудись — приніс жарину жевріючу, вмить
Вогонь роздмухав, наносив сухого листя звідусіль.
Як багаття розрослося, він прибульця заохотив:
"Не лякайся-бо! Сміливо обігрій заклякле тіло.
Тільки ж я в цім лісі темнім тим, що бог пошле, харчуюсь.
Тож нема нічого зараз, чим тебе б нагодувати.
Тисячу хтось прогодує, цей — із сотню, той — з десяток.
Я ж бо, вільний так, без діла, харч собі ледь-ледь знаходжу.
Пригостить нема чим гостя, навіть, як один він зайде.
Що мені у домі цьому, раз такі у ньому злидні?!
От одне, чим я багатий,— тільки тілом недолугим,
Щоб мисливцеві сказати: "Й крихітки немає в домі".
Сам себе — не птахолова засудив і так сказав він:
"Не турбуйся, зачекай-но, чимсь тебе я нагодую!"
Мовивши так, добрий голуб порадів своїй ухвалі,
Обійшов навкруг багаття і вступив, як є, до нього.
Коли побачив птахолов, як голуб кинувся в огонь,
То він зажурено сказав, страждаючи від співчуття:
"Той, хто впадає в гріх тяжкий, стає і сам собі бридкий,-
Адже приходить слушний час і, що посіяв, те й пожнеш.
Отож і я, весь у гріхах, чиню неправедні діла,
За що й у пекло попаду, у тому сумніву нема.
І от мені, убивцеві, хороший приклад голуб дав,
Бо м'ясо гостеві своє пожертвував він на обід.
І власне тіло я також позбавлю всяких насолод
І якнайменше буду пить, щоб висохло воно в жару.
Негоди терплячи страшні, у струп'ї весь, охлялий геть,
Пильнуючи постів і свят, я благочестя збережу".