Ви відповіли: "Ні!" Чи підтримуєте ви сьогодні цю відповідь?
Жінка порожніми очима дивилася на нього. Мок дозволив їй довго мовчати, потім загасив цигарку, і в його руках з'явився записник.
– Ганс Польциг в інтерв'ю для минулорічного "Monatsschrift für Geschichte und Wissenschaft des Judentums" сказав, що часто користувався вашою книгозбірнею. А пані доктор працює тут два роки і стверджує, що з Польцигом не знайома. Висновок один: під час своїх візитів до бібліотеки він напевно мусив розминутися з вами. Але хто ж тоді його обслуговував, якщо тут ніхто, крім вас, не працює? Як би він тоді читав каббалістичні писання, історії про Голема тощо, про які він так багато розповідав в інтерв'ю? Чи сам би він брав з полиць книжки й таємничі кабалістичні писання? Адже бібліотека – це не ларьок на благодійному святі для бідних із громади синагоги, куди кожен підходить і бере яблуко чи то масляну булку.
Мок зацмокав губами, ніби щойно з'їв ті страви, про які з таким задоволенням розповідав. Раптом він став серйозним.
– Які книжки читав Польциг? — різко запитав він. – А хто йому перекладав кабалістичні писання?
– Його ніколи у нас не було! — так само різко відповіла доктор Блох фон Бекессі. – Ви можете перевірити це в реєстрі взятих книжок! Я не знаю Польцига!
Мок на мить замислився.
– Звичайно, ім'я Польциг не обов'язково має бути в реєстрі. – Він вдарив себе рукою по лобі. — Може він, наприклад, посилав свого помічника за книгами, і той вписувався до реєстру, а потім забирав книжки до дому свого начальника? Ну, я прошу дати мені цей реєстр!
Шарлотта різко підвелася. Сьогодні вона була одягнена не в шикарну сукню, а в просту світло-сіру римську туніку. Жінка була в розквіті жіночих років, у віці, коли літо та рання осінь жіночого віку перетинаються. Тепер її очі були сповнені спокою і мудрості, які надає життєвий досвід.
– Пане Мок, ви не усвідомлюєте, якими силами граєте. Ці сили є руйнівними, якщо їм протистояти, але вони можуть бути і дуже дружніми, якщо їх приборкати.
Мок дивився на неї з загрозливою міною. Його очі були свинцеві.
– Будь ласка, не треба цих заклинань. — Він ще більше стишив свій басовий голос. — Я можу змусити вас говорити!
Фраза "Я можу змусити вас" відразу розпалила в ньому еротичні фантазії. Шарлотта це відразу помітила. Вона злегка посміхнулася.
– Мені дуже цікаво, яким це способом ви мене змусите?
Раптом її настрій змінився. Вона підвелася так різко, що стілець позаду неї звалився. Вона потягнулася до товстої книги, оправленої в темно-синє полотно, і кинула її на коліна Моку. Той прошипів, бо було трохи боляче, і розгорнув книжку. Реєстр видачі книжок.
Обличчя Шарлотти було сповнене напруги — як грозова хмара.
— Завтра я бажаю бачити її вдома, — холодно сказала вона, вказуючи на книгу.
— Чудово, — прошепотів Мок. – У мене буде можливість зустрітися з вами знову. Та й до того ж, це вже повна дрібниця, ви сказали двірнику, що чекаєте мого візиту. Хто вас про попередив? Ганс Польциг?
Шарлотта не могла приховати розгубленості.
– Ви чули про дещо під назвою блеф?
— Чув. Я щойно застосував його.
Жінка повернулася до нього спиною, що його зовсім не хвилювало, бо він міг безкарно смакувати її форми a tergo (лат. ззаду).
— До побачення, шановна фрау доктор, — почула вона перед легким металевим звуком дверної ручки, що супроводжувала закриття дверей.
Переконавшись, що Мок пішов, жінка зняла слухавку з виделок й зажадала у телефоністки поєднати її Зацішем під Бреслау.
— Будинок Ганса Польцига — пролунало через кілька хвилин. — Хто говорить?
– Шарлотта Блох фон Бекессі. Попрошу до телефону пана дому. У мене був Мок, — сказала вона, коли архітектор заговорив. – Звичайно, я нічого йому не розповіла про вас, але він... Мені здається, він знає про Ервіна... А може, він просто блефував, кажучи, що ваш помічник позичає для вас книги. Якщо це так, він блефує. Я ж дозволила себе обманути. Я дала йому реєстр видач до завтра, і Мок зрештою знайде там ім'я Ервіна. Він все ближче... Небезпечно близько...
– Розкажіть мені ще щось про нього, щоб я міг перетягнути його на наш бік. Історія про його батька не спрацювала. Замість того, щоб принизити, вона його лише розлютила.
– Я нічого про нього не знаю. Ну... Може, хіба що він типовий самець.
– Ти добре ладнаєш з типовими самцями.
Шарлотта поклала трубку, а потім замовила дзвінок на берлінський номер, який був у неї записаний від руки на маленькій візитній картці. Вона задумливо чекала зв'язку. Це тривало майже півгодини. Нарешті телефон задзвонив.
— Бюро таємного радника двору — пролунав чоловічий голос.
— Прошу до апарату полковника Ніколаї, — сказала вона. – Я дзвоню з Бреслау. Мене звуть доктор Шарлотта Блох фон Бекессі.
– Пан таємний радник полковник Ніколаі зараз зайнятий. Говорить його ад'ютант, лейтенант Ханслігг.
– Передайте, будь ласка, йому, лейтенанте Ханслігг, що завтра я чекаю пана таємного радника в ресторані готелю "Монополь" у Бреслау о третій годині дня. Ви правильно почули. Готель у Бреслау, а не в Берліні!
– Я хотів би представити додатковий аргумент, який би переконав полковника приїхати до Бреслау. Боюся, якщо я доповім йому лише те, що ви сказали, то полковник може вимагати виправдання своєї поїздки до столиці Сілезії.
— Ось цей аргумент. — Шарлотта була готова до такого випадку з самого початку. – Будь ласка, передайте полковнику, що я знаю, ким є Ікар.
Бреслау
Четвер, 10 квітня 1913 року,
восьма година вечора
– Цих людей, про яких ви запитали, ще немає, – сказав корчмар Герман Петруске. — А смачненьке вже їде до шановного пана. Щойно забита свиня з м'ясної крамниці Нойманна! Будь ласка, потерпіть! Скоро все буде.
Мок кивнув без переконання. Очікування їжі тягнулося йому довго. Минуло півгодини, а він вже встиг випити дві чарки горілки, що підняло в нього апетит. Щоб скоротати час, він переглянув реєстр видач книжок з бібліотеки Єврейської Теологічної Семінарії. Через чверть години він занудився до смерті. Якби не дедалі більший шум у шинку, він, мабуть, заснув би. Нарешті він із гуркотом закрив книгу й поклав її у великий портфель. Він вирішив доручити це завдання Кнорру.
Нарешті йому принесли тарілку з духмяною свіжозготовленою стравою. Власник закладу обслужив його особисто і подарував йому безкоштовний кухоль пива "Кульмбах" як вибачення за затримку. Заспокоєний поліцейський одразу пожвавився і із задоволенням потягнувся до маленьких шматочків свинини, що плавали у власному соку серед підрум'янених кілець цибулі та нарізаної скибочками з золотистими хрусткими краями картоплі. Він поїв і сполоснув смакові рецептори пивом, заплющивши очі від задоволення. Він не міг стриматися від того, щоб не цмокнути язиком, що нікого не обурило в цьому закладі, куди заглядали люди зі злочинного світу, а господар був більше схожий на вишибалу, ніж на добродушного трактирника. Тут не було ні надто чисто, ні безпечно, що не було дивним в шинку на Штокґассе, де не можна було розібратися, чого було більше — жалюгідних борделів чи небезпечних притонів. Проте кращої свинячої свіжини та супу з бичачих хвостів ніде не подавали, і саме це привабило сюди Мока.
Наївшись, поліцейський перехопив запитальний погляд корчмаря. Піднявши кухоль і широко посміхнувшись, він дав оцінку страві. Петруске відсалютував у відповідь кухарським капелюхом і гордо виставив величезний, прикритий фартухом живіт. Мок підхопив ножем останні шматки м'яса й цибулі й зробив великий ковток пива. Потім запалив. Його думки, відволікаючись хвилину тому на їжу та появу кількох галасливих і яскраво загримованих жінок, повернулися до завдання, яке він мав виконати, а саме підготувати доповідь. Тож він дістав блокнот і почав переглядати свої записи.
Третя зустріч групи Мюльгауза не була звичайними зборами. Їх вшанував своєю присутністю сам поліцай-президент Генріх фон Оппен. Коли Мок побачив його, він вирішив, що настав час його звільнення, оскільки він припускав, що Ганс Польциг уже скаржився на нього всім, кому тільки міг. Не дивно, що, посидівши серед своїх колег у імпровізованій кімнаті для нарад, він почувався як засуджений, який кладе голову під сокиру. Він почав несамовито аналізувати, скільки тузів у нього в рукаві і чи достатньо їх сили, щоб захистити його від поразки.
Трохи подумавши, Мок вирішив, що небагато. Він єдиний з усієї слідчої групи володів детальною інформацією про те, як вбивця спускав мотузку з балкою, яку тримали четверо хлопців. Він єдиний мав суттєвий слід паралелограма Польцига та його містичних снів, що гармоніювали з таємною, майже ритуальною смертю хлопців. Він був єдиним, хто мав добре задокументований масонський слід, до якого вела буква "тау". Крім того, він мав дуже туманний слід від директора Хекманна, який з невідомих причин стверджував — на відміну від Люсі Шиллінг — що її брат Герман не вивчав грецьку мову. І більше того — що могло бути цілковитою випадковістю — пихатий директор побував щонайменше у двох вершинах паралелограма, в яких зникли нещасні молодші школярі — у Концертному домі, звідки викрали Георга Струве, та в резиденції Нейссерів у Заціше , тобто біля будинку Польцига, звідки був викрадений Ганс Брікс. З одного боку, Мок про себе признав, що висновок Хекманна був дуже надуманим, але з іншого боку, він був певним, що вбиті хлопці були друзями та створили банду. Ця банда діяла не на порожньому місці, а в стінах гімназії, і хтось у цій гімназії мав щось знати про її діяльність. Хто, якщо не директор?
Мок несамовито готував таку лінію оборони, але, на його подив, ні фон Оппен, ні Мюльгауз, мабуть, нічого не знали про те, що в спалаху гніву він штовхнув одного з найвідоміших вроцлавських художників на підлогу серед мольбертів і рулонів ватману.
Нарада була рутинною і передбачуваною. Незважаючи на те, що поліцай-президент вимагав негайного вжиття заходів, а тому Мюльгауз перебував під сильним тиском, криміналь-інспектор ні на мить не підлабузнювався до свого боса і нічого не перебільшував. Про усе він все повідомляв повільно і рішуче, щоб протоколіст усе міг записати.
Завдяки цьому підготовка рапорту якій тепер присвятив себе Мок, відсунувши порожню тарілку й кухоль на край столу, виявилася швидкою й нескладною справою — незважаючи на те, що в пивній було дуже людно і , через брак місць час від часу хтось хотів приєднатися до нього.