– Людина завжди лише людина, а ви ще й одна з найліпших, яких я знав. То слухайте, ось мій план.
І абат показав Дантесові креслення, яке він зробив; то був план його камери, Дантесової буцергарні й лазу, що з'єднував їх. Посередині того лазу відгалужувався бічний хід, як ті, що прокладаються в копальнях. Цей бічний хід закінчувався під галереєю, де ходив чатовий; тут слід було зробити широку виямку, підриваючи і розхитуючи одну з плит, що утворювали долівку галереї: потрібної хвилини плита осяде під вагою вояка, він провалиться у виямку; приголомшений падінням, він не зможе боронитися, і тієї миті Дантес накинеться на нього, скрутить, заткне йому пельку, і обидва бранці вилізуть через вікно галереї, спустяться зовнішнім муром за допомогою мотузяної драбини й утечуть.
Дантес заплескав долонями, і очі його засяяли радістю; план був такий простий, що неодмінно мав удатися.
Того ж таки дня наші копачі взялися до праці; трудилися вони запопадливо, адже та праця настала після довгого відпочинку і, либонь, улягала заповітному бажанню кожного з них.
Вони невтомно копали, кидаючи працю лише о тій порі, коли мусили повертатися до своїх камер і чекати на повернення тюремника. Утім, вони вже здалеку навчилися розрізняти його ходу, і жодного з них ні разу не застукали на гарячому. Щоб земля, яку вони вийняли з нового підкопу, не завалила їхній лаз, вони викидали її потроху і з неймовірною обачністю крізь вікно Дантесової чи абатової камери; її ретельно розтирали на порох, і нічний вітер її розвіював дощенту.
Понад рік збули вони за тією працею, яку виконували долотом, ножем і дерев'яним ломом; упродовж того року священик навчав Дантеса, розмовляв із ним то тією, то тією мовою, розповідав йому історію народів і тих великих постатей, що вряди-годи залишають по собі блискучий слід, який називають славою. До того ж, абат, як світська людина, що належала до найвищих кіл, у поведінці своїй зберігав якусь сумовиту величавість; завдяки вродженій перейнятливості Дантес зумів засвоїти вишукану чемність, якої йому бракувало, і шляхетні манери, яких набувають зазвичай лише у спілкуванні з найвищими класами або в товаристві освічених людей.
За п'ятнадцять місяців лаз було викопано; під галереєю вони зробили виямку; можна було чути кроки чатового, що ходив туди і сюди; і бранці, що задля успіху втечі мусили чекати темної й безмісячної ночі, боялися лише одного: що земля не витримає і передчасно провалиться під ногами вояка. Щоб відвернути ту загрозу, вони поставили підпору, яку знайшли у підмурку.
Дантес якраз порався коло неї, аж почув, що абат Фаріа, який лишився у його камері, де обточував цвяха, що призначався для зміцнення мотузяної драбини, гукає його переляканим голосом. Дантес побіг до нього і побачив, що панотець стоїть посеред камері, блідий, спітнілий, з конвульсивно зціпленими руками.
– Боже мій! – вигукнув Дантес. – Що таке? Що з вами?
– Хутчій, хутчій! – сказав абат. – Слухайте!
Дантес глянув на посіріле абатове обличчя, на його очі, облямовані синіми кружалами, на бліді губи, на розпатланого чуба і перелякано впустив із рук долото.
– Що сталося? – вигукнув він.
– Погибель моя! – відказав священик. – Слухайте. Мене змагає страшна, може, смертельна недуга; напад розпочинається, я відчуваю; я вже зазнав такого за рік до ув'язнення. Є тільки один засіб на цю хворобу, я назву вам його; біжіть до мене, підійміть ніжку ліжка, вона порожня, у ній ви знайдете пляшечку з червоною рідиною. Принесіть її сюди... або ні, ні, зачекайте! Мене можуть застукати тут; допоможіть мені дістатися до моєї камери, поки у мене ще сила є. Хтозна, що може статися і як довго триватиме напад.
Дантес не розгубився, попри страшенне лихо, що спіткало його; він спустився в лаз, тягнучи за собою сердешного абата; із неймовірним зусиллями він довів недужого до камери і поклав до ліжка.
– Дякую, – сказав абат, здригаючись усеньким тілом, наче допіру виліз із крижаної води. – Напад зараз розпочнеться, я буду в каталепсії[16]; може, буду лежати без руху, без жодного стогону, а може, на губах виступить піна, я буду корчитися і кричати. Зробіть так, щоб не чутно було мого галасу, це найважливіше; а то мене ще переведуть до іншої камери, і нас розлучать навіки. Як побачите, що я заціп, задубів, одне слово, став як мрець, тоді – лише тоді, чуєте? – розціпте мені зуби ножем і влийте до рота десять крапель настою; і, може, я отямлюся.
– Може? – сумно вигукнув Дантес.
– На поміч! На поміч! – заволав абат. – Я... я уми...
Напад розпочався з такою швидкістю і силою, що нещасний в'язень навіть не встиг закінчити розпочате слово. Чолом його промайнула швидка і похмура тінь, що була наче морська буря; очі розплющилися, щоки почервоніли, рот перехнябився; він борсався, гарчав, на вустах закипіла піна. Виконуючи його наказ, Дантес затиснув йому рота ковдрою. Так тривало дві години. Аж безтямний, мов камінь, холодний і блідий, мов той мармур, безпомічний, немов розтоптана билина, він забився в останніх корчах, потім витягся на ліжку і завмер.
Едмон чекав, аж поки ця гадана смерть заволодіє всеньким тілом і кригою огорне самісіньке серце. Тоді він узяв ножа, просунув його поміж зубами, на превелику силу розціпив стиснуті щелепи, залляв одну за одною десять крапель червоної рідини і заходився чекати.
Минула година, абат не ворушився. Дантес перелякався, що чекає задовго, і дивився на нього із жахом, узявшись за голову. Коли ж це щоки потроху зашарілися; в очах, що весь час залишалися розплющені й порожні, промайнула свідомість; легке зітхання війнуло з його вуст; абат поворухнувся.
– Порятований! Порятований! – вигукнув Дантес.
Хворий ще не міг балакати, та з очевидною тривогою простягнув руку до дверей. Дантес насторожився і почув кроки тюремника. Була вже сьома година, а Дантесові було не до того, щоб стежити за часом.
Едмон кинувся в підземний лаз, отвір затулив каменем і опинився у своїй камері.
За кілька хвиль двері відчинилися, і наглядач, як завше, побачив бранця, що сидів на ліжку.
Щойно встиг він вийти, ледве затихли його кроки, як стривожений Дантес, забувши про обід, поквапився назад і, піднявши камінь, повернувся до абатової камери.
Той уже отямився, та лежав непорушно, бо геть знесилився.
– Я вже гадав, що більше не побачу вас, – сказав він Едмонові.
– Чому? – запитав той. – Хіба ви боялися померти?
– Ні, але все готово для втечі, і я думав, що ви втечете.
Від обурення Дантес аж почервонів.
– Без вас! – вигукнув він. – Невже ви і справді подумали, що я здатний до такого?
– Тепер бачу, що помилявся, – відказав недужий. – Ох, який я кволий, розбитий, знищений!
– Не піддавайтеся відчаю, сили відновляться, – сказав Дантес, сідаючи біля абатового ліжка і беручи його за руки.
Панотець похитав головою.
– Востаннє, – сказав він, – напад тривав півгодини, а потім мені закортіло їсти, і я звівся на ноги без сторонньої допомоги, а сьогодні не можу поворухнути ні ногою, ні рукою; голова тяжка, що свідчить про крововилив у мозок. Як буде третій напад, мене вразить параліч або ж я помру.
– Ні, ні, заспокойтеся, ви не помрете; третій напад, якщо і буде, застане вас на волі. Там ми вас вилікуємо, як цього разу, а навіть ліпше, адже у нас буде все необхідне.
– Друже мій, – відказав абат, – не обманюйте себе, цей напад засудив мене на вічне ув'язнення: для втечі треба вміти ходити...
– То й що? Ми зачекаємо тиждень, місяць, два місяці, якщо потрібно; тим часом сили до вас повернуться; ми можемо самі обрати день і годину. Щойно ви відчуєте, що можете плавати, ми відразу ж утікаємо.
– Мені вже не плавати, – відказав Фаріа, – ця рука паралізована, і не на один день, а назавжди. Зведіть її, і ви побачите, яка вона тяжка.
Дантес підняв руку недужого, і вона впала, мов камінь. Він зітхнув.
– Упевнилися, Едмоне? – запитав Фаріа. – Повірте мені, я ж бо знаю, що кажу. Від першого нападу моєї недуги я не переставав думати про неї. Я чекав її, бо вона спадкова у мене – батько мій помер від третього нападу, дід теж. Лікар, що дав мені рецепт настою, а це не хто інший, як сам славетний Кабаніс, напророкував мені таку саму долю.
– Лікар помиляється, – вигукнув Дантес, – а параліч ваш не завадить нам: я завдам вас на плечі й попливу разом із вами.
– Дитино, – сказав абат, – ви моряк, ви досвідчений плавець, то ви мусите знати, що людина з таким тягарем недалеко запливе у морі. Облиште тішитися порожніми надіями, яким не вірить навіть ваше добре серце. Я залишуся тут, аж виб'є годину мого звільнення, смертну годину. А ви рятуйтеся, утікайте! Ви молодий, спритний і дужий; не дивіться на мене, я повертаю вам ваше слово честі.
– Гаразд, – сказав Дантес. – Тоді я залишаюся.
Він підвівся і врочисто простягнув руку над абатом.
– Кров'ю Христовою присягаюся, що не покину вас до самісінької вашої смерті.
Фаріа поглянув на юнака, такого шляхетного, великодушного і безпосереднього, і на обличчі його, одухотвореному найчистішою відданістю, прочитав щирість його любові і щиросердість його клятви.
– Добре, – сказав він, – я приймаю вашу жертву. Дякую.
І простягнув Едмонові руку.
– Може, ваша безкорисна відданість здобуде винагороду, – сказав він, – та оскільки я не можу, а ви не хочете піти звідси, то нам треба загорнути лаз під галереєю. Чатовий може звернути увагу на дудоніння й погукати наглядачів; тоді все відкриється, і нас розлучать. Ідіть і візьміться до цього діла, в якому, на жаль, я вже не можу вам допомогти. Використайте на це всеньку ніч, якщо треба, і повертайтеся завтра вранці після обходу. Мені треба сказати вам одну дуже важливу річ.
Дантес потиснув долоню абата, який заспокоїв його усмішкою, і слухняно та шанобливо покинув свого давнього друга.
XVIII. Скарби панотця Фаріа
Увійшовши вранці до камери свого товариша по ув'язненню, Дантес побачив, що абат сидить на ліжку. Обличчя його було спокійне; сонячний промінь, що просягав крізь вузьке вікно, падав на клапоть паперу, що його він тримав у лівій руці, бо правою, як пам'ятає читач, він не міг і поворухнути; папір той довго зберігався у вигляді туго згорнутої рурки і, певне, тому погано розкручувався.
Священик мовчки показав Дантесові на папір.
– Що це таке? – запитав Дантес.
– Придивіться добре, – усміхнувшись, відказав абат.
– Та я добре дивлюся, – сказав Дантес, – і бачу тільки обгорілу цидулку, де якимось чудернацьким чорнилом накреслені готичні літери.
– Ця цидулка, друже мій, – сказав Фаріа, – тепер я можу все вам відкрити, бо випробував вас, – цей папірець – мій скарб, половина якого від цієї хвилі належить вам.
Холодний піт виступив на Дантесовому чолі.