Нічого кращого Іда не могла придумати у важкі хвилини свого життя. Як і завжди, її розпачливі запитання лишилися без відповіді; але, напевне, вона мала немалі гріхи, коли Господь наслав на неї таке безтямне кохання і зробив сліпою супутницею такого себелюба й нікчеми. І ніби для того, щоб зовсім отруїти і без того похмурий поетів настрій, до його нудьги і безрадісної самотності додалася ще й хвороба. Як і всі, хто довго жив надголодь, д'Аржантон мав кепський шлунок; крім того, він був дуже зніжений, помисливий і, як кажуть, надто тремтів за себе, а у Вільшанику, де панували тиша й спокій, нічого не було легшого, як оголосити себе хворим. До того ж який гарний привід, щоб пояснити свою творчу неспроможність, свій щоденний довгий сон на дивані, свою гнітючу апатію. Віднині замість горезвісних слів: "Він працює...", "Пан працює..." стали казати: "У пана напад". Він називав цим невиразним терміном свою постійну кволість, яка не заважала йому по кілька разів на день підходити до буфета, відкраювати товсті скибки свіжого хліба, намащувати їх вершковим сирком і їсти, аж за вухами лящало. Що ж до всього іншого, то в нього справді були всі симптоми хвороби: млява хода, поганий настрій, постійне в'їдливе роздратування.
Добра Шарлотта жаліла, доглядала, пестила його. Кожна жінка полюбляє роль сестри милосердя, але в неї такі почуття подвоювалися, і тому, відколи вона вирішила, що її поет хворий, він став їй іще дорожчим. Чого вона лише не вигадувала, аби розважити полюбовника, полегшити його уявну неміч! Підкладала під скатертину вовняну ковдру, аби приглушити цокіт тарілок та срібла, вигадала цілу систему підкладання подушок у крісло з прямою спинкою часів Генріха II, не кажучи вже про фланельки, відвари та зігрівальні компреси й ванночки, які лише допомагають симулянтам присипляти їхню енергію, тішитись бездіяльністю і навіть ледве чутно говорити, Щоправда, бідолашну жінку все ж таки іноді опановували бурхливі веселощі, які зводили нанівець усі її чесноти сестри милосердя: вона раптом починала нестримно торохтіти язиком, розмахувати руками і знічено замовкала тільки тоді, коли роздратований поет жалібно стогнав: "Помовч... Ти мене стомлюєш".
Через д'Аржантонову недугу в їхній дім зачастив лікар Ріваль, на якого з ранку до вечора чатували по всій дорозі його численні пацієнти на десять миль навколо. Він заходив у Вільшаник з добродушним і веселим червоним обличчям, з хвилястим шовковистим сивим руном на голові і з повними кишенями книжок, які читав, їдучи в бричці або й ідучи пішки. Поважна Шарлотта, зустрічаючи його у передпокої, казала:
– Ох лікарю, прошу, заходьте! Знали б ви, у якому стані бідний наш поет!
– Ет, пусте! йому лише треба трохи розважитись.
І справді, д'Аржантон, вітаючись з лікарем тихим жалібним голосом, так радів появі нової людини, чий привід порушував монотонну течію його існування, що забував про свою хворобу і заводив мову про політику, літературу, засліплюючи доброго лікаря розповідями про паризьке життя та видатних людей, з котрими він нібито був знайомий і котрим кидав у обличчя нищівні слова. Наївний і простодушний лікар не мав ніяких підстав сумніватися в правдивості свого співбесідника, тим паче що той, навіть вихваляючись і підбріхуючи, тверезо обдумував кожне слово. До того ж лікар не міг похвалитися спостережливістю.
Лікареві подобалося бувати в цьому домі, він вважав д'Аржантона розумним і незвичайним, його дружину – гарненькою, а хлопчика –просто чудом, але якби він був трохи проникливішим, то давно вже відчув би, які нетривкі й невивірені пута зв'язують цих людей, якими непевними і колючими шпильками скріплена їхня так звана сім'я.
Не раз серед дня лікарів кінь стояв прив'язаний за вуздечку до кільця біля загорожі, а сам добряга засиджувався в парижан, цмулячи грог, котрий Шарлотта власноручно готувала для нього, і розповідаючи про свої подорожі до Індокитаю на "Байонезі". Притихлий Джек сидів десь поблизу в куточку й уважно слухав, охоплений тією пристрастю до пригод, яка властива усім дітям і яку з віком – а це так шкода! – раз у раз приборкує життя, що ламає нас, нівечить монотонними буднями і невблаганно, ненастанно звужує наші обрії.
– Джеку! – гримав д'Аржантон, вказуючи хлопчикові на двері. Але тоді втручався лікар:
– Та облиште його. Це так приємно, коли поруч тебе дітлахи! У них неймовірне чуття. Я впевнений: ваш малий з першого погляду здогадався, що я дідусь і безтямно люблю дітей.
І лікар починав розповідати про свою на два роки меншу за Джека внучку, а коли заходила мова про крихітку Сесіль, то його ще важче було переслухати, ніж тоді, коли він згадував про свої подорожі.
– Чому б вам не привезти її коли-небудь до нас, лікарю? – казала Шарлотта. – Діти гарно погуляли б удвох.
– Де там, пані! Бабуся не згодиться. Вона нікому не довірить дівчинку, та й сама вона нікуди не ходить відтоді, як у нас сталося горе.
Горе, про яке часто згадував старий Ріваль, сталося кілька років тому: його дочка і зять померли того ж року, як одружилися, незабаром після народження доньки Сесіль. Ця подвійна трагедія була повита таємницею. Розмовляючи з Шарлоттою і д'Аржантоном, лікар щоразу обмежувався одними й тими самими словами: "Відтоді, як у нас сталося горе...", а тітонька Аршамбо, якій була відома та сумна пригода, відповідала ухильно й невизначено: "О, ще б пак, ще б пак! Ті люди добре хильнули горя!.."
Якось не вірилось у це, коли жвавий, веселий на вигляд лікар приїздив у Вільшаник. Можливо, тут не обходилося і без впливу Шарлоттиного грогу – темного, міцного. Потрапив би він на очі пані Ріваль, вона зразу розвела б його наполовину водою. Та хай там як, а добряга не нудився у парижан. Інколи він уже підводився і казав: "Гаразд, поїду я до Рі, а потім – до Тіжрі, і у Морсан...",– а сам усе говорив і говорив, аж поки не починав іржати й нетерпляче бити копитами його кінь, прив'язаний біля воріт. Тоді він схоплювався, нашвидку прощався з д'Аржантоном, а Шарлотті, стурбованій станом хворого, давав одну й ту саму пораду: "Йому потрібні розваги!"
Легко сказати: "Йому потрібні розваги!"
Що вона тільки не перепробувала, і все марно. Вони годинами придумували, що приготувати на обід, або їхали на кабріолеті в ліс, прихопивши з собою сніданок, сачок на метелики та цілі паки газет і книжок. Нічого не допомагало – д'Аржантон нудьгував.
Він купив човна, але тоді стало ще гірше: вони змушені були годинами лишатися наодинці посеред Сени, що для них ставало дедалі нестерпнішим, бо обоє давно не мали про що розмовляти. Отож, не озиваючись один до одного, вони закидали у річку вудочки, аби хоч чимось зайнятися і виправдати своє мовчання вимушеною необхідністю риболовлі.
Незабаром човна прив'язали серед прибережних очеретів, і, бездоглядний, він ущерть затік водою, на якій плавало опале листя.
Потім у д'Аржантона з'явились якісь дивні забаганки: то підновити стіни, то добудувати до башточки зовнішні сходи й італійську терасу, про яку давно мріяв наш віршомаз. По її краях було поставлено ряд низеньких стовпчиків, обтягнутих дротяною сіткою, що по ній вився дикий виноград. Але він нудився і на своїй терасі.
Якось він запросив настроювача музичних інструментів підправити клавесин, на якому іноді награвав кілька польок, і той вигадливий дивак запропонував д'Аржантону поставити на даху будинку еолову арфу – великий відкритий ящик близько п'яти футів заввишки, де різної довжини струни мелодійно й жалібно бринітимуть на вітрі. Д'Аржантон захоплено погодився. Але щойно цю споруду було поставлено, як почалося щось жахливе. Варто було дмухнути вітру, як чулися стогони, несамовиті завивання, тужливі волання: у-у-у-у-у... Коли Джек був у ліжку, його опановував жах, і він натягував на голову ковдру, щоб нічого не чути. Завивання над дахом навівало таку тугу, що можна було збожеволіти.
– Як вона мені в'їлася в печінки, ця клята еолова арфа!.. Годі!.. Годі!.. – кричав доведений до відчаю д'Аржантон.
Довелося розібрати весь механізм, віднести еолову арфу в глибину саду і закопати її, щоб не бриніли струни. Але й під землею вона тужила. Кінчилось тим, що її викопали, пообривали струни, розтоптали ногами і розбили камінням, як скажену собаку, що не хоче здихати.
Не знаючи, що ще вигадати, аби розважити бідолашного д'Аржантона, котрий через неробство втрачав останні крихти здорового глузду, Шарлотта несподівано для самої себе якось подумала: "А що коли я запрошу когось із його приятелів?"
То було справжньою жертвою, бо вона хотіла, щоб поет неподільно належав лише їй самій. Але д'Аржантонова радість, яка засвітилася на його обличчі, коли він довідався, що мають приїхати у гості Лабассендр і Гірш, була заслуженою нагородою за її мужність. Він давно вже мріяв про наїзд у їхній дім колишніх приятелів, але не наважувався озиватися про це після своїх гучних заяв, ніби для нього було найбільшим щастям жити удвох із Шарлоттою якомога далі від людської суєти.
Через кілька днів Джек, повертаючись додому на вечерю, ще здалеку почув незвичний гомін: з тераси долинав сміх, дзвін келихів, на подвір'ї рубали дрова, а на першому поверсі в просторій кухні пожвавлено торохтіли каструлі. Підійшовши ближче, він пізнав голоси й знайомі інтонації своїх колишніх гімназійних учителів, серед яких чувся голос д'Аржантона, але уже не невиразний і плаксивий, як це було останнім часом, а бадьорий і лункий, збуджений суперечкою. На думку, що доведеться знову зустрітися з людьми, які йому нагадували про найгіркіші години в його житті, і тремтячи від хвилювання, він прослизнув у сад, вирішивши просидіти там аж до вечері.
– Панове! Прошу до столу! – з'явившись на терасі, запросила гостей Шарлотта.
Свіжа, пожвавлена, у великому білому фартусі з нагрудником до підборіддя, Шарлотта грала роль сільської господині, готової, якщо потрібно, закатати мереживні рукави і заходитися куховарити.
Чоловіки, не гаючись, спустилися до їдальні, де обидва вчителі досить привітно привіталися з Джеком. Компанія усілася за стіл і налягла на смачні страви, які готують на селі так швидко, що вони ще зберігають присмак запашного зілля і дух димку від вогнища, на якому їх готують.
Крізь двоє розчинених дверей, що виходили на лужок, виднівся сад, за яким відразу починався ліс.