Сума, що вийшла — 2,7 мільярда барелів нафти — означала, що запасів Тарко-Сале більше ніж запасів американської нафтової компанії "Оксидентал Петролеум", вартість якої становила дев'ять мільярдів доларів!
Мене не так просто здивувати, але те, що хтось "поцупив" із "Газпрому" активи з ринковою вартістю дев'ять мільярдів доларів, збагнути я не міг. Наш співрозмовник на цьому не зупинився: він називав імена, дати та цифри, розповідав про інші вкрадені великі газові родовища. Ми ставили запитання й заповнили інформацією сім сторінок блокнота. Після двох годин ми вирішили завершувати обід, інакше співрозмовник міг продовжувати нескінченно.
Не підозрюючи, я натрапив на один із найважливіших соціально-культурних феноменів пострадянської Росії — гігантський розрив у рівні добробуту населення.
У радянські часи найбагатші люди в країні були приблизно в шість разів багатшими за найбідніших. Члени політбюро мали простору квартиру, машину, гарну дачу, але не більше. А до 2000 року найбагатші люди в країні за достатком перевершували найбідніших вже у 250 тисяч разів. Різниця в доходах з'явилася так швидко, що отруїла психологію людей. Вони були озлоблені й охоче виливали свою гіркоту будь-кому, хто був готовий їх вислухати.
Більшість зустрічей проходили приблизно в тому ж дусі. Ми вислухали консультанта з газової промисловості, який розповів про ще одне вкрадене газове родовище. На зустрічі з менеджером газотрейдерної компанії ми дізналися подробиці, як "Газпром" організував продаж газу в колишні радянські республіки через сумнівного посередника. Колишній працівник описав, як "Газпром" надавав величезні позики друзям керівництва на великих пільгових — неринкових умовах. У результаті після всіх цих бесід ми зібрали два блокноти свідчень про крадіжки та махінації.
Якщо вірити почутому, то це, мабуть, найбільша крадіжка за всю історію підприємницької діяльності. Залишалася, проте, одна серйозна проблема: у нас не було прямих доказів. Люди могли говорити через заздрощі, перебільшувати чи навмисно спотворювати факти. Потрібен був спосіб перевірити отриману інформацію.
А як щось перевірити в Росії? Хіба не в цьому початкова суть нашої проблеми із "Газпромом"? Здавалося, уся країна вкрита таким густим туманом, що не видно далі власного носа.
Проте виявилося, що це не зовсім так. Варто копнути трохи глибше, і з'ясовувалося, що насправді Росія є однією з найпрозоріших країн у світі. Потрібно лише знати, де шукати інформацію. Дізналися ми це зовсім випадково, за кілька тижнів після серії зустрічей про "Газпром".
Вадим їхав на роботу своїм "фольксваген гольфом". На Бульварному кільці на перетині Тверської вулиці та Пушкінської площі він застряг у заторі. У цьому місці автомобілі мали повертати або праворуч, або ліворуч, що утворювало довгі затори майже щодня. Користуючись цим, групи заповзятливих хлопчаків оточували машини, торгуючи всім підряд: від піратських компакт-дисків з фільмами до газет і запальничок.
Того дня один шибеник підскочив до Вадимової машини, наполегливо розмахуючи якимись товарами. Вадима пропозиція не цікавила, але хлопчик попався наполегливий.
— Ну гаразд, що ти там продаєш? — неохоче запитав Вадим.
Хлопець розгорнув куртку, і Вадим побачив набір компакт-дисків у пластикових кластерах.
— Бази даних.
— Які ще бази даних? — зацікавився Вадим.
— Будь-які: мобільних телефонів, податкових декларацій, порушень правил дорожнього руху, пенсійних фондів... що завгодно.
— Цікаво. І скільки?
— По-різному. Від 5 до 50 доларів.
Зиркнувши скоса на набрані дрібним шрифтом найменування дисків на "прилавку" хлопчика, Вадим помітив диск під назвою: "База даних Московської реєстраційної палати". Він не повірив своїм очам. Московська реєстраційна палата вела реєстр власників усіх московських компаній.
Вадим вказав на цей диск.
— Ось цей скільки коштує?
— Цей? Ну, е-е... п'ять доларів.
Вадим простягнув хлопчику купюру й забрав диск.
Діставшись офісу, Вадим відразу сів за комп'ютер перевірити, чи не виявиться диск, на який він витратив п'ять доларів, порожнім. Однак, як і було обіцяно, на моніторі з'явилося меню з пошуком інформації про зареєстрованих власників усіх компаній у Москві.
Цієї миті ми ще раз переконалися, наскільки все в країні забюрократизовано: у цьому виді спорту Росія, мабуть, чемпіон світу.
За радянської системи централізованого планування влада потребувала інформації про всі сторони життя величезної країни, щоб приймати рішення: скільки яєць потрібно в Красноярську, скільки електрики у Владивостоці й таке інше. Після розвалу Радянського Союзу нічого, по суті, не змінилося: так само працювали міністерства в Москві, а чиновники скрупульозно продовжували збирати інформацію у всіх підзвітних сферах.
Після вдалої вуличної покупки Вадима ми швидко зорієнтувалися, як перевірити дані, отримані під час розмов про "Газпром". За допомогою цих баз даних ми переконалися, що в період з 1996 по 1999 рік керівництво "Газпрому" продало майже за безцінь сім великих газових родовищ.
Дивував навіть не розмір виведених активів, а те нахабство й безсоромність, з якими це робили. Нові власники викраденої власності навіть не приховували цього факту.
Яскравий приклад — історія з дочірньою компанією "Газпрому" — "Сибнафтогазом". 1998 року керівництво цієї сибірської газовидобувної компанії придбало ліцензію на газове родовище із запасами 1,6 мільярда барелів у нафтовому еквіваленті. Навіть за найскромнішими підрахунками вартість цієї "газової доньки" становила приблизно 530 мільйонів доларів, але одній групі покупців дозволили придбати 53% акцій "Сибнафтогазу" всього за 1,3 мільйона доларів, тобто за ціною, заниженою на 99,5% проти реальної ринкової!
І хто ж ці щасливі набувачі? Одним був Геннадій Вяхірєв, брат голови правління "Газпрому" Рема Вяхірєва. Компанія, що належала Геннадію Вяхірєву та його синові Андрію, придбала 5% "Сибнафтогазу" за 87 600 доларів. Пакет розміром 18% акцій викупила за 158 000 доларів компанія, співвласником якої був Віктор Брянських, керівник департаменту стратегічного розвитку "Газпрому". Ще 10% "Сибнафтогазу" дісталося фірмі В'ячеслава Кузнєцова та його дружини Наталії. В'ячеслав був начальником відділу внутрішнього контролю "Газпрому" — того самого відділу, який повинен виявляти й припиняти таку діяльність.
Ми виявили ще шість великих випадків передачі активів з використанням аналогічних методів. Коли Вадим підсумовував запаси газу та нафти, що зникли з балансу "Газпрому", з'ясувалося, що компанія втратила запаси, які дорівнюють за обсягом із запасами всього Кувейту. У світовій історії війни вели за набагато менші ресурси.
Але найдивовижнішим було інше. Безумовно, обсяг вкрадених ресурсів був величезний, але він становив лише 9,65% усіх запасів "Газпрому". Тобто понад 90% запасів "Газпрому" вкрадено не було. Однак ніхто з інвесторів й учасників ринку цього не розумів, вважаючи, що буквально все до останнього атома газу й останньої краплі нафти розкрадено, і що саме цим пояснюють занижену на 99,7% ціну акцій "Газпрому", якщо порівняти з акціями аналогічних західних компаній.
Але ми щойно з'ясували, що 90% запасів усе ще на місці, і ніхто більше про це не знав. Як вчинити інвестору в такій ситуації? Я вам скажу: закупитися акціями по вінця!
У світі, де люди готові ламати списи за 20 відсотків прибутку, ми раптом виявили актив, здатний принести тисячу, а то й усі п'ять тисяч відсотків доходу. Звісно, фонд збільшив свою позицію в "Газпромі" максимально — 20 відсотків (за правилами фонду акції однієї компанії в портфелі не могли становити понад 20 відсотків від загальної вартості портфеля фонду).
Більшість інвесторів-професіоналів на цьому зупинилися б: досліджуєш, інвестуєш і чекаєш, поки інші самі дізнаються про те, що тобі вже відомо. Але я не міг так зробити. Інформація, яку ми знайшли про "Газпром", була надто важливою, щоб тримати її в себе. Я мав нею поділитися.
Я вирішив дещо незвичайне для моєї професії. Підготувавши детальну доповідь щодо "Газпрому", я розділив її на шість самостійних епізодів і віддав по одному у великі західні видання. Журналісти й редактори одразу зачули сенсацію. До того ж матеріал був таким докладним, що вони не могли встояти. Ми заощаджували їм місяці власних розслідувань, усе, що потрібно, — ще раз перевірити вже наявну інформацію. Невдовзі в пресі з'явилося безліч статей із гучними заголовками.
Перша під назвою "Розтринькувач газу?" була надрукована 24 жовтня 2000 року в газеті "Волл-стріт джорнал". У ній ішлося, що газу з вкрадених родовищ вистачило б усій Європі на п'ять років.
Наступного дня зі своєю статтею вийшла англійська газета "Файненшл таймс": "Директори "Газпрому" обговорять на зборах методи управління компанією". У ній наводили подробиці угод з "родичами та друзями".
28 жовтня американська газета "Нью-Йорк таймс" у рубриці світових бізнес-новин опублікувала статтю "Директори ухвалюють рішення щодо продажу активів "Газпрому"".
Наступного місяця, 20 листопада, у журналі "Бізнес вік" з'явилася стаття "Газпром на грилі", а трохи пізніше, 24 грудня, стаття "Виведення активів — виклик Путіну" в газеті "Вашингтон пост".
Суспільство як у Росії, так і за її межами було шоковане корупцією в "Газпромі". За наступні пів року опублікували понад 500 статей російською мовою й 275 англійською з інформацією наших розкопок щодо "Газпрому".
Розголос цих подій мав ефект. Росіяни мирилися з існуванням корупції та хабарництва, поки це лишалося чимось абстрактним, але варто було навести конкретні приклади, назвати імена й суми, як почалося громадське обурення. Обурення було таким сильним, що в січні 2001 року в Державній Думі пройшли слухання щодо ситуації в "Газпромі". У результаті Рахунковій палаті було доручено провести в "Газпромі" перевірку.
Рада директорів "Газпрому" оперативно відреагувала на дії Рахункової палати, запросивши провідну американську аудиторську компанію "ПрайсуотергаусКуперс" провести ще один незалежний аудит.
Через кілька тижнів Рахункова палата прозвітувала про результати. Вони мало кого здивували. Контролери не знайшли порушень у діяльності керівництва "Газпрому", а передачу активів обґрунтували нестачею власних коштів та необхідністю залучення сторонніх ресурсів.
Залишалося чекати на звіт "ПрайсуотергаусКуперс".