Жінки з Висілків нишком копали собі, котрі ловкіші, не чекаючи на те дозволу. Йому б також не завадило притягти бодай мішечок та засипати у бурт на городі, який він не міг укрити оце вже тиждень. Степанида наказувала сьогодні скінчити, прижене корову — знов лаятиме. Але до жодної роботи його душа не лежала, голова була зайнята зовсім іншим клопотом, Петрик нудився, без кінця димів самосійкою і то сидів на ослінчику при порозі в сінях, то никав, ніби хворий, навколо хати.
Увага його, проте, ні на чому не спинялася, все довкола було звичним і давно знайомим. Та й не диво: тут прожив двадцять років життя — нелегкого, в труді, у нестатках та клопотах, але ж іншого, либонь, не буде, та й це вже котиться до заходу. Може, й добув би віку коли не в ситості, то в спокої, аби не та війна.
Останнім часом після дощів пішов у ріст моріг попід тином, і Петрик, ходячи по ньому, все спинявся та оглядав подвір'я. Багато літ був тут господарем, а тепер дивився на все наче чужими вічми, ніби він кудись од'їжджав, прощався, і йому всього було шкода. Хата не така вже й нова, але дерево трапилося колись добре, смоляна хвоя, колоди у стінах трохи потріскались, та дарма. Хата ще постоїть. Стріху на гребені треба б якось залатати, біля комина ще з весни тече, коли дощ, як і в комірчині, що через сіни, під одним дахом із хатою. В комірчині добряче ллє у дощ, на глиняній долівці тоді збирається калюжа, і Степанида лає: ціле літо дірку не затулиш. Та ба, не затулиш, то те, то се, а головне — жодного бажання тягти свої кості по драбині на стріху, все думаєш: перестане дощик — висохне. А то потривожиш гнилу солому — стане більше лить, чого з тої будівлі хотіти, як їй чи не сто літ ставили, либонь, ще за панщини. А комірчину то, може, й давніше. Стріха на ній, скільки пам'ятав Петрик, зеленіла під цілою шапкою моху; в маленькому, на одну шибку, віконці було так само зеленкувате від старості шкельце. Зрештою, шкельце набагато молодше за комірчину, яку колись топили по-чорному, у віконце йшов дим, у темному кутку ще й досі смердить застарілим гаром чорна піч-кам'янка.
Може, найзугарніша тут будівля — нова клунька коло хліва. Правда, на вигляд не дуже показна, сяк-так складена з тонких ялинових вершаків, у стінах самі щілини, але для клуні то не вада: вітер продуває, а дощ не мочить. Ставили її колись із Федьком, думалося: як не самому, то, може, синові знадобиться. Відслужить у війську, ожениться, буде в Яхимівщині. Садиба ж не найгірша, і місце вдале — подалі від села і близько до містечка — жити можна. Та де тепер Федько?.. А в клуньці житні сніпки сохнуть на вітрі, чекають своєї пори. Іноді він зніме згори два-три сухіші та обіб'є в сінях на ковдрі, та змеле на жорнах, Степанида спече зо дві буханки — чи багато двом старим треба?
Петрик оглянув понад плотом сірий осінній простір з картоплею аж до самого лісу, підійшов до криниці. Внизу в чорній безодні зрубу блищала вода — тепер її набиралось багато, не те що літом. Вода в криниці була смачна, завжди холодна й чистенька, як сльоза. Такої води не було ніде, навіть у Висілках, де було аж вісім криниць. Колись тут, кажуть, струменіло джерельце, може, тому й розташувалася тут садиба Яхимовських, на пагорбі коло яру. Хто б не пив із криниці, завжди хвалив воду. Років із вісім тому замість старезного журавля Петрик приладнав до зрубу коловорот з ланцюгом, зробив дашок, щоб у дощ не лилося. Ще б треба зробити ляду, аби не сипалось нічого з подвір'я. Але він думав: і так буде добре. Що там насиплеться? Хіба вітром занесе часом липового листя, яким восени засипало дорогу, картоплисько та й увесь двір. Липи тяжко розрослись обабіч воріт і влітку затінюють мало не півгороду. Степанида все каркає: обрубай, та в нього на те рука не здіймається — як обрубати таку красу? Не він їх садив, садили люди, липи росли тут ціле його життя — тож нехай залишаються й після нього...
Він постояв коло криниці, глянув на гостинець із нивою, де ще недавно бовваніла Степанида з коровою, але тепер Степаниди не було видно. Мабуть, погнала корову в молодник[8]. Пора була ще не пізня, до вечора годин зо дві попасе, а як прижене корову, тоді він, хоч-не-хоч, змушений буде взятись до роботи. Тоді вже доведеться тягати воду, мити поросяткові картоплю, товкти крупу. Тоді вже не побудеш у тиші наодинці з думками — Степанида не дасть байдикувати.
Петрик зробив з поруділого шматка газети величеньку самокрутку, старанно зав'язав шкіряного капшука із засмальцьованими зав'язками; прикурювати, однак, треба було йти до хати, шукати вуглину у приску. Десь трохи ще було сірників, але Степанида їх приховала, заощаджуючи про всяк випадок. Звісно, де тепер візьмеш тих сірників? У містечку вся торгівля спустила дух, дві крамниці ще влітку розтягли свої ж, поки німецька влада чухалася, нічого не залишилось ні в сільпо, ні в сільмагові. Він теж ходив із двічі (Степанида погнала), та не дуже нажився — з перекинутої залізної бочки за крамницею націдив бутель смердючого гасу з іржавою гущею на споді. Не який набуток для господарства, та прийде осінь, зима — знадобиться. Гірше он — солі нема, а без неї багато не з'їси. Та чи тільки солі бракує? Чи не найгірше, що немає коня.
Тільки-но Петрик обернувся, щоб відійти од криниці, як угледів за плотом корову — Бобовка чухрала до воріт чомусь навпрошки[9] по картоплиську з боку лісу, а не як завжди — дорогою, і за нею в розхристаній ватянці трюхикала Степанида. Хустка її збилася набік, на лобі стирчав сивуватий віхоть волосся. Петрик з мовчазним запитанням дививсь на жінку — було ще рано, Бобовку ще треба було пасти до вечора. Але, мабуть, щось сталося, і він підійшов до воріт і витягнув поперечку, щоб пропустити корову.
— Німці, Петрику...
— Га?
— Німці, кажу! Там, на гостинці. Міст лагодять.
— Міст?
Це була новина, Петрик такої не чекав. Може, тільки тепер він зрозумів, як добре було тут без мосту і яка загроза насувалася на хутір разом з тим мостом.
— Кепська тоді справа.
— Ще й яка кепська. Наїхало німців, наші містечкові з підводами, колоди возять. Щось треба робити! А то приїдуть, загребуть усе. Як жити тоді?
— Ая. Тільки що ж робити? — спантеличено спитав Петрик.
Добро хоча б поховати. Корівку в лісі прив'язати б. А кабанчика?..
Кабанчика, їхнього підсвинка, звісно, до сосни не прив'яжеш, його годувати треба. А курей? Не який, звісно, з тих курей пожиток та без них хазяйство — не хазяйство. Що було діяти, куди все це подіти?
— Найбільше за кабанця боюсь, — втомлено сказала Степанида, поправляючи хустку. — Заберуть. Такий славний кабанчик. Неперебірливий.
— До сала вони ласі. Матка — шпек! Матка — яйка! — сказав Петрик, який ще з тієї війни чимало наслухався про німців.
— Я думаю — сховати треба. Ось іди сюди! — потягла вона його у глиб двору.
Вони обійшли комірчину, минули дривітню[10] зі старою гудзуватою колодою, перелізли через жердину в городець. Тут за прив'ялими лопухами та заростями кропиви під низько навислою стріхою комірчини стояла злиденна повітка[11]. Вона здавна пустувала без жодної потреби, і в неї стягували всілякий господарський мотлох, викинути який було шкода, а в хаті він заважав. Сюди рідко коли заглядали, хіба що по яйця — коло дверей у соломі неслися часом кури, і зараз тут лежали два жовті несвіжі поклади.
— Що, коли сюди його? — казала Степанида, ширше розчиняючи низькі дверцята. — Він же тихенький, може, не знайдуть.
Знайдуть чи ні — хтозна, та Петрик за довге подружнє життя звик слухатися жінки, вона була не з дурних, а головне, завжди знала, чого хотіла. І хоч турбота про те поросятко була в Петрика не найбільшою, він старанно узявся лаштувати йому новий сховок. Насамперед повитягував з повітки щільно напханий туди мотлох: якісь дрючки, зашкарубле від мішанки, обгризене свиньми корито, поламані колеса і давню, може, ще дідівську, соху[12] з геть заіржавілими лемехами[13]. Попоравшись півгодини, старим ящиком та дрючками відгородив якось невеличкий закуток, приніс із клуньки[14] соломи, не підрівнюючи її, щоб не дуже було видно, понапихав її в загороду. Степанида тим часом тихенько вивела з хлівця гожого їхнього кабанця, почісуючи його за вухами.
— Коцю, коцю, сюди, цо-цо-цо-цо-цо... Тепер сюди. От гарна коця...
"Як дитину", — подумав Петрик, пропускаючи у дверцята кабанчика, який, тихо порохкуючи, старанно обнюхав поріжок, солому і слухняно влаштувався у своєму лігвиську, звісно, й не підозрюючи про небезпеку, що над ним нависла. Справді, це був сумирний кабан, дуже не хотілося б втратити такого. "Може, ще якось і вціліє, як матиме бодай маленький свинячий розум", — подумав Петрик.
— Ну ось! — спокійніше сказала Степанида. — Все-таки не перед очима. Нехай лежить.
Вони вийшли на подвір'я, де з тривожним чеканням у сумовитому погляді стояла Бобовка, а біля її ніг ходили дві рябі курки.
— А як же курей? — сказав Петрик.
Курей також треба було прибрати кудись подалі з очей, та де сховаєш дурну курку? Тихо вона не вміє, а знісши яєчко — закудкудакає і тим себе згубить. Та що там кури, ще більше шкода корівку, коли б на неї першу не звалилася біда із-за мосту.
— Може, в Берестівку одвести? До Маньки. То ж таки далі від містечка, — невпевнено пропонував Петрик. Але Степанида одразу не погодилась:
— О ні. Бобовку я на чужі руки не віддам.
— А як же тоді?
— В Овечу Балку. На мотузок чи спутати. Нехай ходить.
— А вночі?
— А вночі, може, не будуть... Вони ж удень заходять частіше.
Слабка то була надія на ніч, однак інакше, мабуть, не вийде, і Петрик покірно промовчав.
Осінній день непомітно наближався до свого скону, потроху смеркалося, хоч було ще видно. Стривожена Степанида все не квапилась доїти Бобовку, яка постояла, зітхнула й, не дочекавшись господині, стала поскубувати попід тином — доїдати не доїдене в полі. Петрик раз у раз завбачливо поглядав на стежку за ворітьми та на гостинець, думав: чи не прийдуть німці? І все слухав, намагаючись у вечірній тиші впіймати чужий підозрілий звук, аби відчути небезпеку. Та, як і завше, на стежці і на гостинцеві було зовсім порожньо, довкруж у похмурому осінньому просторі запановувала вечірня тиша. Тільки вітер невтомно теребив поруділе листя лип, сипав ним додолу, в город за тином, посипав стежину, зелений моріг на подвір'ї.