Пшеничний, який саме напхав рота, від несподіванки принишк, прислухався, потім, хапливо засунувши в кишеню хліб і сало, підвівся в окопі. Над лісом злетіло в небо розсипчасте гроно ракет, освітивши на мить чорні зубці верхівок дерев, і згасло.
– Гей! – крикнув боєць своїм товаришам. – Чуєте? Оточують!
Довкола вже стало зовсім темно. Білі стіни сторожки ледь сіріли, в небі ще вимальовувався зламаний дишель шлагбаума, чутно було, як поряд у ямі длубається ретельний Глечик та біля залізниці довбають землю Свист з Овсєєвим.
– Поглухли, чи що – не чуєте? Німці в тилу!
Глечик, почувши, випростався в своїй ще неглибокій ямі, вискочив з окопу Овсєєв і, прислухавшись, через картоплище подався до Пшеничного. Десь у темряві мудровано вилаявся Свист.
– Ну що? – гукав з окопу Пшеничний. – Докопалися! Якби не я, то й прогавили б. Чекали підмоги з тилу, а там уже німець.
Овсєєв якось похмуро мовчав, стоячи поруч і вслухаючись у звуки далекого бою. Невдовзі біля нього з темряви виринув Свист, підійшов і зупинився позаду насторожений Глечик.
А там, удалині за лісом, загримів нічний бій. До перших кулеметів долучилися інші; їхні черги, наповзаючи одна на одну, зливалися в далеку, приглушену вітром тріскотняву, безладно й неквапливо заляскали постріли з гвинтівок. У чорне піднебесся ще злетіла ракета, потім – друга і дві разом. Догоряючи, вони зникали за похмурими вершинами дерев, а на низькому захмареному небі ще якийсь час мигали неяскраві полохливі відблиски.
– Ну? – не вгамовувався Пшеничний, звертаючись до насторожених, примовклих людей. – Що?
– Чого ти нукаєш? Ну, чого нукаєш, Мурло? – злісно обізвався Свист. – Де старшина?
– Фішера в секрет повів, – сказав Овсєєв.
– А того нукаю, що треба щось робити. Оточили ж, ось і ну, – не збавивши тону, кип'ятився Пшеничний.
Йому ніхто не відповів, усі стояли й слухали, охоплені недобрим передчуттям. А там, у далекій нічній пітьмі, все розлягалися черги, вибухали гранати, вітром розносило навкруги негучну на відстані луну. Люди посмутніли, опустилися їхні натруджені руки, гарячкова тривога вривалася в думки.
У цьому похмурому мовчанні й застав їх старшина, який захеканий прибіг до сторожки. Він, звісно, розумів, що зігнало людей до цього крайнього окопчика, знав, що в таких випадках найкраще без зайвих слів виявити свою владність і твердість. І ще здалека, не пояснюючи нічого й нікого не заспокоюючи, старшина з нарочитою злістю закричав:
– Ну, чого поставали, як ті стовпи на узбіччі? Чого злякалися? Га? Чи ти ба: стріляють? Ви що – не чули пострілів? Ну що, Глечик?
Глечик розгубився від того грубуватого звертання, знизав у темряві плечима.
– Та ось оточують, товаришу старшина.
– Хто сказав: оточують? – розізлився Карпенко. – Хто?
– Що оточують – факт, не булка з маком, – буркотливо зазначив Пшеничний.
– А ти мовчи, товаришу боєць! Чи ти ба – оточують! Скільки вже оточували? У Тодоровці – раз, у Боровичах – два, під Смоленськом тиждень вибиралися – три. І що?
– Так то ж усім полком, а тут що? Шестеро, – озвався з темряви Овсєєв.
– Шестеро! – передражнив Карпенко. – А ці шестеро що, дівки? Чи бійці Червоної Армії? Нас он у фінську на острові троє залишилося, два дні відбивались, від кулеметів сніг до моху розтанув, і нічого – живі. А то – шестеро!
– Так то у фінську…
– А то в німецьку. Один чорт, – уже трохи спокійніше сказав Карпенко й замовк, відриваючи від газети на цигарку. Поки він її скручував, усі мовчали, побоюючись висловити невеселі здогади й уважно прислухаючись до згуків бою. А там, здається, поступово ставало тихше, ракети більше не злітали, стрілянина помітно рідшала.
– Ось що, – обізвався старшина, слинячи цигарку, – нема чого мітингувати. Давай копати кругову. Окопчики з'єднаємо траншеєю.
– Слухай, командире, а може, краще відійдемо, поки не пізно? Га? – помірковано спитав Овсєєв, застібаючи шинель і брязкаючи пряжкою свого ременя.
Старшина зневажливо гмукнув, даючи знати, що його дивує така незрозуміла пропозиція, і з прикрістю спитав:
– Наказ ти чув? Перекрити дорогу на добу. Ну й виконуй, нема чого базікати.
Усі невесело мовчали.
– Ну, досить. Давай копати, – бадьоріше й лагідніше сказав командир. – Окопаємось, і завтра як у батька за пазухою будемо.
– Як у Мурла в торбі, – жартома зауважив Вітька Свист. – І сухо, і тепло, і господар шанує. Ха-ха! Ходімо, Паничу, берімося до діла, ярина зелена, – шарпонув він за рукав Овсєєва, і той знехотя подався за сусідом у морок ночі. Глечик теж пішов на своє місце, а старшина мовчки постояв, затягся разів два димом махорки і притишено суворо мовив до Пшеничного:
– А ти в мене накличеш біду. Я з тебе шкуру спущу за твої штучки. Згадаєш…
– Які штучки?
– Такі, – почулося з темряви. – Сам знаєш.
4
Сердитий на старшину за ту погрозу і стривожений небезпекою, Пшеничний нерухомо постояв з хвилину, виважуючи свої почуття, а потім, майже вмить щось надумавши, неголосно кинув у темряву:
– Досить!
Так, досить. Досить місити болото по цих розбитих дорогах, досить цокати зубами від холоду, голодувати, досить тремтіти від страху, копати-перекопувати землю, глухнути в боях, де тільки кров, рани та смерть. Давно вже Пшеничний приглядався, чекав нагоди, вагався й боявсь, але тепер, попавши в цю пастку, остаточно наважився. Своя сорочка ближче до тіла, а життя для нього дорожче за все, і зберегти його можна, тільки кинувши зброю і здавшись німцям. Може, не вб'ють, дарма що стільки балакають про них – Пшеничний не дитина і знає, що й німці – люди.
Вітер усе гудів у вухах, студив обличчя, і, щоб захиститися від нього й поринути в свої думки, Пшеничний знову сховався в окопі. Траншеї він вирішив не копати, хай це робить Глечик, а він уже відкопав своє. Йому тут не шкода лишати нікого – старшина зубатий і в'їдливий, як фельдфебель, Вітька Свист – блатняк і брехун – усе Мурло та Мурло. Правда, він і всіх інших, окрім хіба Карпенка, також називає тільки на прізвиська – Овсєєв у нього Панич, Фішер – Учений, Глечик – Салага, – але ж вони всі молодші, а він, Пшеничний, разів у півтора старший за кожного з них (хіба тільки Карпенко такого ж віку). А Овсєєв і справді панич, розпещений у дитинстві білоручка, здібний до науки і ледачий в роботі; Глечик – зовсім ще дитина, слухняний, але як слід не обстріляний, боязкий, з таким не дуже весело в бою. Фішер – підсліпуватий книжник, з гвинтівки вистрілити не вміє, заплющує очі, коли натискає на спуск – от і воюй з такими. Хіба з ними подужаєш тих, навчених, озброєних чудовою, мов іграшка, закордонною зброєю, автоматами й кулеметами, що стріляють, наче швейні машинки шиють…
У затишку окопу чутно, як недалечко довбає землю Глечик, час від часу порипують од вітру двері сторожки й шумить, висвистує свою осінню пісню сухий бур'ян у канаві. Пшеничний вийняв з кишені й доїв рештки сала і, сплівши руки, притих – віддався журливим думкам.
Недоладно й гірко склалось життя цього чоловіка.
Перші враження від кривди чіпко й довго тримаються в людських почуттях. Іван як тепер пам'ятає те тяжке голодне літо, коли жінки сусіднього села Ольховки з великодня виходили на межі й збирали щавель, кропиву; пухли з голоду діти й старі; чорні й мовчазні від горя, цілу весну ходили в поле повз хутір ольховські мужики. Люди їли траву, товкли кору з дерев, терли полову, раді були якійсь жменьці відвійок, щоб підмішати в трав'янисту огидну страву, склеїти трав'янку. У них на хуторі також було негусто, але трави не їли – дві корови давали молоко, і в коморі в засіках ще щось було. Того літа доля звела тринадцятирічного Івана з сільським хлопчаком Яшкою. І від того, що в свій час Пшеничний помилився, роблячи вибір між ним і батьком, усе подальше життя він гірко нарікав на себе.
Одного разу на якесь свято – Петра чи тройцю – в дрімотне літнє надвечір'я, коли сонце, схилившись до обрію, розтрачує свій пал, тринадцятирічний Іванко повертався на хутір. Незадовго перед тим батьки приїхали з базару, і він одвів на підлісок коня, де спутав його й пустив пастися. Підходячи вже до високої брами садиби, хлопець почув розмову в дворі. До нього долинали жалісливий жіночий голос і часом невдоволене батькове покашлювання. Батько в новій святковій сорочці й жилетці сидів на східцях ганку й смоктав люльку, а поруч, зігнувшись і насунувши на обличчя низько пов'язану хустку, стояла вдова Мирониха – якась їхня далека родичка, – вона плакала й щось просила.
У ту хвилину, коли Іван зайшов на подвір'я, запанувала мовчанка, жінка благально й боязко дивилася на батька, затуливши рота ріжком хустки, а батько сердито, як то відразу помітив хлопець, пахкав клубами диму й мовчав.
"Гаразд, – нарешті озвався він. – Хай прийде. Дам з пуд. А завтра на світанку щоб був тут. Коси не треба, косу мою візьме".
Жінка перестала плакати, висякалась і почала дякувати, а батько підвівся з ганку й пішов.
На другий день ранесенько мати, як звичайно, ласкаво розбудила Іванка на сіннику, подала зав'язаний у рушник сніданок – шматок шинки та окраєць хліба. Він завжди в такий час носив батькові в поле снідати, але цього разу їжі було вдвічі більше. Іванко здогадався, що це помічникові. Робітників вони наймали й раніше – в косовицю, жнива, молотьбу, але тримали недовго: батько був вимогливий, вередливий, сам беручкий до роботи, дужий, і мало хто міг догодити йому.
Вийшовши з вільшняка, Іван побачив наполовину скошений лужок і на краю його – батька та Яшку Тереха. Але, видно, щось там скоїлося, бо вони не косили, а стояли один супроти одного; батько однією рукою держав зламану біля шийки косу, другою – кісся і люто поглядав на Яшку. А хлопчак, у полотняній сорочці, в підкочених до колін штанях, чухав худі груди й виправдовувався:
"Дядечку Супроне, їй-богу, ненавмисне. Махнув, а вона якось ковзнулась об камінь і відлетіла".
"Ледацюга проклятий, лайдак, – кричав батько, трясучи густою злежаною бородою. – Таку косу понівечив! Адже чуже? Га? Якби своє, то інакше б глядів, злидень! Ех ти!"
Він кинув косу, обома руками схопив кісся, замірився і, горлаючи та чимдалі зовсім звіріючи, заходився ним бити хлопця по голові, по руках, якими той затулявся.
Іван відчув, як заклякли від страху, а ще більше від великої прикрості його ноги; він боявся й хотів закричати на батька, щоб спинити його шаленство, йому шкода було тихого, кволого хлопчака, завзятого рибалку, чудового знавця всіх навколишніх лісових таємниць.