Та у дворі зупинився: теплі сутінки, солодка тиша, молочна білизна неба від безлічі дрібних зірок… Він пішов двором, знову зупинився, підняв голову: зоряність, що все глибше і глибше відходила у вись і там якась страшна чорно-синя темрява, провалля кудись… і спокій, мовчання, незрозуміла, велика пустеля, позбавлена життя і мети краса світу… безмовна, вічна релігійність ночі… і він один, віч-на-віч з усім цим, в безодні поміж небом і землею… Він став внутрішньо, без слів молитися про якусь небесну милість, про чиюсь жалість до себе, з гіркою радістю відчуваючи свою спорідненість з небом і вже деяке відсторонення від себе, від свого тіла… Потім, намагаючись затримати в собі ці почуття, подивився на дім: зірки відбиваються розплесканим блиском у чорному склі вікон – і у склі її вікна… Спить чи лежить, у тупому заціпенінні невідв'язної думки про Титова? Так, ось і її черга…
Він обійшов великий, невизначений в сутінках будинок, пішов до заднього балкону, до галявини між ним і двома страшними своєю нічною висотою і чорнотою рядами рухомих ялин з гострими верхівками у зорях. В темряві під ялинами розсипані непорушні зелено-жовті вогники світляків. І щось невиразно біліє на балконі… Він призупинився, вдивляючись, і раптом здригнувся від страху і несподіванки: з балкону долинув неголосний і рівний, без виразу голос: — Що це ви блукаєте ночами?
Він, у здивуванні, рушив і відразу розрізнив: вона лежить у качалці, в старовинній сріблястій шалі, в яку всі гості Данилевських кутали себе вечорами, якщо лишались ночувати. Від розгубленості він також спитав:
— А ви чому не спите?
Вона не відповіла, помовчала, піднялась і нечутно зійшла до нього, поправляючи плечем шаль, що сповзала:
— Пройдімося…
Він пішов за нею; спершу позаду, потім поруч, в темряву алеї, яка ніби щось приховувала у своїй похмурій непорушності. Що це? Він знову з нею наодинці, удвох, у цій алеї, в такий час? І знову ця шаль, що завжди сповзала з її плечей і колола кінчики його пальців своїми шовковими ворсинками, коли він поправляв її на ній… Пересилюючи судому в горлі, він вимовив:
— За що, навіщо ви так страшно мучите мене?
Вона захитала головою:
— Не знаю. Мовчи.
Він посмілішав і сказав голосніше:
— Так, за що і навіщо? Навіщо було вам…
Вона спіймала його повислу руку і стиснула її:
— Мовчи…
— Валя, я нічого не розумію…
Вона відкинула його руку, глянула ліворуч, на ялину в кінці алеї, що широко чорніла трикутником своєї мантії:
— Пам'ятаєш це місце? Тут я вперше поцілувала тебе. Поцілуй же мене тут востаннє…
І, швидко пройшовши під віти ялини, поривчасто кинула на землю шаль.
— Іди до мене!
Відразу ж вслід за останньою хвилиною вона різко і бридко відштовхнула його і залишилась лежати, як була, тільки опустила підняті і розкинуті коліна і зронила руки вздовж тіла. Він лежав ниць поруч з нею, припавши щокою до голок хвої, на які текли його гарячі сльози. У безмовній тиші ночі і лісів непорушною скибкою дині червонів оддалік, невисоко над неясним полем, пізній місяць.
У свої кімнаті він глянув запухлими від сліз очима на годинник і злякався: за двадцять хвилин друга! Поспішаючи і намагаючись не шуміти, він звів велосипед з балкону, тихо і швидко повів його двором. За ворітьми скочив у сідло і, круто зігнувшись, шалено запрацював ногами, стрибаючи на піщаних вибоїнах просіки, серед частої чорноти стволів, що бігла на нього з обох боків на передсвітанковому небі. "Запізнюся!" І він працював усе гарячіше, витираючи спітніле чоло згином руки: кур'єрський з Москви пролетів повз станцію – без зупинки – о другій п'ятнадцять, — йому залишалось всього декілька хвилин. Раптом, у напівсвітлі зорі, ще схожому на сутінки, визирнув у кінці просіки темний вокзал станції. Ось воно! Він рішуче звернув по дорозі ліворуч, вздовж залізничного шляху, звернув праворуч, на переїзд, під шлагбаум, потім знову ліворуч, поміж рейками, і понісся, грюкаючи по шпалах, під ухил, з-під якого назустріч йому вирвався, гримлячи і засліплюючи вогнями, паровоз.
13.10.1940