Про ці його досягнення я довідався пізніше, а в той час для мене було важливо, що Біллі виявився чудовим кухарем, гарним безжурним працівником і розумним лоцманом, який супроводив би нас до найбільшого Невільницького озера.
Атабаска нижче Форту-Мак-Маррі — велична ріка завширшки добру третину милі, глибока, повновода, чиста. Її береги поросли незайманими лісами з тополь, беріз і ялин. Ліси поки ще не торкнуті ні лісовими пожежами, ні сокирою. Тут не видно людського житла, хіба що зрідка промайне вігвам індіанця. Я цілком міг уявити, що пливу по Огайо 200 років тому. Приємно згадати сонячні дні й наш просторий зручний човен, який плавно ковзає вниз за течією мирної річки. На воді — весняна тиша та гладінь, благодать, плавають качки. Вдосталь їжі, без якої не мислить щастя та спокою мешканець Півночі. Тішить око повновода річка, котра дарує нам блаженне неробство, з яким багато хто пов'язує блаженство раю, бо ми покинули весла та пливемо за течією зі швидкістю три милі за годину, зупиняючись на березі тільки, щоб попоїсти й поспати.
Ліси надягли своє зелене вбрання, унизу залунали дзвінкі пташині голоси. Комарі — нещастя тутешніх місць — ще не з'явилися, і в пам'яті збереглися осяйні дні, проведені на "північній Міссурі".
Чотириногі траплялися вкрай рідко, і тому поява на протилежному березі чорної лисиці схвилювала все товариство. Потім виявилося, що це здичавілий собака, таких тут безліч. Він біг за нами десь із милю, а то й більше, зупиняючись часом, щоб уполювати рибину, з тих, які хлюпалися біля берега. Коли ми причалили та заходилися готувати обід, він переплив широку ріку та заліг на деякій відстані від нас. Найближче поселення було миль за двадцять — собака, поза сумнівом, охляв, і я залишив йому щедре частування. Він жадібно накинулася на їжу, щойно ми відійшли.
У Форт-Мак-Кай ми бачили хлопця-метиса, який вражаюче вправно стріляв із лука. Із шістдесяти футів він влучав у банку з-під томатного соку. Промахувався вкрай рідко й, що дивно, тримав стрілу на так званий "середземноморський" манір. За багато місяців по тому я бачив, як те саме робив інший хлопчисько. Місцеві жителі сказали, що в індіанців крі й чіпева однаковий стиль стрільби з лука.
Тієї ночі ми відпливли подалі вниз за течією річки та вибрали місце для табору на протилежному березі — на власному досвіді навчилися остерігатися собак, які мародерствували ночами.
У цьому таборі мені трапилася унікальна нагода продемонструвати колишнім уродженцям Заходу, як добувати вогонь тертям двох паличок. Я давно набив руку в цій справі. Найпростіше отримувати вогонь за допомогою ременя й гілки. Звичайно я користуюся бальзамічною ялицею або модриною. Цього разу взяв шматочок деревини бальзамічної ялиці й тонку паличку канадської ялини замість свердла. Вогонь отримав за півтори хвилини.
Ближче до десятої, коли я готувався до сну, Пребл простромив у намет голову й сказав:
— Якщо хочеш відчути — виходь.
Вже за мить ми стояли під високими ялинами та, вдивляючись у темний ліс на другому березі, напружено прислухалися до нового дивного звуку, який нагадував ніжний і високий спів дзвіночка:
— Тінг, тінг, тінг!
Дзвіночок звучав то лунко, то ледь приглушено, залежно від вітру, але так само ритмічно — два "тінги" за секунду. Ніколи я не чув нічого подібного, але Преблу дивовижний звук був знайомий.
— Це любовна пісня волохатоногого сича,[3] — пояснив мій супутник. — Самка скромно зачаїлася на верхівці ялини, а самець літає навколо та виспівує. Якщо звук завмирає, значить, співак опинився по той бік ялини.
— Тінг, тінг, тінг! — лине малиновим дзвоном любовна пісня північного співця.
Яке серце може встояти перед такою ніжністю, перед такою любов'ю?
— Тінг, тінг, тінг, тінг! — чується знову й знову, і здається, що вібрує нічне небо. І раптом, ніби так і потрібно, у пісню ввірвався інший звук — глухе ухкання пугача — "охо-ох-ху-ох-ху-хоо", — який підхоплює пісню доречним у дуеті басом.
Спливає п'ять, десять, двадцять хвилин, а маленький співак все співає. Лягаю спати, але вночі часто прокидаюся та слухаю його нічну серенаду, яка дзвенить у кришталево чистому повітрі хвойного лісу.
Пребл, однак, вважає цей спів цілком буденним. На Маккензі він чув майстерних співців, їхні пісні відрізнялися від пісні нашого соліста висотою тону та модуляціями. А як на мене, то був найчарівніший пташиний голос, який я будь-коли чув, одне з головних вражень, через які варто вирушати в мандри.
1 червня день був таким вітряним і дощовим, що ми не розбивали табору. І я провів день, вивчаючи чудовий ліс річкової заплави. Із хвойних тут найчастіше зустрічається канадська ялина: я бачив надзвичайні екземпляри. Найтиповіший — 118 футів заввишки, 11 футів і 2 дюйми зокола, 3 фути й шість із половиною дюймів у діаметрі. Таких високих дерев дуже багато. Чорна ялина та американська модрина ростуть по болотах, сосна надає перевагу піщаним і кам'янистим ґрунтам. Найбільша з листяних — бальзамічна тополя. Її могутнє воїнство вишикувалося стрункими рядами вздовж річкових берегів і на островах, де не росте ялина. Часто зустрічається й біла тополя, яка забарвлює багрянцем схили гір; її білі стовбури відсвічують мармуром крізь пурпурове листя. Багато білокорих беріз, настільки великих, що вони цілком годяться для будівництва пірог. А в непрохідних лісових хащах ростуть два-три різновиди верби.
Ми продовжили подорож 3 червня. Із човна побачили на березі рись, яка замислено дивилась у воду. Один із поліціянтів схопив рушницю й пристрелив її. Бідолашна давно голодувала, як більшість хижаків на півночі цього року. Вона важила всього 15 фунтів, хоча й досягла зрілого віку. У її шлунку виявилися неперетравлені рештки якогось птаха та шмат сирицевої шкіри дюйм завширшки та чотири фути завдовжки очевидно, клапоть ременя від собачої запряжки, що мчала клуса. Цікаво, що вона зробила з бубонцями?
Незабаром ми стали табором на річці Невільницькій.
Читача можуть спантеличити численні назви. По суті, Маккензі, Невільницька, річка Піс та Унчага — та сама річка, але, на жаль, дослідники давали їй різні наймення. Щиро кажучи, вона повинна зватися Унчагою від Скелястих гір до Полярного кола, Атабаска ж має вважатися її головною південною притокою.
Наступного дня було застрелено ще одну рись. У її шлунку були рештки червоної білки, бурундука та північної лемінгової миші. Останнє особливо важливо, це — нові дані.
Ширина спокійної річки досягає тут майже милі. Береги, порослі соснами… Не знаю, чи далеко вглиб простягаються хвойні ліси, але місцеві жителі вважають, що найкращий будівельний ліс росте біля річки. Тут ми часто бачили рисей. Вони блукали берегом або, стоячи у воді, дивилися на нас…
НАРАДА З ВОЖДЯМИ
На схід від річки Невільницької, за словами очевидців, збереглося кілька стад бізонів. Серед завдань, отриманих майором, було й таке — з'ясувати, чи водяться в цих місцях бізони, встановити, скільки їх залишилося, та уточнити, де саме. Коли Джарвіс запросив мене в цю експедицію, я не змусив довго вмовляти себе.
Перш за все належало знайти провідника, і отут почалися складнощі.
Через торговців ми розшукали чотирьох індіанців, які знали, де водяться бізони. Вони, схоже, зовсім не бажали вести будь-кого до бізонячих пасовиськ. Лукавили, вигадували всілякі відмовки. Але королівська кінна поліція та Компанія Гудзонової затоки мають тут величезну владу, і під тиском майора Джарвіса з представником Компанії високоповажні мисливці знехотя погодилися обговорити з нами цю справу в хатині Джозефа, чіпева, на прізвисько Сузі. Повне ім'я його був Джозеф Больє. Мандрівники, які побували раніше в цих місцях, попереджали всіх, що племені Больє треба остерігатись, і ми були напоготові.
Нас зустріло похмуре мовчання. Ми відчували приховану ворожість усіх, хто тут зібрався.
Джарвіс — привітний і добрий чоловік, якого більшість вважала надто щиросердним, — незабаром довів, що чудово знає індіанців і їхню психологію.
— Збираються нас, якщо вдасться, затримати, — шепнув він мені.
Сузі розумів французьку й трохи англійську, але решта заявили, що не знають іншої мови, крім чіпева. Довелося запросити перекладача. Про те, наскільки він нам допоміг, можна судити за зразком переговорів, записаним мною:
— Тут поблизу водяться бізони?
— Уаг-хай-уас-кі біскуон кай-ах тау ніп-еє-уот-чоу-ее-кеє неє-мої-ах. Кеє-ас-о-уїн суг-еє-меєш і-муш-уа мус-тат-е-мук не-моу-ах пе-мук-те-ок не-мої-ах дане-таї-таїах.
Перекладач:
— Він каже "ні".
— Скільки часу буде потрібно, щоб до них дістатися?
— Не-мої-ах міс-чаї-то-ок. Уаї-хаи-о аї-оу-ок-і-ман-ках-мус-то-ок. Міс-та-хаї ча-гоу ос-кі уах-хаї-о муск-еє-сеє-сеепі. Мас-коотч е-гоот-ах-і-оу мас-коотч не-мої-ах мук-е-бої сак-те-мук мас-коотч гахк-сін-ноу не-мої-ах мук-е-бої сак-те-мук мас-коотч дахк-сін-ноу не-мої-ах гехк-кеє-уїн-тай дам-бооле-індліс.
Перекладач:
— Він каже "не знаю".
І так далі… Години зо дві ми товкли воду в ступі. Щодо провідника так і не домовилися, ніяких відомостей про бізонів не отримали. Наприкінці розійшлися по домівках.
Наступного дня спробували поновити переговори, але труднощі росли, мов гриби після дощу.
Кійа не міг вирушити з нами або позичити коней, бо пасовиська бізонів перебували в мисливських угіддях П'єра Білки, і Кійа вважав, що Білці це не сподобається.
Білка нас не міг супроводити, бо йому було незручно влазити в цю справу, адже почали переговори ми не з ним, а з Кійєю.
Кірму здолала неміч. Він занедужав і теж не міг іти.
У Сузі хворіла дружина, і це нещастя так пригнічувало його, що він ніяк не міг полишити дім — у всякому разі, без особливого зілля, котре вберегло б його від ревматизму, туги за домівкою та просто від суму.
Вранці посланець від Кійі повідомив: вождь займається вкрай важливою справою і не може з нами зустрітися. Але зраночку прийде Білка — й усе буде гаразд.
Раночком зник і Білка — передав через іншого індіанця, що вік зовсім забув про важливе зобов'язання: переправити мішки з борошном через пороги й, хоча йому така робота не до вподоби, та він дав слово, виходить, треба дотримати. Це, мовляв, справа честі.
Ми з Джарвісом обговорювали ситуацію та намагалися пригадати все, що раніше чули про бізонів і вовків.
Із Оттави повідомляли, що вовки ріжуть телят, і тому поголів'я бізонів не збільшується.