Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з'явилися новітні сильні ліки.
– Ти теж тоді був тут?
Він кивнув:
– Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.
– Наче двоє покинутих пташенят, – прошепотіла Сесілія.
Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.
– Але ж усе минулося. Він цілком одужав.
– Так, він цілком одужав.
Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.
Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.
– Я пам'ятаю усіх пастирів на луці, – сказав він.
Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.
– "Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка", – процитувала вона. – Ти це мав на увазі?
– Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.
– Не вірю.
Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.
– Бідачка, – мовив він.
– Тому що я хвора?
Аріель похитав головою:
– Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.
– Пхе!
– Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?
Сесілія презирливо скривилася.
– Я лише запитав, – запевнив Аріель. – Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно – бути з плоті і з крові.
Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:
– Хіба ж не гидко бути недовірливим?
– А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.
Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
– Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
– Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
– Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
– Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти – це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
– Ангел у моєму домі, – пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
– Самі себе ми називаємо Божими дітьми, – заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
– Принаймні тебе це стосується…
– Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
– Ти ж тільки янголятко, – мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
– Що тут такого смішного? – запитала дівчинка.
– "Янголятко". Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово "янголятко" має бути потішним.
– Ти ж не дорослий ангел, – пояснила вона. – Тому – янголятко.
Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.
– Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати "дорослими".
– Я зараз зомлію! – вигукнула Сесілія.
– Буде шкода, ми так гарно розговорилися.
– Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, – наполягала дівчинка.
Аріель стенув плечима:
– Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.
– То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?
Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.
– Отже, не існує ані одного дорослого ангела? – допитувалася Сесілія. – Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.
Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:
– На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! – проголосив він. – Аж юрмиться!
Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:
– З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.
Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:
– Цікаво, як бути дорослою.
Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:
– Хочеш поговорити про це?
Сесілія лежала й дивилася у стелю:
– Мій учитель каже, що дитинство – лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?
Аріель кивнув:
– Зовсім навпаки.
– Що саме?
– Дорослість – це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.
Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:
– Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.
Аріель заперечно похитав головою:
– Знову помилка. Першими з'явилися діти, інакше не було б дорослих.
Сесілії спало на думку хитре запитання:
– А що було першим: курка чи яйце?
Аріель знову забаламкав ногами.
– Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. "Цікаво, що було першим, – мовив він, – курка чи яйце?"
Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:
– Звичайно, першим було яйце.
– Як це?
– Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?
У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, – подумала вона.
От тільки би вдалося втримати все це в пам'яті до завтрашнього ранку…
– Те ж саме відбувається і з дітьми, – продовжував Аріель. – Вони першими приходять на світ. А дорослі з'являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.
Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:
– Але ж Адам і Єва були дорослими.
Аріель похитав головою:
– Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!
– Це правда?
– Я уже казав, що ангели не брешуть.
– Розповідай іще!
– Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.
Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.
– Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, – мовив він.
Дівчинка заперечно мотнула головою:
– Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.
– Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…
Сесілія лежала і стиха посміювалася:
– У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.
– Про що це я говорив?
– Або що?
– Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?
Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі "Ілюстрована наука".
– Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, – попросила вона.
Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:
– Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.
– Чому?
– Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.
– Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?
Аріель кивнув.
– Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися – це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.
Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:
– Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.
Сесілія розсміялася і спитала:
– Невже ви й справді були тут увесь час?
Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:
– І тут, і там. Але усе, що пов'язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.
Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. "Просто так є, Сесіліє", – кажуть вони.
– Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.
– Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.
– Обчухралися?
– Зробили світ звичним для себе.