Їй треба було дізнатися, де він дів її борошно. Треба було вернути його до життя хоч на хвилину, аби він тільки сказав, що сталося з її санками й борошном! Батько її вб'є, якщо санки пропадуть. Вона вкусила жебрака за палець, подряпала йому обличчя і все кричала, як навіжена.
Зненацька над'їхали чиїсь сани.
— Що це за мара тут верещить? — спитав хтось суворим голосом.
— Я хочу дізнатися, що цей чоловік зробив з моїм борошном і санками, — захлипала дівчинка й загупала кулаками в жебракові груди.
— Не бачиш хіба, що ти дряпаєш замерзлого? Ану геть звідси, дика кішко!
Із саней вилізла висока, огрядна жінка й підійшла до кучугури. Дівчинку вона вхопила за комір і виштовхнула на дорогу. Тоді схилилась, підсунула руку під жебракове тіло, підняла його й перенесла в сани.
— Ходи-но до заїзду! — гукнула вона дівчинці. — Почуємо, що ти нам розкажеш!
За годину жебрак сидів уже на стільці коло дверей у найкращій кімнаті заїзду, а перед ним стояла владна жінка, що врятувала його від смерті в снігу.
Такою, як він оце бачив її, з вимащеними сажею руками після об'їзду вуглярів у лісі, з череп'яною люлькою в роті, одягненою в короткий кожушок і смугасту вовняну сукню домашнього ткання, в підкованих черевиках, із сивими косами, гладенько зачесаними назад над старим уже, але вродливим обличчям, — такою Єсті Берлінгові змальовували її тисячі разів, і він збагнув, що зустрівся з уславленою майорихою з Екебю.
Вона була наймогутніша жінка у Вермланді, власниця семи рудень, що звикла наказувати й володарювати, а він — нікчемний, бездомний жебрак, злидар, для якого кожна дорога надто важка, а кожна хата надто тісна. Він злякано затремтів, коли вона звела на нього очі.
Вона мовчки дивилася на цю людську мізерію, на червоні спухлі руки, виголоджену постать і прекрасну голову, що попри всі злигодні й занепад ясніла пишною вродою.
— Чи ви не Єста Берлінг, навіжений священик? — запитала жінка..
Жебрак мовчав.
— Я майориха з Екебю.
Жебрак здригнувся всім тілом. Він склав руки й звів на неї погляд, сповнений туги. Що вона хоче? Може, присилувати його жити? Жебрак тремтів перед її міццю. А він уже був майже досяг спокою вічного пралісу!
Свій наступ жінка почала з заяви, що священиковій дочці повернуть санки й мішок з борошном і що вона, майориха, пропонує йому, як і багатьом іншим бездомним злидарям, оселитися в кавалерському крилі її будинку в Екебю. Вона запропонувала йому веселе, сповнене розваг життя, однак він похитав головою і сказав, що мусить умерти.
Тоді вона стукнула кулаком по столу й відверто висловила свою думку про нього:
— А що ж, ви хочете вмерти, неодмінно хочете вмерти! Мене це не здивувало б, якби ви справді були ще живі. Гляньте на своє змізерніле тіло, немічні руки й ноги, погаслі очі. І ви гадаєте, що вам далеко до смерті? Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні? Думаєте, я не бачу, які ви мертві, Єсто Берлінгу?
У вас на шиї замість голови череп, а в очних ямках ворушиться черва. Хіба ви не відчуваєте, що в вашому роті повно землі, не чуєте, як торохтять кістки, коли ви рухаєтесь?
Єста Берлінг утопився в горілці й помер. А ворушиться в ньому тільки кістяк, і ви не бажаєте, щоб він жив, — та хіба це життя? Це все одно, що заборонити мерцеві потанцювати між могилами місячної ночі.
Чи ви соромитесь, що вас вигнали, і тому тепер хочете вмерти? Хіба не почесніше було б віддати свій хист на якесь добре діло на цій божій зеленій землі? Чому ви зразу не прийшли до мене? Я була б для вас усе зробила. Та де там, ви гадаєте, що доскочите більшої шани, як лежатимете загорнутий у покрівець і всі казатимуть, що з вас дуже гарний небіжчик, еге ж?
Жебрак мовчав, навіть ледь усміхався, доки вона вергала на нього лавину лютих слів. Не страшно, радів він, не страшно! Вічні ліси чекають на нього, і ця жінка не має сили відвернути від них його душу.
Майориха замовкла і трохи походила по кімнаті. Тоді сіла біля коминка, поставила ноги на підмурок і сперлася ліктями на коліна.
— А хай йому чорт! — озвалася раптом вона й усміхнулася. — Те, що я сказала, правдивіше, ніж самій мені здавалося. Ви, Єсто Берлінгу, не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу? Ні! Ой ні!
Ось гляньте на мене. Я майориха з Екебю, либонь, наймогутніша жінка у Вермланді. Як я кивну одним пальцем — схоплюється з місця губернатор, як двома — зривається на ноги епіскоп, а як трьома, то капітул і радники, і всі власники вермландських рудень танцюють польки на Карлстадському майдані. А я, хай йому чорт, я, чоловіче добрий, просто живий труп, і більше нічого! Тільки господь знає, як мало в мені життя.
Жебрак похилився на стільці й уважно слухав. Стара майориха сиділа перед коминком, похитувалась то в один бік, то в другий і не дивилася на жебрака.
— Якби я була жива, — повела вона далі, — то, побачивши вас такого нещасного, пригніченого, ладного накласти на себе руки, в один мент розвіяла б ваші чорні думки. Я здобулася б на сльози, на молитву, що зворушила б ваше серце, і я врятувала б вашу грішну душу, одначе я мертва.
Ви, напевне, чули, що колись я була красуня Маргарета Сельсінг? Це було давно, та я й досі виплакую за неї свої старечі очі. Чому Маргарета Сельсінг мала вмерти, а Маргарета Самоеліус живе? Навіщо живе майориха з Екебю, Єсто Берлінгу?
Ви не знаєте, яка була Маргарета Сельсінг? Вона, Єсто Берлінгу, була струнка, тендітна, соромлива й невинна. За такими, як вона, на могилах плачуть янголи.
Вона не знала, що таке зло, ніхто не завдавав їй смутку, і вона була до всіх ласкава. А вже така вродлива, що й годі казати.
І був на світі показний юнак на ім'я Альтрінгер. Бозна-чого він з'явився в Ельвдальській дичавині, де її батьки мали маєток. Маргарета Сельсінг задивилася на нього. Він був ставний, вродливий. І він її покохав.
Але він був бідний, і вони, наче в казці, домовилися чекати одне одного п'ять років.
Минуло три роки, і з'явився інший залицяльник — негарний, бридкий, але батьки гадали, що він багатий, і всіма способами, палицею і погрозою, присилували її вийти заміж. І ось того дня померла Маргарета Сельсінг.
Відтоді не стало Маргарети Сельсінг, лишилася тільки майориха Самселіус, і вона вже не була ні ласкава, ні сором'язлива, вона вірила в зло і не мала пошани до добра.
Ви, мабуть, знаєте, що сталось далі. Ми оселилися в Ше, тут над Левеном, майор і я. Але він не був багатий, як думали люди. Мені часто випадали тяжкі дні.
Тоді вернувся Альтрінгер, уже заможний. Він купив садибу Екеою, що межувала з Ше. Він придбав іще шість маєтків — над озером Левен. Він був беручкий, заповзятий, гарний чоловік.
Він допомагав нам у біді. Ми їздили його каретами, він посилав харчі до нашої кухні і вино до нашого льоху. Він сповнив моє життя радощами і втіхою. Майор поїхав на війну, та що нам було до того! Я гостювала день в Ёкебю, а другого дця він приїздив до Ше. О, то був наче безконечний захоплений танок довкола озера Левен!
Але про мене й Альтрінгера пішла погана слава. Якби Маргарета Сельсінг була жива, то дуже зажурилася б, але я — нітрохи. Проте я ще не розуміла, що була вже мертва, а тому й нечутлива.
Поголоска про нас дійшла до моїх батька й матері, що мешкали серед вуглярів у Ельвдальських лісах. Мати не довго думала та й приїхала аж сюди поговорити зі мною.
Прибула вона саме тоді, як майора не було вдома, а я з Альтрінгером та ще кількома гістьми сиділа коло столу. Я бачила, як вона зайшла до зали, але не відчувала, що то моя мати, Єсто Берлінгу. Я привіталася з нею, немов із чужою, й запросила сісти до столу та пообідати з нами.
Вона хотіла поговорити зі мною, як з дочкою, та я сказала, що вона помиляється, що мої батьки обоє померли в день мого шлюбу.
Вона пристала на таку гру. Їй було вже сімдесят вісім років, і вона здолала за три дні двадцять миль. Без зайвих церемоній вона сіла до столу обідати. То була дуже сильна жінка.
Вона поспівчувала мені, що я втратила батьків та ще й такого "дня. "Мене дуже журить те, що батьки не вмерли на день раніше, — заявила я, — бо тоді не було б весілля". "А ви, шановна майорихо, не задоволені своїм одруженням?" — спитала вона. "Чого ж, тепер задоволена. Я завжди буду вдоволена, що виконала волю своїх любих батьків".
Вона спитала, чи це з волі батьків я накликаю ганьбу на себе й на них і обдурюю свого чоловіка. Гарно ж, мовляв, я шаную своїх батьків, що про мене всі плещуть язиками! "Як собі мої батьки постелили, так хай і сплять", — відповіла я.
А тоді заявила, що не дозволю якійсь чужій жінці обмовляти доньку моїх батьків.
Ми їли собі далі — тільки ми вдвох. Решта всі принишкли і не зважувались піднести ні ножа, ні виделки.
Стара пробула в нас добу, поки відпочила трохи. А я дивилась на неї і в голові собі не покладала, що то моя мати. Я знала, що моя мати померла.
Врешті настав час їй від'їздити, Єсто Берлінгу. Я стояла поруч неї на сходах. Під'їхав повіз, і стара сказала: "Я пробула тут добу, і ти не привітала мене, як матір. Я їхала сюди відлюдними дорогами, двадцять миль за три дні. Я вся тремчу з сорому за тебе, ніби хто мене вишмагав батогом. Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралася від мене, нехай тебе відштовхнуть так, як ти мене відштовхнула! Хай дорога стане твоєю домівкою, копиця сіна — ліжком, а вуглярська яма — твоїм домашнім вогнищем! Нехай тобі винагородою буде ганьба й поговір, і нехай інші тебе б'ють так, як оце я!"
І вона міцно вдарила мене в обличчя.
А я підняла її на руки, знесла сходами й посадовила в повіз. "Хто ви така, щоб проклинати мене? — запиталася я. — Хто ви така, щоб бити мене? Такого я нікому не дарую!"
І повернула їй поличника.
Тієї миті повіз рушив, і тієї миті, Єсто Берлінгу, я збагнула, що Маргарета Сельсінг померла.
Вона була лагідна, невинна, вона не відала зла. На її могилі плакали янголи. Якби вона була жива, то ніколи не вдарила б своєї матері.
Жебрак біля дверей уважно слухав, і її слова на мент заглушили знадливий шум вічного пралісу. Глянь, ця могутня жінка дійшла до тебе в гріхах своїх, стала сестрою в твоїй недолі, щоб додати тобі відваги жити! Щоб ти дізнався, що на головах інших людей також тяжіє біда і провина.
Він устав і підійшов до майорихи.
— Тепер ви будете жити, Єсто Берлінгу? — крізь сльози спитала вона. — Навіщо вмирати? З вас напевне був би добрий священик, але Єста Берлінг, що втопив себе в горілці, ніколи не був такий кришталево чистий, такий невинний, як Маргарета Сельсінг, яку я задушила в зненависті.