Хіба це не гарно звучить?
— Ні! — енергійно заперечив Максик.— Як на мене, то це жахливо. Я не буду ніяким чоловічком у вусі. Ні в Німеччині, ні у Франції, ні навіть на Північному полюсі. Ти забуваєш головне.
— А що ж головне?
— Я буду артистом.
Розділ четвертий
ЧОЛОВІЧОК ХОЧЕ СТАТИ ДРЕСИРУВАЛЬНИКОМ ЗВІРІВ. ХІБА ЛЕВИ НЕ КІШКИ? ПРИГОДИ З М'ЯСНИМ ФАРШЕМ І БАТОГОМ. МАКСИК У СКЛЯНЦІ. РОЗПОВІДЬ ПРО НАДЗВИЧАЙНИЙ ФУТБОЛЬНИЙ МАТЧ. ЙОКУС СТРИБАЄ КРІЗЬ
ВОГНЕННИЙ ОБРУЧ.
Коли цирк Штільке якось знову гостював у Мілані, Максик на третій день схвильовано сказав:
— Послухай, Йокусе, у готельної кішки знайшлися кошенята. Четверо. їм уже вісім днів, і вони стрибають у кімнаті 228 з крісла на стіл, а тоді знову вниз.
— Мені здається,— сказав професор,— що це з їхнього боку цілком розумно. Вони ж не можуть увесь час сидіти на столі.
Та Максик сьогодні не мав наміру жартувати.
— їх показала мені покоївка. Вони смугасті й геть схожі на малих тигренят,— жваво пояснив він.
— Вони тебе часом не подряпали?
— Та ні,— запевнив хлопець.— Ми навіть дуже мило погралися. Вони муркотіли, а я трохи погодував їх м'ясним фаршем.
Професор скоса подивився на нього, а тоді спитав:
— Що ти надумав? Що тобі вроїлося в голову? Ану кажи!
Максик глибоко вдихнув повітря й пояснив:
— Я дресируватиму їх, і ми виступатимемо в цирку.
— З покоївкою?
— Ні! — сердито вигукнув хлопець.— 3 кошенятами! Збентежений Йокус фон Покус сів на стілець і дві-три
хвилини мовчав. Нарешті похитав головою, зітхнув і сказав:
— Кішок не можна дресирувати. Я гадав, що ти це знаєш.
Максик переможно всміхнувся. І спитав:
— Хіба леви не кішки?
— А так. Вони належать до родини хижих кішок. Твоя правда.
— А тигри? І леопарди?
— Це теж великі хижі кішки. Знов твоя правда.
— Коли приборкувач хоче, вони ж сідають на високі підставки? Стрибають крізь обручі?
— Навіть крізь вогненні обручі,— додав професор. Хлопець задоволено потер собі руки.
— От бачиш? — тріумфуючи, вигукнув він.— Якщо можна видресирувати таких великих кішок, то кошенят — і поготів.
— Ні,— рішуче заперечив професор,— саме цього не можна зробити.
— А чого не можна?
— Не маю уявлення.
— А я знаю причину,— гордо оголосив Максик.
— Ну?
— Бо жодна людина ще цього не пробувала зробити.
— І ти хочеш спробувати?
— Звичайно! Я вже придумав назву для цього номера! На афішах стоятиме: "Максик і четверо дресированих кошеняток, захопливий номер, уперше в світі!" Може, я виступлю в чорній масці! Крім того, мені потрібний батіжок, щоб ним ляскати. Та його я вже маю. Візьму в моєї старої іграшки — візника.
— Ну, тоді бажаю тобі веселої розваги! — сказав пан фон Покус і розгорнув газету.
Уже наступного ранку покоївка принесла до кімнати 228 чотири невеличких стільчики. Четверо кошенят з цікавістю взялися їх обнюхувати, та невдовзі всі знову втекли до свого кошика й збилися докупи.
Тоді з'явився кельнер. У лівій руці він ніс тарілку з м'ясним фаршем, правою рукою тримав Максика. А той мав у правій руці лакований іграшковий батіжок, а в лівій — гостру зубочистку.
— Це — боронитися від хижаків,— пояснив він.— Якщо вони схоплять приборкувача. А також щоб подавати їм їжу.
— Мені залишитись? — послужливо спитав кельнер.
— Ні, дякую, не треба,— сказав Чоловічок.— Це тільки ускладнить дресирування. І відволікатиме тварин.
Кельнер пішов. Приборкувач зостався сам із своїми чотирма жертвами. Вони мружилися на нього, безгучно позіхали, витягувалися і починали одне одного лизати, начебто їх тиждень не купали.
— А тепер уважно послухайте,— рішуче почав хлопець.— Ледаче життя вам минулося. Від сьогодні починаємо працювати. Ви мене зрозуміли?
Та вони й далі вилизували одне одного й удавали, що погано чують. Хлопець засвистів. Зацмокав язиком. Поклав лакованого батіжка собі під руку і заклацав пальцями. Потім узяв зубочистку під другу руку і заплескав у долоні. Тоді заляскав батіжком. І затопав ногами. Та кошенята й не зиркнули на нього.
Аж коли Максик з допомогою зубочистки поклав кілька шматочків м'яса на стільчики, ті четверо враз ожили. Вони повистрибували з кошика, вилізли на стільчики, проковтнули м'ясо, облизалися й очікувально втупились у дресирувальника.
— Все гаразд! — захоплено вигукнув він.— Браво! Тепер ви повинні стати на задні лапи. Гоп! Передні лапи вгору! — Максик ляснув батіжком у повітрі.
Але кошенята його вочевидь не зрозуміли. Або відчули, що в кімнаті 228 десь іще є м'ясо. Принаймні вони зіскочили зі стільчиків, побігли прямісінько до тарілки і повелися так, наче вмирали з голоду.
— Ні! — обурено крикнув Чоловічок.— Геть від тарілки! На місце! Хіба ви не чуєте?
Вони не чули. Навіть якби схотіли почути. Та вони й не хотіли. Лише так плямкали, що тарілка аж тремтіла. Максик тремтів іще дужче. Але тремтів з гніву.
— М'ясо дістанете потім. Спершу ви повинні стати на задні лапи! І побігати одне за одним! І пострибати з одного стільчика на інший! Ви мене зрозуміли?
Він ударив батіжком по тарілці. Тоді одне кошеня схопило лакованого батіжка й перегризло його навпіл.
Професор Йокус фон Покус, про щось замислившись, ішов готельним коридором, та раптом почув із кімнати 228, як хтось тонесенько кричить пробі. Він рвучко відчинив двері, оглядівся в кімнаті й зайшовся сміхом.
Четверо кошенят сиділи на підлозі перед умивальником і напружено дивилися вгору, настовбурчивши вуса. Хвостиками вони били по підлозі. А вгорі, на раковині, у склянці для зубних щіток, сидів Максик і плакав.
— Допоможи мені, любий Йокусе! — крикнув він.— Вони хочуть мене зжерти!
— Дурниця! — сказав професор.— Ти ж не з м'ясного фаршу. І ти не миша! — Він витяг хлопця зі склянки й обдивився його з усіх боків.— Твій одяг трохи подертий, а на лівій щоці — подряпина. Ото і все.
— Які шибеники! — лаявся Максик.— Спершу вони зламали мого батіжка і згризли зубочистку, а тоді стали грати в футбол!
— А де вони взяли м'яча?
— М'ячем був я! Ой, любий Йокусе! Вони підкидали мене вгору, ловили й заганяли під ліжко, витягали звідти й ганяли по паркету, і знову підкидали вгору, і знову під ліжко жбурнули, дістали звідти і засунули під килим, і знову витягли звідти,— то було щось страшне! Якби я не схопився за рушник і не виліз на умивальник, а тоді не сховався в склянці, то хтозна, чи я ще був би живий.
— Бідолашне хлоп'я,— мовив професор.— Та все вже минулося. Ось я тебе помию і вкладу спати.
Четверо кошенят незадоволено стежили за професором, їм було прикро, що великий чоловік забрав їхнього футбольного м'яча, який так гарно ревів, коли вони з ним гралися. Потім, потягнувшись, кошенята подалися до тарілки і встромили в неї свої писки. Але тарілка була зовсім порожня.
Найкмітливіше з них подумало: "Не пощастило!" — і згорнулося калачиком на килимі біля ліжка. Невдовзі воно задрімало, встигнувши ще подумати: "їсти випадає аж тоді, як хтось щось принесе. А спати — простіше. Не треба нікого чекати".
Тим часом засмучений Максик сидів у своїй сірниковій коробці з пластирем на щоці і пив з малесенької порцелянової чашки гарячий шоколад.
Професор уставив лупу в око й латав дірки в Макси-ковій одежі.
— Чи ти напевне знаєш, що кішок не можна дресирувати? — спитав Чоловічок.
— Напевне знаю.
— Хіба вони дурніші за левів і тигрів?
— Аж ніяк! — переконано відповів професор.— їм це просто не до вподоби. Я їх добре розумію. Мені теж не подобалося б стрибати крізь вогненний обруч.
Максик засміявся.
— А шкода! Тільки уяви собі: глядачі — самі звірі. Кенгуру, і ведмеді, і морські леви, і коні, і пелікани! Тільки уяви собі! Всі місця зайняті! — 3 утіхи Максик скуйовдив собі чуба і крикнув: — Ну ж бо, вигадуй далі!
— Гаразд,— сказав професор.— В оркестрі слони сурмлять туш. На манеж виходить лев. У лапі він тримає батіг, а на жовтій гриві в нього — циліндр. Стає тихо-тихо. Чотири поважні тигри викочують на манеж клітку. А в клітці сидить чоловік у фраці й гарчить.
— Як гарно! — Максик потер собі руки.— Той чоловік у клітці — ти!
— Авжеж. Лев скидає циліндр, розмахує ним, кланяється й кричить: "Тепер, шановні панове звірі, ви побачите наш найефектніший номер! Мені пощастило видресирувати чоловіка. Це дуже освічений добродій. Його звати професор Йокус фон Покус. На ваших очах він стрибатиме крізь вогненний обруч, ще й затягнений папером. Я прошу дятлів в оркестрі тихенько вдарити в барабани". Дятли б'ють у барабани. Клітка відчиняється. Двоє тигрів тримають у повітрі обруч. Лев ляскає батогом. Я повільно виходжу з клітки й голосно лаюсь. Лев іще раз ляскає батогом. Я вилажу на підставку і лаюсь іще дужче. Невеличкий світлячок запалює обруч. Він береться вогнем. Лев оперіщує мене ззаду по штанях руків'ям батога. Я вию з болю. Він оперіщує мене ще раз. І тоді одним скоком я стрибаю крізь вогненний обруч. Папір розривається. Вогонь палає. Мені вдалося! Слони сурмлять. Дятли б'ють у барабани. Я підводжуся з піску, старанно обтрушую собі штани й уклінно згинаюся перед публікою.
— І всі звірі в цирку шалено аплодують,— захоплено вигукнув Чоловічок,— а лев дає тобі в нагороду телячу котлету!
— А тепер, хлопче, спи! — звелів професор. І подивився на ручного годинника.— Сьогодні середа, мені треба йти на денну виставу.
— Щасливого чаклування! — сказав Максик.— Тільки ще одне...
— Що саме?
— На жаль, з кошенятами не вийшло.
— Ні.
— Але я однаково буду артистом!
Розділ п'ятий
ПРОГУЛЯНКА ПОВЗ ВІТРИНИ З МАНЕКЕНАМИ. ПРОДАВЕЦЬ ЗОМЛІВАЄ. КРАМНИЦЯ ЧОЛОВІЧОГО ОДЯГУ ВРЕШТІ НЕ ЛІКАРНЯ. РІЗНИЦЯ МІЖ ДЕРЖАВНИМ ДІЯЧЕМ І ПРОДАВЦЕМ МОЛОКА.
Якось спекотного липневого дня вони, не поспішаючи, прогулювалися по Західному Берліну і роздивлялися вітрини. Власне, прогулювався тільки професор. Максик не ходив, а стояв у зовнішній нагрудній кишені професора. Він сперся руками на край кишені, наче то був балкончик, і з цікавістю виглядав іграшкові крамниці, кондитерські та книгарні. Але не так діялось, як йому мріялось. Професорові подобалися вітрини з черевиками, сорочками, краватками, сигарами, парасольками, з пляшками вина і взагалі бозна з чим.
— Не стій так довго перед аптекою,— попросив хлопець.— Ходімо далі!
— Ходімо? — спитав Йокус.— Як це — ходімо? На мою думку, йде тільки один із нас, тобто я. Хіба ти йдеш? Щось не видно, золотко. Ти не йдеш.