Ще недавно вона була зовсім біла і впиралася в молочно-біле небо, а тепер ця дорога в долині на дні неба, забарвленого ртутними вуличними ліхтарями. Якщо відійти на десять кроків від ліхтаря, то носком черевика можна намацати люк... Десь тут урвалися його сліди... Вечірня пітьма наче одним помахом щітки змела з дороги господинь, що ходили скуповуватися на вечерю, і червоні коляски, і хлопців на велосипедах; повернулись у свої комірки і затихли скромні службовці, а охочим до розваг після роботи ще рано спішити додому... Покинута людьми, непевна долина часу... Я зупиняюся... Саме там, де зникли його сліди...
Між будинками дме вітер. Потік крижаного повітря стикається з гострими рогами будівель і завиває тихим голосом. Хоча й не чути стогону того велетенського органа, та він просочується в глиб людського тіла: шкіра береться сиротами, кров холоне, а серце перетворюється на мішечок з льодом. Витоптаний асфальтований тротуар. Посеред газону біліє порваний, нікому не потрібний гумовий м'яч. Хоч у світлі ліхтарів навіть мої запорошені черевики здаються позолоченими, пощерблена дорога лежить під ногами бездушним трупом. Такою дорогою не дійдеш, куди тобі треба.
А от півроку тому, саме в серпні, літо ще було в повному розпалі. Асфальт був м'який, як гума, а навколо ліхтарів кружляли хмари мошкари. Трава на газоні хвилювалася під вітром, наче вода в річці, а порваний м'яч пірнув на саме її дно... Отож якщо доводилося топтати траву, то не тому, що ноги мерзли, а щоб розігнати комарів, які піднімалися з люка... Якщо в і н зупинявся саме тут... ні, ні, якщо в і н проходив тут востаннє, був ранок... Досвітній час, коли ліхтарі заплющують очі, мошкара ховається у траві, а чорна долина скидає свою одежу і знову перетворюється на білу горбату вулицю, що зливається з небом... А може, то був незвичайний ранок, коли дме південно-західний вітер, а небо виблискує блакиттю, коли немов за одним сигналом протягом п'яти хвилин у серці міста відчиняються стандартні комірчини, і натовп людей, не лише несхожих, але й нерозрізненних, як вода, що вирвалась із загати, заливає всю вулицю...
— Ага, ніби зачарована зграя пацюків... А ви хіба не знаєте цієї казки?..— Жінка розвела руки, ніби збиралася показати ширину вулиці, і її очі стали вологі — мабуть, від випитої склянки пива, потім перевела погляд з однієї руки на другу і, наче похопившись, мовила: — Ой, та вже стемніло! — Мерщій ввімкнула світло і так само поквапливо зникла в кухні. Але цього разу крізь портьєру було чути, як вона тим же голосом говорила: — Не лише тротуари, але 'й бруківка заповнена... До того ж усі біжать, щоб не спізнитися на автобус... Потроху і середину вулиці заповнюють...
— Але ж у години пік на автобус не можна покладатися.
— Звісно.— Жінка повернулася з новою склянкою пива.— Не можна, а тому їм доводиться щодуху бігти.
Жінка поставила, пиво на стіл і зиркнула у вікно. Коли у вітальні засвітилося, надворі вже була ніч. Літографія Пі-кассо відбилася у шибці. Ніби чогось злякавшись, жінка рвучко затягла на вікні завісу, і вмить жовтий колір, лігши на половину стіни, цілком змінив кімнату. Колір лимона, але не свіжого, а прив'ялого, що довго лежав на вітрині. Завдяки жовтій барві покинута господарем оселя раптом наче ожила. Здається, ніби їй бракувало не господаря, а жовтого кольору. На книжковій шафі враз помічаю фігурку кота, зроблену з ганчірочок. Під кресленням мотора на поличці для дрібниць — недоплетена мереживна рукавичка. Цій кімнаті пасує жовтий колір. Він личить і жінці. Це її кімната, відрізана від усього світу разом із її життям. Я замислююсь. Шоста цигарка. Жінка п'є другу пляшку пива. В душу мені закрадається підозра.
Від ліхтаря тільки десять кроків у напрямку схилу. Там, поряд із газоном, невеликий люк... В і н ішов поволі краєм тротуару, мабуть, задумавшись, обминав метушливу юрбу людей, що, немов кимось переслідувані, спішили на роботу... Якби навіть хтось із цієї околиці міг засвідчити, що бачив його на власні очі і цього разу востаннє, то яке значення мав би той факт?
— Чи не розумніше було б зійти поволі схилом до метро, ніж бігти до ненадійного автобуса? Особливо того ранку, коли він мав зустрітися з кимось на станції 8? Правда, якщо їхати прямо до фірми,— автобусом зручніше...
— Але він порушив обіцянку — не прийшов на зустріч.
— Кажете, порушив обіцянку? Отже, він вчинив заздалегідь продумано, як сам хотів.
— Та ні... Як би вам це сказати?..
— А це правда, що три дні перед тим він їздив на роботу автомашиною?
— Так, але через якусь поломку, здається, віддав її лагодити.
—) А де вона зараз?
— Справді... Куди вона поділася?..— В її немов з подиву широко розплющених очах проглядала сама наївність.— Напевне, брат знає...
— Знову брат? Однак, на жаль, я не можу з ним зустрітися.
— Та знаєте... Брат є братом... до речі, це він порадив звернутися до вас... Тому я б хотіла, щоб ви йому вірили. Просто він така людина...— І жвавіше вела далі: — Ні, чоловік не порушив обіцянки... В цьому я впевнена... Навіть доказ маю... Так, пригадала... Того ранку він ще не встиг вийти, як уже повернувся... Думаю, це дуже важливо... Після того, як спустився сходами, не минуло й хвилини... Повернувся по скріпку... Вибрав документи,які мав передати на станції, і вирішив, що найкраще зішпилити їх скріпкою...
— Отже, ви питали, чому він повернувся?
— Можливо.— Жінка ледь усміхнулася, блиснувши зубами, але в її очах не зникла тривога.— Я завжди розмовляю сама з собою... вибачте, це в мене така звичка... Коли розмовляєш наодинці з собою, то хоч скільки повторюй, ніхто тобі нічого не скаже... Якась там скріпка — дурниця... я завжди так думала... Але те, що він повернувся по неї,— хіба це не доказ, що мав намір дотримати обіцянки зустрітися?.. Всі мене питають, тому нарешті я звикла це повторювати...
— Що означає — всі?
— Ну, мої уявні співрозмовники, коли я розмовляю сама з собою... Скріпка — мізерна річ... Щоб скріпити документи, вона, може, й годиться, але ж нею треба скріпити і моє єдине, найзаповітніше бажання... розумієте?..
Я поволі йду, зупиняюся, обертаюсь і знову йду... Пощерблений асфальтований тротуар... Від краю будинку номер З звичних тридцять два кроки... Поглядаю вгору: низка ліхтарів, схожих на штучні очі, що дивляться незмигно, стоїть ніби зачарована й кличе на святкову процесію, яка ніколи не відбудеться, прямокутники блідого світла, у вікнах — наче постаті людей, що давно зреклись і відвернулися від того свята... Вітер хльоскає в обличчя ніби мокрою ганчіркою — піднімаю комір пальта і знову йду...
Якщо повірити жінчиним сподіванням або розмовам, що їх вона веде сама з собою, то на цьому відтинку в тридцять кроків його спіткала якась незвичайна пригода... І тому в і н зрікся не тільки своєї обіцянки зустрітися з кимось на станції 8, але й відвернувся від людей і сміливо переступив розколину, яка не дозволить повернутися назад...
— Ну гаразд. Досить мати трохи фантазії і тоді, гадаю, можна багато чого собі уявити. Скажімо... тільки ви не гнівайтеся на мене... шантажист скористався якимось промахом вашого чоловіка... Приміром, натякнув на колишню коханку або дитину від неї... таке часто трапляється... Бо помилки молодості, яких не вдалося поховати, з'являються несподівано, як привиди,— в цьому нема нічого дивного... Тим більше в серпні... Вони люблять прогулюватися саме в таку пору року. Та хіба тільки жіночі привиди непокоять? Чудовим кандидатом на привида може бути колишній співучасник розкрадання чужих грошей, тепер уже кволий стариган. Або ж прийшов відомстити злочинець, якого напередодні звільнили з ув'язнення... До речі, ви часом не чули про запеклого шантажиста, якого арештували за доносом вашого чоловіка? Правда, могло статись і так, що пастку розставила цілком стороння людина. Бо останнім часом інтелектуальні злочини стали надзвичайно витончені й досконалі. Вельми популярний зараз такий спосіб заробити гроші: зовсім чужій людині від свого імені таємно страхують життя, а згодом її збивають автомашиною. Щоправда, такі хитрощі не вдаються, якщо труп виявлять, але ім'я загиблої особи не буде встановлено. Так-от, оскільки з поліції нема жодного повідомлення, то, мабуть, треба виключити смерть від нещасного випадку або внаслідок злочину, схожого на такий випадок. Якщо сталося вбивство з метою щось приховати, то труп міг опинитися десь на дні морському, в бочці з-під цементу... В такому разі розслідування ускладнюється... Може, ваш чоловік попав у якесь кубло контрабандистів або фальшивомонетників...
Жінка надпила півсклянки й поставила її на стіл. Вона сиділа непорушно, стежила, як бульбашки піни лопаються і перетворюються на каламутну осугу. Важко сказати, чи вона задумалась, роздратувалась, чи просто збайдужіла? Нижня губа в неї відкопилилась, як у маляти, ще не відлученого від материних грудей. Ніс у неї був маленький, зухвало задертий.
— Та, мабуть, нікчемний, не вартий дірки з бублика випадок страшніший за таку банду. Як кажуть, чорт спокушає. Ось послухайте одну бувальщину. Директор однієї банківської філії, найстатечніший з-поміж статечних банківських службовців, вийшов якогось дня на пенсію, а ввечері знічев'я забрів на танцювальне ревю в нічному кабаре й несподівано по самі вуха закохався в одну з танцівниць. Звісно, їх була ціла трупа, та він обрав собі таку, що мала звичку гризти нігті — кажуть, навіть у перерві між виступами на сцені, де показувала жалюгідну подобу танцю, не переставала — і, мабуть, тому нікого не приваблювала. Однак, мабуть, того директора на пенсії саме ця звичка й зацікавила. Бо після трьох відвідин кабаре він послав їй прихильного листа, в якому висловив захоплення її талантом, а на четвертий день запросив її на обід і начебто був дуже щасливий. Та на п'ятий день раптом, як грім з ясного неба, нещастя: в кімнаті дівчини обоє вчинили самогубство. Життя — як лезо безпечної бритви, що тим швидше ламається, чим твердіше.
Жінчине обличчя немов скам'яніло. Піна в склянці майже розтанула. Збоку вона нагадує джунглі, сфотографовані з літака. Що бачить жінка? Зненацька вздовж нижньої повіки ллється щось схоже на смужку блискучого лаку...