— Я маю на увазі іншу випробу. Усі чоловіки, жінки й діти, геть усі зараз же піднесіть угору руки!
Наказ був такий несподіваний і такий рішучий, що юрба враз без вагання послухалась. Усі руки піднеслися над головами.
— Тепер дивіться кожен на руки інших! Усі дивіться! — командував Скунду. — Так, щоб…
Заглушливий регіт, в якому було більше погрози, покрив його слова. Натовп дивився на Сіме. У всіх, крім нього, руки були чорні, в сажі, тільки його рука не була замащена об брудний горщик Гунії.
У повітрі пролетів камінь і вдарив Сіме у щоку.
— Брехня! — згукнув він. — Брехня! Я нічого не знаю про укривала Гунії.
Другий камінь ударив його в лоб, третій просвистів над головою. З усіх сторін линув лютий мстивий рев, усі нагинались і шукали на землі каміння. Сіме захитався і неначе осів.
— Це був жарт! — кричав він. — Тільки жарт. Я взяв їх на жарт.
— Кажи, де ти їх заховав? — пронизливий, верескливий шаманів голос, неначе ножем, прорізав гомін і крики.
— У мене вдома, в клунку з шкурами, в тому, що висить на жердині під покрівлею, — була відповідь, — але ж це був жарт, кажу вам, тільки…
Скунду зробив знак головою, і в повітрі градом полетіло каміння. Жінка Сіме, уткнувшись головою в коліна, мовчки плакала, а його маленький хлопчик, як і всі інші, кричав, сміявся та кидав і собі каміння.
Повернулась Гунія з дорогоцінними укривалами. Скунду спинив її.
— Ми бідні люди, і в нас немає нічого, — захлипала вона, — не будь до нас жорстокий, о Скунду!
Люди відійшли від накиданої купи каміння, яка ще ворушилася, але не спускали з неї погляду.
— Хіба я образив коли-небудь своїх дітей, добра Гуніє? — відповів шаман, простягаючи руку до укривал. — Щоб довести, що я не жорстокий, я беру тільки їх.
— Хіба я не мудрий, діти мої? — звернувся він до юрби.
— Ти справді мудрий, о Скунду! — відповіли всі в один голос.
Загорнувшися в укривала, шаман зник у темряві разом із Джелксом, що куняв у нього під пахвою.