Працювали вони мало і від ледарства втратили фізичну силу. Карльє і Кайєр уважно їх лічили, але вернути змарнованого здоров'я не могли. Щоранку скликали їх на перевірку й призначали на роботу: косити траву, будувати тини, рубати дерево в лісі і т. ін., і т. ін.; але жодна сила в світі не могла примусити їх працювати щиро. А двоє білих мали дуже незначну владу над ними.
Коли звернуло з півдня, Макола підійшов до великого дому; Кайєр уважно дивився на три стовпи густого диму, що вихоплювалися над лісом.
"Що там таке?" спитав Кайєр.
"Якісь села горять", відповів Макола, до якого ніби знову вернувся розум. Потім уривчасто додав: "У нас дуже мало слонової кістки: погана була торгівля —за шість місяців. Хочете мати ще?"
"Так!" гаряче відповів Кайєр і подумав про мізерний відсоток, який йому дістанеться.
"Люди, що вчора приходили — торговці з Лоанди. У них слонової кістки більше, ніж вони можуть донести. Купити в них? Я знаю, де їх табір".
"Звичайно,— мовив Кайєр.— Що ж це за тррговці?"
"Погані люди,— байдужим голосом кинув Макола.— Вони воюють з усіма й забирають жінок і дітей. Лихі люди, бо мають рушниці. У країні великий заколот... Ну, то що, вам треба слонової кістки?"
"Так!" відповів Кайєр.
Макола трохи помовчав, потім, оглянувшись, буркнув: "Наші робітники ні на що не здатні. Станція дуже в поганому стані, сер. Директор буде бурчати. Краще добути якнайбільше слонової кістки, тоді він нічого не скаже".
"Я нічого не. можу вдіяти, люди не хочуть працювати,— відказав Кайєр.— Коли ти добудеш цю кістку?"
"Незабаром,— мовив Макола.— Може, й сьогодні вночі. Покладіться на мене і не виходьте з хати, сер. Гадаю, що вам слід би дати нашим людям вина, щоб вони потанцювали ввечері. Хай трохи розважаться. Краще будуть працювати завтра. Пальмового вина у нас багато; воно вже почало киснути".
Кайєр погодився, і Макола сам притарабанив до дверей своєї хатини великі тикви з вином. Вони простояли там до вечора, і м-с Макола зазирнула в кожну. Робітникам видали їх на заході сонця. Коли Кайєр і Карльє пішли спочивати, перед курінями палало велике вогнище; лунали вигуки й торохтіння барабана. Кілька душ з села Гобіли пристало до робітників, і свято розгорнулося на диво.
Серед ночі Карльє почув голосний крик, потім постріл. Він вибіг і знайшов на веранді Кайєра. Обидва були перелякані. Розшукуючи Маколу, вони побачили якісь тіні, що шастали в темряві. Одна з них крикнула:
"Не стріляйте! Це я, Прайс".
Потім до них підійшов Макола. "Ідіть до хати, будь ласка, ідіть до хати,— умовляв він їх,— ви псуєте всю справу".
"Тут якісь люди ходять", сказав Карльє.
"Не звертайте уваги, я знаю,— заспокоював Макола. Потім прошепотів:—Усе гаразд. Принесли слонову кістку. Не говоріть нічого. Я свою справу знаю".
Двоє білих неохоче вернулися до хати і вже до ранку не спали. Вони чули тупіт, шепотіння, якийсь стогін. Здавалося, увійшов цілий натовп людей; кинули на землю щось важке, довго сперечалися, а потім пішли собі геть. Кайєр і Карльє лежали на своїх твердих ліжках і думали: "Другого такого Маколи нам не знайти!"
Вранці Карльє вийшов заспаний і смикнув за мотузку великого дзвона. Але ніхто не йшов. Причвалав і Кайєр, позіхаючи. Через подвір'я вони побачили, як Макола вибіг з своєї халупи, несучи в руках бляшану миску з шумовинням од мила: він був охайною людиною. Макола вилив помиї на миршавого рудого песика і, повернувшись обличчям до будинку, де жили агенти, крикнув:
"Всі наші люди кинули вночі станцію!"
Вони здивовано скрикнули: "Що?!" — і глянули один на одного.
"Попали ми в халепу!" буркнув Карльє.
"Цього не може бути!" промимрив Кайєр.
"Я піду до куренів і погляну", заповзявся Карльє.
Кайєр стояв сам, коли Макола підійшов до нього.
"Я не можу повірити,— плаксиво мовив Кайєр.— Ми ж так піклувалися про них".
"Вони втекли з береговими людьми", сказав Макола.
"Що мені до того, з ким вони втекли, бидла невдячні!" крикнув Кайєр Раптом у ньому прокинулось підозріння, і, гостро дивлячись Маколі в вічі, він додав:
"Що ти знаєш про це?"
Макола знизав плечима.
"Що я знаю? Я тільки догадуюсь... Хочете глянути на слонову кістку, що я добув? Кістка добряча. Ви такої ще ніколи не бачили".
Він повернув до складу, і Кайєр машинально пішов за ним, міркуючи про неймовірну втечу робітників. На землі перед дверима фетиша лежало шість величезних іклів.
"Що ти за них дав?" спитав Кайєр, з задоволенням оглянувши кістки.
"Справжнього торгу не було", відповів Макола. "Вони принесли слонову кістку й дали мені, а я дозволив їм узяти на станції, що побажають. Кістка чудесна. На жодній станції такої не знайдете. Цим торговцям потрібні були носії, а з наших людей нам все одно ніякої користі не було..."
Кайєр мало не луснув з обурення.
"Що? — закричав він.— То ти продав наших людей за ці ікла?!"
Макола стояв байдужий і мовчазний.
"Я... я... тебе... я...— заїкався Кайєр.— Ах, ти паскуда!"
"Я дбав про вас і Компанію,— спокійно заявив Макола.— Чого ж ви кричите? Гляньте на ці ікла".
"Я тебе звільню! Я владі доведу про тебе,— не бажаю й дивитись на ці ікла. Забороняю тобі торкатися до них. Наказую кинути їх у річку. Ти... ти!"
"Ви дуже розчервонілись, м-р Кайєр. Не можна так хвилюватись у спеку, бо схопите пропасницю й помрете, як перший начальник!" відрізав Макола.
Вони стояли нерухомо, проймаючи один одного поглядом, немовби намагалися щось розгледіти в безмежній далині. Кайєр здригнувся. В словах Маколи йому вчулася зловісна погроза. Тому він швидко повернувся й пішов до хати, а Макола пішов до свого родинного кубла. Ікла ж, що лежали перед складом, у сонячному промінні здавалися дуже великими й коштовними.
Карльє вернувся на веранду.
"Всі втекли?;—озвався Кайєр з далекого кутка кімнати.— Ви нікого не знайшли?"
"Як же, знайшов!—відповів Карльє.— Знайшов одного з людей Гобіли. Він лежить мертвий перед куренем, прострелений наскрізь. Цей постріл ми й чули вночі".
Кайєр швидко вийшов на веранду. Товариш його похмуро дивився через подвір'я на ікла, що лежали перед складом. Обидва якийсь час сиділи мовчки. Потім Кайєр розповів про свою розмову з Маколою. Карльє нічого не сказав. За обідом вони їли дуже мало. Того дня вони майже жодним словом не озвалися один до одного.
2 д. Конрад
77
Велике мовчання, здавалося, важким тягарем спустилося на станцію й замкнуло їм уста. Макола не відчиняв складу. Весь день він бавився з своїми дітьми: лежав на маті перед дверима, малеча сиділа йому на грудях, повзала по ньому.
Це була зворушлива картина. М-с Макола, як завжди, старанно варила їсти. Вечеря у білих минула трохи жвавіше. Попоївши, Карльє запалив люльку й пішов до складу; він довго стояв над іклами, поторсав одно з них ногою, спробував навіть підняти його за тонший кінець. Вернувшись до свого начальника, що все сидів на веранді, він упав на стілець і сказав:
"Я все розумію! їх захопили, коли вони міцно спали після пальмового вина, що ви дозволили Маколі дати їм. Заздалегідь придумано! Розумієте? Гірш над усе, що там було кілька з людей Гобіли; їх, безперечно, теж захоплено. Той, що не був п'яний, прокинувся, і його було забито. Химерна країна! Що ж ви тепер думаєте робити?"
"Ми, звичайно, не повинні й торкатися цієї кістки", мовив Кайєр.
"А, певно, ні", погодився Карльє. "Рабство — жахлива річ!" докинув Кайєр. "Жахлива!" буркнув і Карльє.
Другого дня вранці вони побачили, як Макола туп-цявся біля ваги, що на ній важили слонову кістку. Карльє промовив: "Що там робить отой поганець?" і вийшов на подвір'я. Кайєр пішов за ним. Вони стояли біля Маколи й стежили за його рухами. Той не звертав на них уваги. Наладивши терези, він спробував покласти на шальку ікло. Воно було досить важке. Макола безпорадно звів очі, і з хвилину всі троє стояли мовчки, мов нерухомі статуї. Раптом Карльє гукнув:
"Маколо! Берись за другий кінець, бидло!"
І вони вдвох підняли ікло. Кайєр аж затремтів. Він пробурчав: "Гей, стривайте!" і, засунувши руку в кишеню, вийняв звідтіля шматок брудного паперу й огризок олівця; потім одвернувся до них спиною і похапцем почав записувати вагу, що її надто голосно викрикував Карльє. Коли все зважили, Макола прошепотів мов до себе: "Сонце туг надто нагріває ікла". Карльє недбало кинув Кайєрові: "Знаєте, начальнику, я допоможу йому перенести їх на склад".
Коли вони верталися до хати, Кайєр промовив: "Це треба було зробити". А Карльє додав: "Дуже шкода, але ті люди належали Компанії, й слонова кістка теж їй належить, тому ми мусимо про неї дбати".
"Я, звичайно, розповім усе директорові", сказав Кайєр.
"Авжеж! Хай він що хоче, те й робить", ухвалив Карльє.
Опівдні вони по-приятельськи пообідали.
Кайєр вряди-годи зітхав. Згадуючи ім'я Маколи, вони щоразу додавали до нього образливі епітети. Від цього їм ставало на душі якось легше.
Макола влаштував для себе свято і викупав дітей у річці.
Того дня ніхто з села Гобіли не прийшов на станцію. Не прийшов ніхто й другого, й третього дня. Так минув тиждень. Люди Гобіли, здавалося, вимерли, жодних ознак життя не було помітно. Всі вони оплакували тих, кого занапастила ворожбитська сила білих, що наслали на їх країну лихих людей. Ті розбійники пішли, а страх залишився.
Старий Гобіла приніс людські жертви всім злим духам, що заволоділи його білими друзями. На серці в нього було тяжко. Дехто з його вояків вимагав підпалити або повбивати білих, та обережний старий дикун одрадив це робити. Хто може знати, яке ще лихо можуть наслати ці таємничі істоти, коли їх розгнівити? Краще дати їм спокій. Може згодом вони самі підуть у землю, як зник їх попередник.
Та Кайєр і Карльє не зникали: вони й далі жили на поверхні землі, що почала здаватись їм ще більшою й зовсім порожньою. їх не так вражало безгоміння й цілковита самотність станції, я^неясне почуття якоїсь біди; їх немовби покинуло щось таке, що піклувалося про їхній спокій й обороняло їх од впливу цієї дикої країни. Картини з їхнього життя на батьківщині, згадки про людей, схожих на них, що думали й почували, як і вони,— одсунулися далі, зблідли в сяйві сліпучого африканського сонця. А з непорушної тиші нетрів, що їх оточували, наблизилася, здавалося їм, безнадійність і відлюдність, манила їх, огортала своїм огидним піклуванням.
Йшли тижні, а за ними — місяці.
Люди Гобіли, як і раніш, били в барабани, галасували, але тримались осторонь од станції.