Обличчя його опинилося так близько, що можна було навіть спробувати вгадати, якою зубною пастою він користується.
— Що тобі відомо про Марго і Джейса?
— Е-е… — відказав я. І почав пригадувати все, що знав на цю тему: Джейс — перший і єдиний справжній хлопець у Марго Рот Шпігельман. Вони почали зустрічатися наприкінці минулого навчального року. І наступного року обоє планували вступати в Університет Флориди. Джейсу як видатному бейсболістові навіть давали стипендію. У Марго вдома він не бував, тільки забирав її, коли вони йшли кудись разом. Не можна було сказати, що він їй дуже подобається, проте не можна було сказати й того, що їй всерйоз подобається бодай хтось узагалі.
— Нічого, — нарешті відказав я.
— Не бреши! — тиснув він.
— Та я її ледве знаю! — сказав я, бо на той час це вже стало правдою.
Чак десь із хвилину міркував над моєю відповіддю, а я силкувався дивитися просто в його близько посаджені очиці. Він ледь помітно кивнув, потім відштовхнувся від шафи і пішов на урок "догляду за грудними м'язами". Задзеленчав другий дзвоник. До початку уроків залишалася одна хвилина. У нас із Радаром були початки аналізу, а у Бена — алгебра. Класи містилися поруч, і ми пішли разом, розраховуючи, що однокурсники дадуть нам пройти, і натовп справді розступався.
І я сказав:
— Знайти тобі пару на бал так важко, що навіть якщо тисячі мавп дати тисячу друкарських машинок, навряд чи за тисячу років бодай хтось із них надрукує: "Я піду на бал з Беном".
Бен не втерпів і почав жартувати сам із себе.
— Так, мої шанси мізерні, мені навіть бабуся нашого К. відмовила. Сказала, що чекає на запрошення від Радара.
Радар повільно кинув.
— Це правда, К. Вона в тебе любить братанів.
Забути про Чака і балакати про бал, куди я навіть іти не хотів, було дуже просто. Саме так того ранку все і складалося: мене ніщо особливо не турбувало — ні добре, ні лихе. Ми просто розважалися, і справи йшли досить непогано.
Наступні три години я провів у різних класах, намагаючись не дивитися на годинника, що висів над дошкою, але все ж таки раз у раз поглядав на нього і дивувався, чому так поволі збігає час. У мене вже є великий досвід: я дивлюся на ці годинники майже чотири роки, але їхня повільність не припиняє мене дивувати. Якщо я коли-небудь почую, що мені лишилося жити один день, я проведу його в священних стінах старшої школи Вінтер-парк, де, як усім відомо, один день триває тисячу років.
Хоч я і був упевнений у тому, що третій урок — фізика — триватиме вічність, він все ж таки закінчився. І ми з Беном пішли у їдальню. Радар обідав після п'ятого уроку, втім, як майже всі наші спільні друзі, тож ми з Беном зазвичай їли на самоті, тільки через пару стільців сиділи знайомі хлопці з драмгуртка. У той день ми обидва вибрали міні-піцу пепероні.
— Смачно, — прокоментував я.
Бен якось задумливо кивнув.
— Що? — поцікавився я.
— Нісьо, — відказав він з напханим ротом. Потім проковтнув. — Я знаю, що тобі це здається дурістю, але я хочу піти на бал.
— Перше: мені це не здається дурістю. Друге: якщо хочеш іти — йди. Третє: якщо я не помиляюся, ти навіть і не пробував нікого запросити.
— Я на фізиці Кассі Гімні запросив. Записку їй написав.
Я допитливо звів брови. Бен дістав з кишені шортів клаптик паперу. Я розгорнув його.
Бене,
Я б радо пішла, але мене вже запросив Френк. Вибач!
К.
Я згорнув аркушик і штовхнув його назад через стіл. Пам'ятаю, ми тут якось у футбол паперовою кулькою грали.
— Гаплик, — сказав я.
— Атож!
Я раптом збагнув, який гамір стоїть у їдальні. Ми посиділи мовчки, а потім Бен глянув на мене і дуже серйозно мовив:
— От у коледжі я надолужу. Про мене в "Книзі рекордів Гіннеса" напишуть: "Стільки гарнюніх киць більше ні в кого не було".
Я зареготав. І згадав Радарових батьків: про них справді було написано в "Книзі рекордів Гіннеса", — аж до нас підійшла гарненька чорношкіра дівчина з короткими дредами, що стирчали врізнобіч. До мене дійшло, що це Анжела, Радарова подружка, — мабуть.
— Привіт, — привіталася вона до мене.
— Здоров, — відказав я.
Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.
Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.
— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім'я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.
— Так, важкий це обов'язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.
— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?
Бен засміявся.
— Що? Ні, звісно, — мовив він.
— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.
Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.
— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.
— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.
Анжелу ця заява розсмішила.
— Ви начебто нормальні.
— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує "Спрайт" носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.
— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.
— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п'ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.
Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.
— Що таке? — не зрозуміла вона.
— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…
— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.
— У нього що, батьки ненормальні?
Я й не знав, що відповісти на таке запитання.
— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.
— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.
Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.
Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.
— Ох, вона незрівнянна!
— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?
— Ну, вона, мабуть, в компах не дуже тямить… А нам потрібна людина, яка на них розуміється. Й у "Воскресіння", — (це була наша улюблена відеогра), — з нею, певно, не зіграєш… До речі,— додав Бен, — круто ти вигадав, що батьки його "оберігають".
— Ну, не мені ж їй про все розповідати…
— Цікаво, коли ж вона сама побачить Резиденцію і Музей Команди "Радар"?
Наша перерва вже добігала кінця, й ми з Беном поставили таці на стрічку. Ту саму стрічку, на яку на першому курсі старшої школи мене шпурнув Чак Парсон, після чого вона відвезла мене в саме пекло, де мився посуд… Ми попрямували до шафки Радара. Він прискакав сюди після першого дзвінка.
— Я на основах держави і права дійшов висновку, що готовий у прямому сенсі, тобто буквально, цілувати яйця віслюкові, якщо мені до кінця семестру дозволять на ці уроки більше не ходити, — повідомив він.
— Авжеж, віслюк тебе основ держави і права навчить, — відказав я. — До речі, я тобі підкину ще один привід обідати з нами: сьогодні до нас приєдналася Анжела.
Бен усміхнувся і додав:
— Так, вона цікавилася, чому ти її додому ще жодного разу не запросив.
Набираючи код на замку, Радар тяжко зітхнув. Він так довго випускав з легенів повітря, що я був уже приготувався: зараз він знепритомніє.
— Кепські справи! — нарешті озвався він.
— Тебе щось бентежить? — усміхнувсь я.
— Заткайся, — відказав він, пхнувши мене ліктем у живіт.
— У тебе гарна домівка, — не вгавав я.
— Ні, серйозно, — втрутився Бен, — вона ж гарна дівчина. Я не розумію, чому ти не познайомиш її з батьками і не покажеш їй Радар-котедж.
Радар закинув у шафку підручники і грюкнув дверцятами. Навіть гамір у коридорі ненадовго ущух, коли він, звівши очі до небес, заволав:
— Я НЕ ВИНЕН, ЩО У МОЇХ БАТЬКІВ НАЙБІЛЬША НА СВІТІ КОЛЕКЦІЯ ЧОРНИХ САНТА-КЛАУСІВ!
Я вже, напевно, втисячне чую цю фразу з вуст Радара: "найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів", — але мені й досі смішно. Вся справа в тому, що це ще й правда. Пам'ятаю, як я прийшов до нього вперше. Мені було років тринадцять, мабуть. Сталося це навесні, за кілька місяців після Різдва, — але на всіх підвіконнях стояли чорношкірі Санта-Клауси. На перилах висіли паперові фігурки. Обідній стіл був прикрашений свічками у вигляді чорних Санта-Клаусів. Над коминком висіла олійна картина на ту ж таки тему, і сам коминок був заставлений фігурками чорношкірих Санта-Клаусів. З Намібії батьки Радара привезли коробочку цукерок у вигляді чорного Санти. Чорний пластмасовий Санта з підсвіткою, який з Дня подяки до Нового року стояв у дворі біля поштової скриньки, решту часу проводив у гостьовій ванній, обклеєній шпалерами, які вручну були розмальовані Санта-Клаусами за допомогою губки-трафарету і чорної фарби. І всі кімнати — за винятком Радарової — стали домівкою численних чорних Сант: пластмасових, гіпсових, мармурових, череп'яних, дерев'яних, гумових, ганчір'яних. Усього їх було тисяча двісті штук. На будинку навіть висіла табличка, яка сповіщала, що за офіційним визнанням Товариства любителів Різдва тут живуть справжні цінителі.
— Друже, ти повинен їй зізнатися, — сказав я. — Просто скажи: "Анжело, ти мені дуже подобаєшся, тож ти повинна дещо про мене знати: коли ми прийдемо до мене додому і почнемо цілуватися, на нас будуть дивитися дві тисячі чотириста очей тисячі двохсот чорношкірих Санта-Клаусів".
Радар провів долонею по своєму їжачкові й похитав головою.
— Так, я з нею побалакаю, хоча не впевнений, що скористаюся твоїм формулюванням.
Я пішов на основи держави і права, а Бен — на факультатив з дизайну відеоігор. Ще два уроки я спостерігав за годинником, а коли все нарешті закінчилося, мою душу переповнило полегшення: вже менше як за місяць школа залишиться позаду, і здається, що кожен день тепер минає марно.
Повернувшись додому, замість обіду я з'їв два бутерброди з арахісовим маслом і варенням. Потім подивився покер по ТБ. О шостій повернулися батьки, обнялися самі та пригорнули мене. Потім у нас була справжня вечеря — макаронна запіканка. Вони запитали, як там школа. Запитали, як там бал. Чудувалися, як добре мене виховали. Розповіли, що їм довелося цілий день працювати з людьми, яким дісталися не такі гарні батьки, як мені.