Батьківщина, як материнське обличчя, ніколи не лякає дитини. Його голос зворушив супутницю, що стояла мовчки.
— Ну йди, — сказав Серафітус.
Обоє вони рушили по ледь помітних стежках, що підіймалися вгору, долаючи уступ за уступом, злітаючи з поверху на поверх, зі стежки на стежку із швидкістю, властивою арабському коневі, цьому птахові пустелі. Через кілька хвилин вони дісталися до зітканого з трави, моху й квітів килима, на який ще ніхто не сідав.
— Який гарний селер! — вигукнула Мінна, назвавши цей моріжок так, як його називають у її краї. — Та звідки він узявся на цій висоті?
— Справді, тут не росте норвезька флора, — відповів Серафітус. — А якщо й трапляються окремі травинки й квіти, то тільки завдяки цій скелі, що захищає їх від полярного вітру… Поклади, Мінно, це стебельце собі за пазуху, — сказав він, зірвавши одну квітку, — візьми з собою це ніжне створіння, якого ще не бачили жодні людські очі, й збережи його, як спогад про цей єдиний ранок у твоєму житті! Ти більше не знайдеш проводиря, який привів би тебе на цей селер. Серафітус дав їй дивну рослинку, яку його орлині очі помітили серед безстебельних смілок та ломикаменів, — справжнє диво, що розквітло під ангельським подихом. Мінна по-дитячому квапливо схопила крислату рослинку із зеленкуватими, майже прозорими й осяйними, мов смарагд, згорнутими в трубочку листочками; власне, ці листочки були світло-коричневі, але, мінячись різними відтінками, ставали зеленими на кінчиках, зазубрини яких були дуже ніжні. Листя було таке густе, що здавалося, ніби воно попереплутувалося між собою, і нагадувало юрбу на гарному круглому вітражі. Подекуди на цьому букетику здіймалися обрамлені золотим мереживом білі зірочки, а з них проступали пурпурові тичинки без маточок. Нарешті запах, що чимось скидався на пахощі троянд та цвіту помаранчевого дерева, але легкий і дикий, додавав чогось небесного цій таємничій квітці, яку Серафітус роздивлявся з певним смутком, наче цей аромат навіяв йому тужливі думки, що їх лише сам він розумів. Та Мінні це небачене явище видалося звичайною примхою природи, якій нібито забаглося наділити самоцвіти свіжістю, ніжністю й пахощами рослин.
— Сядьмо, повернись до мене й розплющ очі. Мабуть, на цій висоті ти більше не тремтітимеш. Перед нами таке глибоке урвище, що ти вже не помічатимеш його глибини. Воно злилося з морем, хмарами й небом; крига у Фіорді нагадує бірюзу, а ялинові ліси вдалині — темно-коричневі смуги. Тож тепер безодня має свою красу.
Серафітус вимовив ці слова з такою ніжністю в голосі й жесті, яка знайома лише тим, хто сходив на верхівку найвищих гір землі й у кого мимоволі кривилося від цього обличчя; ця ніжність примушує навіть найгордовитішого господаря вважати свого проводиря за брата, і до нього повертається його зверхність лише тоді, коли він знову спускається в долину, де живуть люди. Серафітус, уклякши біля ніг Мінни, відв’язував її лижі. Дівчина не помічала цього, бо її так зачарував величний краєвид, що його розгорнула перед нею Норвегія, ці високі скелі, які можна було охопити єдиним поглядом, так зворушила врочиста вічність цих холодних вершин, що цього неспроможні передати слова.
— Нас сюди принесла не тільки людська сила, — сказала Мінна, сплівши пальці, — безперечно, я марю.
— Ти називаєш надприродним усе те, причини існування чого не знаєш, — відповів він.
— Твоя відповідь, — сказала дівчина, — завжди сповнена незбагненної для мене глибини. Біля тебе я все дуже легко розумію. Ах, я вільна!
— Просто в тебе на ногах більше немає лиж — от і все.
— О, — сказала вона, — як би мені хотілося відв’язати твої, цілуючи тобі ноги.
— Прибережи ці слова для Вільфріда, — лагідно мовив Серафітус.
— Для Вільфріда! — вигукнула Мінна з гнівом, який одразу ж розвіявся, тільки-но вона глянула на товариша. — Ти ж бо ніколи не сердишся! — докинула вона, марно намагаючись узяти його за руку. — Тебе нічим не можна вивести з рівноваги.
— Отже, ти вирішила, що я позбавлений почуттів.
Мінну приголомшило те, що Серафітус так точно прочитав її думки.
— Твої слова є доказом того, що ми розуміємо одне одного, — відповіла вона з кокетством закоханої жінки.
Серафітус легенько похитав головою, подивившись на неї сумними й водночас лагідними очима.
— Ти знаєш усе, — провадила Мінна, — тоді скажи, чому сором’язливість, яку я відчувала біля тебе внизу, розвіялася, коли ми піднялися сюди? Чому тут я вперше подивилася тобі просто у вічі, а там насилу зважувалася крадькома поглядати на тебе?
— Мабуть, тут ми позбулися земної ницості, — відповів він, розстібаючи її шубу.
— Ти ще ніколи не був таким гарним, — сказала Мінна, сідаючи на замшілий камінь і пильно роздивляючись юнака, який привів її на вершину, що здалеку здавалася неприступною.
Справді, Серафітус ще ніколи так не шарівся — тільки його обличчя виказувало неспокій. Чи не покривалося воно рум’янцем через свіже повітря гір та відблиски снігу? Може, його викликали порухи душі, які дрімають у тілі, коли воно відпочиває від тривалого збудження? А може, його спричинив контраст між золотим сонячним світлом та сутінню важких хмар, крізь які пройшла ця прекрасна пара? Цілком імовірно, що до цих причин слід було б ще додати вплив одного з найкращих явищ, притаманних людській натурі. Якби вмілий фізіолог добре вивчив істоту, що цієї миті, коли судити по гордовитості її чола та сяйві очей, скидалася на сімнадцятирічного юнака, якби він дошукався пружин життя, що розквітло під найбілішою тканиною, якою будь-коли наділяли Північ одне зі своїх дітей, то, безперечно, він повірив би в існування фосфоричного флюїду в нервах, які, здавалося, світилися під епідермою, або в постійну присутність внутрішнього світла, яке забарвлювало Серафітуса тими відблисками, що їх можна побачити у білосніжній чаші. Здавалося, в тих м’яких руках його рук, що він зробив, скидаючи рукавиці, перш ніж відв’язати лижі від Мінниних ніг, таїлася та сила, яку Творець уклав у напівпрозорі зчленування краба. Мабуть, негаснучі вогні його золотавих очей боролися зі сонячним промінням, і здавалося, він не сприймав його сяйво, а давав йому своє. Його тонка й тендітна, наче жіноча, постава нагадувала одну з тих слабких натур, сила яких завжди криється в їхньому бажанні і вони вчасно сповнюються нею. Серафітус підвівся на повен зріст, виставивши вперед чоло, ніби збирався зірватися з місця. Покучерявлене рукою невидимої чаклунки й мовби підняте чиїмсь подихом його волосся ще більш підсилювало враження, ніби його постать була легка, наче повітря; але цю легкість спричинював більше внутрішній стан, ніж вигляд тіла. Уява Мінни нагадувала ту постійну галюцинацію, до полону якої потрапив би кожен і яка надавала обличчю Серафітуса вигляду, що його мають люди в щасливому сні. Мінна не спроможна була уявити собі обличчя когось із своїх знайомих таким величаво мужнім, але це обличчя затьмарило б своєю жіночою витонченістю найвродливіші обличчя Рафаелевого пензля. Цей небесний митець завжди вкладав якусь спокійну радість, закохану ніжність у риси своїх ангельських красунь, та яка душа, коли подивитися на Серафітуса, здатна була б сповнитися смутком, змішаним з надією, що ледь приховував би невимовні почуття, які проступають на його обличчі? Хто зміг би, навіть володіючи уявою митця, для якої все можливо, побачити тіні, що їх відкидав таємничий страх на це розумне чоло, яке, здавалося, волало до небес і дорікало землі? Ця голова зневажливо ширяла, наче величний хижий птах, крик якого сколихує повітря, й упокорювалася, немов горлиця, голос якої наповнює ніжністю тихі ліси. Обличчя Серафітуса було таке напрочуд біле, що на ньому чітко вирізнялися червоні губи, чорні брови й шовкові вії — єдині незгладимі деталі на блідості лиця, витончені риси якого анітрохи не заважали виявляти свої почуття; вони випромінювали їх непомітно й м’яко, але з тією величною й природною поважністю, якою ми так любимо наділяти вищі істоти. Все в цьому мармуровому обличчі виражало силу й спокій. Мінна підвелася й взяла Серафітуса за руку, сподіваючись, що зможе пригорнути хлопця до себе й поцілувати його привабливе чоло — це бажання було викликане в неї більше захопленням, ніж коханням, але погляд юнака, який просвітив її, наче сонячний промінь призму, паралізував бідолашну дівчину. Вона відчула, сама не усвідомлюючи цього, що між ними пролягла безодня, відвернула голову й заплакала. Нараз її стан обхопила могутня рука й сповнений ніжності голос мовив:
— Ходи.
Вона скорилася, схилила раптом освіжілу голову на груди юнакові, який, ступаючи в ногу з нею, повів її на те місце, звідки вони могли бачити осяйну красу північної природи.
— Перш ніж я подивлюсь на тебе й вислухаю тебе, скажи мені, Серафітусе, чому ти відштовхуєш мене? Невже я не подобаюсь тобі? Скажи, чому? Мені хотілося б усе віддати тобі, всі свої земні багатства, як я вже віддала тобі всі багатства свого серця; хай єдиним світлом будуть для мене твої очі, так само, як мої думки зринають з твоїх думок; я більше не боялася б образити тебе, повертаючи тобі віддзеркалення твоєї душі, слова, твого серця, світло твого світла, як ми повертаємо Богові споглядання, якими він надихає нашу душу. Я хотіла б уся бути тобою!
— Гаразд, Мінно, постійне бажання — це надія, яку дає нам майбутнє.
Сподівайся! Та якщо ти хочеш бути чистою, то завжди пов’язуй волю Всевишнього із земною любов’ю, тоді ти любитимеш усі створіння і твоє серце піднесеться вельми високо!
— Я зроблю все, що ти захочеш, — відповіла вона, сором’язливо підвівши на нього очі.
— Я не зумію бути твоїм товаришем, — сумно відповів Серафітус.
Він відігнав від себе якісь думки, простяг руку в бік Крістіанії, що нагадувала цятку на обрії, й сказав:
— Поглянь!
— Ми надто маленькі, — відповіла вона.
— Еге ж, але ми стаємо великими своїми почуттями й розумом, — провадив Серафітус. — Тільки ми. Мінно, починаємо пізнавати тут світ речей; і коли ми бодай трохи збагнемо закони видимого світу, перед нами відкриється вся неосяжність вищих світів. Не знаю, чи зараз доречно говорити про це, але мені так хотілося б передати тобі весь вогонь своїх сподівань! Може, колись ми з тобою опинимося разом у світі, де кохання ніколи не гасне.
— Чому ж не тепер і назавжди? — пошепки спитала Мінна.
— Тут нічого немає постійного, — вів далі він невдоволено. — Швидкоплинні блаженства земних кохань — це тільки тьмяні відблиски, що їх випромінює в деяких душах сяйво набагато триваліших блаженств, достоту так, як відкриття якогось одного закону природи дає змогу припустити існування цілої системи законів у окремих привілейованих істот.