У темно-сірих очах світилася лагідність і християнська покора. Проста, дешевенька сукенка щільно облягала дівочі форми. Проти інших вона була гарненька. Щастя зробило б її чарівною; адже щастя – це поезія жінки, так само як убрання – її прикраса. Якби веселощі балу кинули на це бліде личко свої рожеві відблиски, якби розкішне життя округлило й зарум’янило її трохи запалі щічки, якби кохання запалило її смутні очі, Вікторина могла б позмагатися з найвродливішими дівчатами. Їй бракувало того, що немовби вдруге творить жінку, – уборів та любовних листів. Історія її могла б стати сюжетом цілої книжки.
У батька Вікторини були якісь підстави не визнавати дочки; він не хотів, щоб вона жила з ним, призначив їй всього шістсот франків на рік, а все своє майно обернув на такі цінності, які згодом міг передати синові. Вікторинина мати, переїхавши до своєї далекої родички, вдови Кутюр, вмерла від горя, і пані Кутюр дбала про сирітку, як про рідну дочку. На жаль, вдова інтендантського комісара республіканської армії не мала нічого, крім належної вдові допомоги та пенсії; бідолашна дівчина, недосвідчена і без будь-яких засобів існування, могла колись лишитися напризволяще. Добра жінка щонеділі водила Вікторину до обідні, що два тижні – до сповіді, щоб на всякий випадок прищепити їй побожність. Пані Кутюр мала рацію. Релігійні почуття могли підтримати в майбутньому цю невизнану дочку, яка любила батька й щороку ходила до нього просити прощення за матір, хоч і даремно стукала у невблаганно замкнені батьківські двері. Її брат, єдиний можливий посередник між нею та батьком, за чотири роки ні разу не навідав сестри і нічим їй не допоміг. Вікторина благала Бога відкрити очі батькові, зворушити серце братові; вона молилася за обох, не звинувачуючи їх. Пані Кутюр і пані Воке не знаходили досить крутих слів, щоб затаврувати їхню варварську поведінку. Тимчасом як вони проклинали підлого мільйонера, Вікторина промовляла ніжні слова, схожі на туркотання пораненої горлиці, і навіть у її болісному стогоні бриніла любов.
– Ежен де Растіньяк був справжній південець: біла шкіра, чорне волосся, блакитні очі. Його поводження, манери, звички, постава свідчили про походження із шляхетної родини, де виховання дітей змалечку йшло за старовинними традиціями доброго тону. Хоч він і мусив берегти своє вбрання, доношуючи у будень торішню одежу, але при нагоді міг вийти з дому, причепурившись, як годиться молодому франтові. А звичайно він носив старий сюртук, поганенький жилет, дешеву чорну краватку, пом’яту й недбало зав’язану, – справжню краватку студента, – такі самі штани і чоботи, до яких уже доводилося підбивати підметки.
– Перехідною ланкою між цими двома особами та рештою пожильців був Вотрен, сорокалітній чоловік з пофарбованими баками. Він належав до тих людей, про кого в народі кажуть: "Оце молодець!" Плечистий, добре розвинені груди, опуклі м’язи; пальці дебелих квадратних рук порослі густими жмутами вогненно-рудого волосся. На протилежність м’яким і вкрадливим манерам, обличчя, порите передчасними зморшками, було суворе. Він мав басовитий, досить приємний голос, що пасував до його грубоватої веселості. Вотрен був послужливий і любив посміятись. Коли псувався який-небудь замок, він негайно розбирав його, підпилював, лагодив, змащував і вставляв на місце, кажучи: "Діло звичне". А втім, усе йому було знане – кораблі, море, Франція, чужі країни, афери, люди, події, закони, готелі і тюрми. Коли хтось починав надто ремствувати, він негайно пропонував йому свої послуги. Не раз він позичав гроші пані Воке та кільком пансіонерам, але його кредитори скоріше б умерли, ніж привласнили ці гроші, – при всій своїй добродушності він наганяв страх якимсь особливим поглядом, глибоким і сповненим рішучості. Сама його манера спльовувати виявляла непорушний спокій; видно було, що він не відступить і перед злочином, аби тільки вийти із скрутного становища. Його погляд, мов суворий суддя, здавалося, проникав у глиб кожного питання, кожного сумління, кожного почуття. Спосіб його життя був такий: звичайно він виходив після сніданку, повертався обідати, зникав на цілий вечір і приходив додому десь опівночі, відмикаючи двері запасним ключем, який йому довіряла пані Воке. Лише один Вотрен користувався цим привілеєм. З удовою він був у найкращих стосунках, називав її "матусею" і обнімав за талію – незбагненні лестощі! Сама стара вважала, що обійняти її – діло просте, та тільки у Вотрена були досить довгі руки, щоб обхопити таку товсту колоду. Відзначався Вотрен ще й тим, що переплачував п’ятнадцять франків на місяць за "глорію", яку пив на десерт. Люди, не такі поверхові, як ці юнаки, захоплені виром паризького життя, або ці старигани, байдужі до всього, що їх безпосередньо не стосується, мабуть, не задовольнилися б двоїстим враженням, яке справляв Вотрен. Він знав або догадувався про справи кожного з тих людей, що його оточували, а його думки й заняття лишалися для всіх непроникною таємницею. Оточивши себе, немов бар’єром, позірною добродушністю, незмінною люб’язністю і веселістю, іноді він давав відчути жахливі глибини своєї вдачі. Часто гнівним дотепом, гідним Ювенала, він, здавалося, з насолодою висміював закони, бичував вищий світ, викриваючи його внутрішні суперечності, і це давало підстави гадати, що він озлоблений проти суспільства, що в його житті є якась глибоко захована велика таємниця.
Мадмуазель Тайфер, яку, мабуть, несвідомо приваблювала сила сорокалітнього чоловіка і краса молодого студента, поділяла свої боязкі погляди й таємні думки між першим і другим, але ні той, ні той не звертав на неї уваги, хоча волею випадку її становище з дня на день могло змінитися і вона б стала багатою нареченою. Зрештою, ніхто з цих людей не намагався перевіряти, наскільки правдиві були нещастя, на які скаржились інші. Вони ставилися одне до одного із змішаним почуттям байдужості й недовіри, яка була наслідком їхнього власного становища. Ці люди добре знали, що вони безсилі полегшити свої й чужі страждання, і, розповідаючи одне одному про власні злигодні, вже вичерпали чашу співчуття. Як старе подружжя, вони вже не мали про що говорити. Отже, їхні стосунки зводилися до зовнішнього зв’язку, до руху незмазаних коліс. Такі люди спокійно проходять повз сліпця на вулиці, байдуже вислуховують розповідь знедоленого і в смерті вбачають розв’язання проблеми злиднів, які й зробили їх нечутливими до видовища найжахливішої агонії. Найщасливішою серед цих спустошених душ була пані Воке, що царювала в своєму загальноприступному домі. Тільки для неї цей садок, пустельний, як степ, безлюдний у мороз, посуху і в дощ, був веселим гаєм. Тільки для неї цей жовтий похмурий будинок, від якого віяло пліснявою контори, був сповнений принад. Ці конури належали їй. Вона харчувала цих каторжників, засуджених на вічні муки, тримаючи їх у шанобливій покорі. Де ще в Парижі могли ці бідолахи знайти за таку дешеву ціну свіжо приготовлену їжу в достатній кількості й приміщення, яке вони при бажанні могли б зробити коли не елегантним і зручним, то хоча б чистим і не шкідливим для здоров’я? Навіть якби пані Воке вчинила страшну несправедливість, жертва стерпіла б її, не ремствуючи.
У такому зборищі людей завжди проявляються складові частини людського суспільства. Серед вісімнадцяти столовників, як то буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини. На початку другого року саме ця особа привернула увагу Ежена де Растіньяка, виступивши на передній план серед усіх тих, з ким він мав прожити ще два роки. Загальним посміховиськом був колишній вермішельник – батько Горіо. А тим часом і художник, і оповідач у своєму творі зосередив би на ньому все світло. З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткали саме його, найстарішого пансіонера? Чи дав він сам до цього привід якимись смішними або дивацькими рисами, що їх люди прощають менше, ніж пороки? Ці запитання торкаються широкої сфери соціальних несправедливостей. Мабуть, людській природі властиво дошкуляти тому, хто й так терпить усе через звичайну покірливість, слабкість чи байдужість. Хіба ми не любимо показувати свою силу на комусь або на чомусь? Найкволіше створіння, якийсь вуличний хлопчисько – і той дзвонить біля всіх дверей, коли надворі мороз, або пнеться, щоб написати своє ім’я на чистому граніті пам’ятника.
– Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев’яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо – його тоді ще шанобливо величали паном Горіо – дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м’якому жабо дві з’єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його "шахвах" – він вимовляв це слово по-простацькому – було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, – одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися.