Забезпечено й вільний доступ повітря та світла до склепу, поставлено й зручний посуд для їжі та води біля самої домовини, наготованої для мене. Домовину зсередини вимостили м'яко й тепло, а віко мало такий самий пристрій, як і двері, ще й пружини, прилаштовані так, що вони піднімали віко при найменшому порухові тіла. Крім усього цього, на стелі склепу підвішено великий дзвін, шворка від якого мала проходити крізь спеціальний отвір у домовину, а там бути прив'язаною до однієї з рук похованого. Та леле! Що важить людська передбачливість супроти Долі? Навіть усі ці хитромудрі пристрої не можуть порятувати від такого страхіття — поховання живцем — нещасливця, приреченого на це.
Настала година — як не раз уже наставала перше — коли я відчув, що прокидаюся з цілковитої несвідомості до перших тьмяних невиразних просвітків свідомості. Повільно, черепашачою ходою наближався сірий світанок душевного дня. Прикра скутість. Апатичне витримування глухої муки. Ні турботи... ні надії... ні зусиль. Аж ось, по. довгім часі, мурашки й шпигання в кінцівках; далі начебто нескінченне тривання приємного спокою, коли щойно пробуджені почуття з зусиллям оформлюються в думку; потім короткий провал у небуття — а тоді раптове повернення свідомості. Нарешті легке тремтіння повік, а зразу по тому електричний імпульс жаху, смертельного й невиразного, що бурхливим струмом жене кров від скронь до серця. І ось перше справжнє зусилля думати. Тоді неповний, нетривкий успіх цього зусилля. А тоді пам'ять уже настільки заволоділа своєю цариною, що я до певної міри усвідомив свій стан. Я відчув, що прокидаюся не зі звичайного сну. Я згадую, що зі мною бувають напади каталепсії. І ось нарешті, ніби прибій океану, мій тремтячий дух затоплює одна грізна небезпека: єдина примарна, невідчепна ідея.
Кілька хвилин по тому, як це уявлення заволоділо мною, я лежав нерухомо. Чому? Я не міг зібратись на відвазі. Я не смів зробити зусилля, щоб переконатись у своїй долі,— і все ж щось біля мого серця шепотіло мені: так, це сталося. Розпач — такий страшний, якого не може викликати жодне нещастя,— самий лише розпач змусив мене після довгої нерішучості таки підняти важкі повіки. І я підняв їх. Темрява — непроглядна темрява. Я знав, що криза моєї недуги давно минула. Я знав, що до мене повністю вернувся мій зір — і все ж було темно. Непроглядна темрява, густа й непросвітна чорнота Ночі, яка триватиме вічно.
Я хотів закричати, і мої губи та пересохлий язик конвульсивно ворухнулись, але з порожніх легенів не вирвалось ні звуку; вони, неначе придавлені якоюсь наваленою горою, тільки здригались та бились, мов серце, в одчайдушних зусиллях вдихнути повітря.
З руху щелепи в цьому зусиллі скрикнути я збагнув, що вона підв'язана, як звичайно роблять із мерцями. Я відчув також, що лежу на чомусь твердому і щось так само тверде стискає мені боки. Доти я не важився й ворухнутись; але тепер рвучко підняв руки, що лежали схрещені на животі. Вони вдарились об тверді дошки, що лежали наді мною не далі як за шість дюймів від обличчя. Я не міг більше сумніватися, що опинився врешті в труні.
І раптом серед безмежного страждання з'явився любий херувим надії: я згадав про свої запобіжні заходи. Я почав борсатись і корчитись, щоб скинути віко з домовини; але воно не зрушило з місця. Я став намацувати прив'язаний до зап'ястка шнур від дзвона; його не було. Тоді мій Розрадник відлетів навіки, а замість нього тріумфально запанував ще чорніший Розпач; бо я не міг не помітити, що в труні немає м'якої вимостки, про яку я так старанно подбав,— а до того мені враз ударив у ніздрі сильний своєрідний запах сирої землі. Висновок був незаперечний. Я лежу не в своєму склепі. Я запав у транс, будучи не вдома, серед чужих людей,— а коли і як, я не міг пригадати,— і вони поховали мене, як собаку, забили в простій труні й укинули навіки глибоко-глибоко в просту безіменну могилу. Коли цей жахливий вирок проник до найглибшого дна моєї душі, я знову спробував закричати. Тепер мені вдалося це. Нестямний, протяглий, безперервний крик, чи радше виття, залунало серед підземної Ночі.
"Гей, гей, що там таке?" — відповів мені хрипкий голос.
"Якого дідька там?" — озвався ще один.
"Вилазь звідти!" — гукнув третій.
"Чого ти там верещиш, наче зграя котів!" — гримнув четвертий, і враз мене вхопив і почав безцеремонно торсати, добрих кілька хвилин, цілий гурт суб'єктів досить шорсткого вигляду. Вони не розбудили мене, бо я зовсім не був сонний, коли закричав; але вони розбудили в мені пам'ять, і я збагнув, де я й чому.
Пригода сталась у Вірджінії, поблизу Річмонда. Удвох з одним приятелем я вибрався на полювання й спустився на кілька миль понад річкою Джеймс. Уже вечоріло, і ми попали під бурю. Сховатись не було де, хіба тільки в каюті невеликого шлюпа, що стояв на якорі, навантажений садовою землею. Ми скористалися цим: переночували на судні. Я заснув у одній із двох койок, що були на шлюпі — а якого розміру койки можуть бути на шістдесяти-чи сімдесяти-тонному шлюпі, пояснювати не треба. На тій, де я лежав, не було ніякої постелі. Вона була не ширша за вісімнадцять дюймів. Від койки до стелі було стільки саме. Я насилу втиснувся туди. Проте спав міцно, і все моє видіння — бо то було не сновиддя, не сонна змора — мало причини цілком природні: цю саму койку, постійний мій напрям думок і те, що я, прокинувшись зі сну, звичайно довго не міг зібрати докупи думки, а особливо — відновити пам'ять. Люди, що витягли мене з койки,— то був екіпаж шлюпа та кілька робітників, найнятих розвантажувати його. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Щелепа моя була підв'язана, бо я сам, лягаючи і не мавши звичного мені нічного ковпака, запнувся шовковою носовою хусткою.
Одначе ті муки, що витерпів, для мене були, безперечно, не легші, ніж якби мене справді поховали живцем. Вони були жахливі; вони були невимовно огидні; проте з Лиха постало Добро: самий надмір цих мук викликав у моїй душі неминучий спротив. Моя душа набрала тонусу, набула темпераменту. Я поїхав за кордон. Я почав розвивати в собі силу. Я став дихати свіжим повітрям Небес. Я вже думав не про Смерть, а про щось інше. Я зрікся своїх медичних книжок. "Б'юкена" спалив. Я більше не читав "Нічних дум", усякої бредні про кладовища, казочок зі страхіттями — як оця-от. Одне слово, я став іншою людиною, почав жити, як годиться чоловікові. З тієї пам'ятної ночі я назавжди відкинув свої похоронні страхи, а разом із ними зникла й каталептична недуга, бо ті страхи були радше її причиною, ніж наслідком.
Бувають хвилини, коли навіть для тверезого ока Розуму світ нашої сумної Людяності може набувати подібності до Пекла — але уява людини не надається до того, щоб без ніякої пошани досліджувати кожен її закуток. Гай-гай! Грізний легіон могильних страхів не можна вважати цілком уявним,— але, як ті демони, що в їхньому товаристві Афрасіаб перетнув Оксус, вони повинні спати, бо інакше вони пожеруть нас; їх треба змусити до сну, а то ми загинемо.