Обмізкувавши ідею з усіх боків, вона рушила до ґанку.
– Ми з Татом вирішили, що вам не завадила б невеличка прогулянка, – сказала Мама.
– Люба Мамусю, хто ж вибирається на прогулянку, коли ось-ось настане кінець світу?! – заперечив Мумі-троль.
– Всесвіт чорний мов ніч і повний великих грізних зірок, – пробурмотів собі Чмих.
– Знаю, – не поступалася Мама. – От ви й подивитеся на зірки. Ондатр розповідав, що десь тут поблизу є таке місце, звідки можна розглядати зорі. Було б корисно знати, наскільки великі оті зірки і чи справді Всесвіт чорний.
– Гадаєш, тобі стане спокійніше тоді на душі? – запитав Мумі-троль.
– Неодмінно.
– Ми все з’ясуємо, – одразу ж підвівся зі сходів Мумі-троль. – Не тривожся. Можливо, Земля набагато більша, ніж гадають.
У Чмиха аж ноги обм’якли від хвилювання, він подумав: "Я теж піду. Не такий вже я й маленький, піду!". А до Мумі-мами сказав:
– Ми все владнаємо. Не турбуйтеся! Але не забудьте кожного дня нашої відсутності ставити на сходи мисочку з молоком. Навіщо – не скажу, бо це таємниця.
У день Великої Подорожі Мумі-троль прокинувся дуже рано й відразу кинувся до вікна – подивитися, яка погода. Надворі було так само похмуро. Хмари низько нависали над горами, у саду не ворушився жодний листочок.
– Чмиху! Вставай! Час у дорогу! – гукав Мумі-троль. Він збіг униз сходами у чудовому настрої – почувався неймовірно хоробрим та страшенно сильним.
Мама саме споряджала дітей у мандрівку – загортала канапки. На столі у вітальні стояла купа наплічників, кошиків та пачок.
– Люба Мамусю, – заблагав Мумі-троль. – Ми ніяк не зможемо усе це забрати з собою. Нас засміють!
– У Самотніх Горах холодно, – незворушно відказала Мама, запихаючи до наплічника ще два светри і пательню. – Компас не забув?
– Ні. Не забув. Але хоч тарілки не клади! – наполягав Мумі-троль. – Ми планували замість тарілок використати зелене листя.
– Як хочеш, любий, – згодилася Мама і вийняла з наплічника посуд. – Тато саме майструє пліт. Ондатр спить. А де Чмих?
– Тут, – буркотливо озвався Чмих, який зранку рідко бував у гуморі.
Він був ще цілком сонний, на мордочці вимальовувалися сліди від подушки. Чмих вийшов на сходи ґанку, глянув на мисочку з молоком. Де й поділася його сонливість! У мисочці поменшало молока… Він був певний, що молока стало менше. Не інакше, як тут побувало кошеня. Воно, напевно, ще прийде. Може, сидітиме й чекатиме на нього, доки він повернеться додому. А там хай хоч Всесвіт завалиться!
Біля берега річки стояв наготові пліт з піднятими вітрилами.
– Тримайтеся середини ріки, – напучував Мумі-тато. – Як побачите дивну будівлю з круглим дахом, знайте – то і є обсерваторія. Ондатр розповідав, що в ній мешкає до біди і трохи професорів, яких нічого, окрім зірок, не цікавить. А там тих зірок, і великих, і малих, скільки душа забажає. Хапайте шворку! І бувайте здорові!
– Бувайте! – кричали Мумі-троль і Чмих.
Пліт поволі рушив униз течією.
– Хай вам щастить! – гукала вслід Мама Мумі-троля. – Повертайтеся до неділі, пудинг чекатиме! Не забудьте одягнути вовняні штани, якщо похолоднішає! Ліки від шлунку лежать у лівій бічній кишеньці…
Але пліт саме увійшов у перший закрут русла, і перед мандрівниками розкинулася ріка з пустельними берегами, яка манила у незвіданий світ.
Поступово береги ріки ставали стрімкішими, далеко попереду виднілися Самотні Гори, що немов затіняли небо. Річка була такою ж сірою, як і хмари, навколо панувала німотна тиша. Ані пташиного співу, ані плюскотіння рибок на плесі. І жодної обсерваторії…
Чмих викликався кермувати плотом, але швидко втомився.
– Ще довго нам плисти? – запитав він.
– Це дуже велика і важлива подорож, – поважно мовив Мумі-троль. – Не кожній крихітці дозволяється брати в ній участь.
– Але ж нічого не відбувається, – виправдовувався Чмих. – Лише сірі, схожі один на одного береги і нудьга… А ми могли би добувати перли чи ладнати полички в печері…
– Перли… – хмикнув Мумі-троль. – То ж були звичайнісінькі білі камінці. А подорож справжня, розумієш? Земля може загинути будь-якої миті, а наше з тобою завдання – з’ясувати, як цьому запобігти. Учора ти ні про що інше й думати не міг, як про грізні зірки…
– Та ж то було учора, – похнюпився Чмих.
Ріка несла свої води у далечінь, сіра й мовчазна. У сутінках вони побачили п’ятдесят гатіфнатів, котрі мандрували на схід.
– Щось вони пізно вибралися в дорогу цього року, – зауважив Мумі-троль. – Тобі доводилося бачити їх коли-небудь зблизька? Вони мовчать, ніким не цікавляться, йдуть собі і йдуть, вимахуючи лапами та вдивляючись у небокрай. Тато каже, що вони ніколи не дійдуть до мети, бо їх вабить лише дорога…
Чмих придивився до гатіфнатів. Вони були дуже крихітні, білі і зовсім не мали облич.
– Ні, – мовив Чмих. – Ніколи не бачив їх зблизька і бачити не хочу. Ми вже скоро припливемо?
Мумі-троль зітхнув і скерував пліт у наступний закрут русла. Раптом він помітив якусь дивну річ на березі річки, схожу на ясно-жовту головку цукру.
Уперше за весь день вони побачили щось яскраве і веселе.
– Що це там? – пожвавився Чмих. – Обсерваторія?
– Ні, – відповів Мумі-троль. – Намет. Жовтий намет. А всередині горить світло…
Підійшовши ближче, вони почули, як у наметі хтось грає на губній гармонії. Мумі-троль поволі спрямував пліт до берега, той увіткнувся в пісок і спинився.
– Агов! – неголосно гукнув Мумі-троль.
Музика вмовкла. З намету вийшов мумрик у старому зеленому капелюсі і з люлькою в роті.
– Привіт! – привітався мумрик. – Кидайте шворку! Чи не знайдеться випадково на вашому судні трохи кави?
– Повна бляшанка! – зрадів Чмих. – І цукор теж. Мене звати Чмихом, я подолав щонайменше сто миль і майже всю дорогу сам стернував, удома в мене залишилася таємниця, що починається на літеру К, а завершується літерою Я! А це – Мумі-троль. Його тато збудував цілий будинок!
– Он як! – мумрик зацікавлено поглянув на гостей. – Я Нюхмумрик.
Нюхмумрик розпалив невелику ватру і поставив кавник.
– Ти тут мешкаєш зовсім сам? – запитав Мумі-троль.
– Я мешкаю то тут, то там… – відказав Нюхмумрик і приніс три горнятка. – Нині, скажімо, я тут, а завтра – деінде. Життя у наметі має свої переваги. А ви куди прямуєте?
– До обсерваторії, – поважно повідомив Мумі-троль. – Треба подивитися на грізні зірки і з’ясувати, чи Всесвіт дійсно чорний.
– То далекий шлях, – мовив Нюхмумрик.
Вони надовго замовкли.
Коли кава зготувалася, Нюхмумрик розлив її по горнятках.
– Комети завжди дуже загадкові, – сказав він. – Прилітають і відлітають, коли їм забагнеться. Може, ніколи й не прилетять.
– Що таке комета? – запитав Чмих, а в очах йому аж потемніло зі страху.
– Не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Ви ж вибралися у подорож досліджувати грізні зірки! Комета – це самотня зірка з вогненним хвостом, яка стратила глузд і метається Всесвітом. Інші зірки обертаються навколо своїх орбіт, а комета може з’явитися будь-де. Навіть тут…
– І що тоді буде? – прошепотів Чмих.
– Нічого доброго. Земля розлетиться на друзки.
– Звідкіля ти це знаєш? – дивувався Мумі-троль.
Нюхмумрик знизав плечима.
– Кажуть люди… Хочете ще кави?
– Ні, дякую, – відмовився Мумі-троль. – Щось не маю бажання…
– І я! – підтримав його Чмих. – Мені погано… Мене зараз знудить…
Вони знову надовго замовкли, оглядаючи пустельний краєвид. Нюхмумрик вийняв губну гармонію і заграв якусь вечірню пісню.
Тепер у небезпеки з’явилося ім’я – Комета. Мумі-троль глянув на небо, – сіре, спокійне і буденне.
Але тепер він знав, що десь поза хмарами летить вогненна зоря з довгим палахкотливим хвостом, вона все ближче і ближче…
– Коли вона прилетить? – запитав він зненацька.
– Про це напевно відомо у вашій обсерваторії, – відповів Нюхмумрик і підвівся. – Принаймні нині увечері вона не з’явиться. Може, пройдемося трохи, доки не стемніло?
– Куди? – затремтів голос Чмиха.
– Та будь-куди, – пересмикнув плечима Нюхмумрик. – Але якщо тобі конче хочеться кудись, то можемо податися до Ґранатового Урочища.
– Ґранати! – аж підскочив Чмих. – Справжні коштовні гранати?
– Не знаю, чи справжні, – відказав Нюхмумрик, – але дуже гарні.
Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником.
– Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, – мовив Нюхмумрик.
Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду.
Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.
– Обережно, – тихо застеріг Нюхмумрик. – Це тут.
Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців – безліч крихітних комет у чорному всесвіті…
– І все це належить тобі? – затамувавши подих, прошепотів Чмих.
– Так, доки я тут мешкаю, – голос Нюхмумрика звучав безтурботно. – Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш…
– А собі можна щось узяти, як гадаєш? – очиці Чмиха мрійно блищали. – За них можна купити собі вітрильник або самокат…
– Бери, скільки хочеш! – засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях.
Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла.
Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності.
– Агов! – долинув згори голос Нюхмумрика. – Ти довго там будеш порпатися?
– Ще трішки! – закричав у відповідь Чмих. – Їх тут ще так багато…
– Впала роса і стає холодно, – кликав Нюхмумрик.
– Так-так. Вже йду… зараз… – відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати.
І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками.
Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало.
– Що на тебе найшло? – чудувався Мумі-троль. – Куди так поспішаєш?
Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів.
Мумі-троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів.
– Клянуся своїм хвостом! – прошепотів Мумі-троль.
Чмих сидів поряд і ридав.
– Усе вже минулося, – заспокоював його Нюхмумрик. – Не плач, маленький друже!
– Ґранати, – хлипав Чмих. – Жодного мені не дісталося!
Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив:
– Я знаю.