Коли моя надія, вже знебула,
Знов ожила, бо шлях ще не забула,
Хоч мучилась-каралась дні і ночі,
Вона була — овва! — не та вже, що колись,
Та ніби мовила: "Підбадьорись,
Ще не погасли в світі ції очі!"
XXXIV
До Аполлона з проханням
зцілити Лауру
Твій знаний, Аполлоне, райський гріх
І досі у тобі не знає впину,
І від забутку золоту чуприну
Донині ти любесенько зберіг, —
Від стужі, від потоків дощових,
Які тебе бояться до загину.
На захист стань священної рослини,
Де ґлей чіпкий, як бачиш, не застиг.
Коханням марячи, як це було у пору,
Коли ти жив серед простого люду,
Яви погожий день, а млу відкинь.
І чудо нашому постане зору:
Вона сидить на травці — наше чудо,
Сплітаючи сама для себе тінь.
XXXV
Поет шукає самотності, але й там
його переслідує Амур
Один, похмурий, між пустельних піль
Задумливо блукаю крок по кроку,
І тільки на піску укмітить око
Чийсь слід, то злякано тіка відтіль.
Як рятуватися, не знаю я покіль,
Бо ж я, байдужий до життя до строку,
Виказую прихований свій біль.
Та знаю я, що горам, і долинам,
І нивам, і лісам, і рікам знаний
Той скарб, що я таїть готовий, —
І хай шляхи всі дикі, всі пустинні,
Мене Амур пильнує ненастанно,
Й кінця немає нашій з ним розмові.
XXXVI
Поет не хоче вкоротити собі
віку, але його спокушає таке
бажання
Аби знаття, що смерть ще й захистить
Мене од страсті, й не давать заруки,
Що я не накладу на себе руки
Й не скину мого тіла лютий гніт.
Та страх мені, що змінить перехід
Лиш болем біль і мукою лиш муку,
І ось стою, готовий до розлуки,
І кроку ні ступить, ні відступить.
Для грізної стріли пора наспіла,
Вона лила вже людську кров густу,
І вірю, що й цей раз не схибить цілі.
Про що ж іще Любов прохать і ту,
Що краски і мені не пожаліла?
І як пробить благанням глухоту?
XXXVIII
Орсо, графові Ангілярському
Ні, Орсо, не імлі, не схилам гір,
До моря ручаї збігають звідки,
Не опасанням, не тінястим віткам
І не ставкам, не пагорбам навкір
Веду розмову я з недавніх пір:
Вони не шкодять буть мені за свідка —
Гірка докука туг — ота намітка,
Яка мені прикрила любий зір.
І те, що спущений одвічно долу,
Хоть скромність і гордота в нім посполу,
Все моє щастя гасить він.
І біла ручка може в кожну мить,
Так риф віщує вже кораблегин.
XXXIX
Як поет не встиг одвідати
Лауру
Мене лякає погляд цей суворий, —
Такий Амура владу приріка, —
Втекти б, як пустуну від канчука:
У ньому ж смерть, тобі, хлоп'я, на горе.
Які б там не тяглися гори, звори,
Здолає воля все — вона така,
Як смерть вже підбирається, близька:
Здригнешся, і вона тебе поборе.
Побоюючись кари знов зазнать,
Я не пішов на зустріч із тобою,
А звідси до догани недалеко.
На оправдання ж я сказати рад:
Якщо я не піддався бою,
Це вірності моєї забезпека.
XI.
Другові з проханням надіслати
твори святого Августина
Якщо Амур чи Смерть ще не порвуть
Тієї, що я тчу, основи,
Якщо, відкинувши міцні окови,
Я знову вирвусь на надійну путь,
То, може, поєднає вмілий труд
Колишнє слово з сьогоденним словом,
І вістку про нечувану обнову
Аж до самого Рима донесуть.
Проте, буває, для моєї праці
Бракує ще щасливого піткання,
Яке мені мій батько дати може.
Тож руку дай, це так мені придасться,
Ти підпоможеш, знаю це зарані,
Щоб сотворив і я щось гоже.
хи
Відсутність Лаури поет приписує
бурям і грозам
Коли той лавр, що Феб любив, із гаю
Втече, на його горе й неталан,
Береться в крицю бить коваль Вулкан
І стріли для Юпітера клепає.
Дощить, сніжить, у небі гри мотає,
Вже Генварю дістався Юль у бран, —
Сховався Аполлон десь у туман
І звідти свою любку виглядає.
Ці зорі лиходайні Оріона
У чистім морі гублять кораблі,
Сатурн і Марс — яриги не сторонні.
Сурмить Еол на всіх кінцях землі,
Нептун нервує, дрочиться Юнона,
Коли Вона майне вже звідцалі.
ХІЛІ
Спокій на небесах після
повернення Лаури
їй досить усміхнутися, цій панні,
Явивши неподобну нам красу,
Як кида сицилієць працю всю
І горна більш роздмухувать не стане.
Гримій у сагайдак збере старанно
Тарахкотючу громовиць ясу.
І зійде Феб, діждавшися часу,
І з ним Юнона, знов благоуханна.
Жене зефір лиш брижу невелику, —
Матросам менш стоять коло стерна.
Поля встелило різнотрав'я й квіти.
Поблідли злі зірки від її лику
Й тікають з неба. Це таки Вона,
Та, за якою тільки сльози лити.
ХІЛП
Переживання Феба через
відсутність Лаури
Латони син з небесного балкона
Скидав очима вже в дев'ятий раз
На ту, хто мучить іншого в цей час
Й морила хто його во врем'я оно.
Та марно зазирав він під колони
І хмурився, нагадуючи нас,
Коли наш погляд тільки б любу пас,
Та завше виникають перепони.
Від сумовитих в'янучи думок,
Він не угледів, як вона до нього
Вернулась, гідна тисячі карток.
Світились сльози співчуття живого
На личку в найжурливішій з жінок,
Одначе й стужавіло воно строго.
ХЬІУ
Тільки Лаурине серце не схильне
до жалю
Хто землю Тесалії заросив
Своїх краян червоною крівцею,
Впізнавши в мертвій голові Помпея,
Над чоловіком доньки сльози лив.
Пастух, що з пращі Голіята вбив,
Не зміг змиритись з втратою своєю,
Над сином горе виливав тяжкеє
І все чоло до Саула клонив.
Жалем вас не розчулити, мій друже,
Вас прикриває непроникний щит,
Коли Амур стріля, обравши ціль.
Вам до моїх катушів геть байдуже.
В очах у вас погорда лиш блищить,
І вже й сльозинка не впаде відтіль.
Лаура перед дзеркалом
Суперник мій, шибиткувата шкода,
Куди ви зір утоплюєте свій
І відбиттям показує який
З усіх доступних найпишнішу вроду,
Уже навіяв вам, — от недогода, —
Що більш я не ввійду у дім благий,
О, ця баніція, такий він, вислід твій:
Приречений блукать я круг господи.
Хай під замком сидіть ви завзялись, —
Страсть до самої себе навівать
Свічадо вам заледве мало право.
Згадайте, чим кінчив свій вік Нарцис,
Хоть дивній квітці знайдеться навряд
Достойнішої, ніж його, оправи.
ХЬУІ
Інші інвективи проти дзеркал
Лілеї, перло, пурпурові квіти,
І злото — все, що вам весна дала
І що зів'яне взимку без тепла,
Мого жалю не може погасити.
І все гіркіші дні ці сумовиті,
Навряд щоб довго мука ще жила,
Найбільше зло для мене — дзеркала,
Що наймиліші вам у всьому світі.
І це вони пошили у німтура,
Хоть ви зволяли ще мене приймать,
Стрільця й володаря мого Амура.
Пресподниця їм шліхувала гладь,
Дала печать їм Лета хмура,
І жереб мій тепер — лише конать.
ХЬУІІ
Поет знов побачить гарні очі,
без яких не може жити
Я відчував: не марна осторога,
Без вас у мене духа не вдмухнуть,
Ставати проти смерті — в цім могуть
Всього, що є ще на землі живого.
Жагу я не тримав занадто строго,
Спрямовуючи на забуту путь,
А нині хочу знов її вернуть,
Волаю їй — йди он туди, небого!
Мені побачить вас така охота,
Хоча я мав вас уникати доти, —
Боюсь собою очі мулять вам.
Діставши на цей раз якусь вільготу,
Боюсь, недовго проживу я сам,
Якщо бажанню попуску не дам.
ХІЛШІ
Поет відчуває, як при Лаурі
його серце палає,
а язик німіє
Вогонь вогнем перебороти годі,
Як річка від дощів не меженіє,
Своє своїм зазвичай багатіє,
Чуже в чужім шукає нагороди.
А ти, Любов, де в цілковитій згоді
В одній душі два тіла ніби діє,
І що сильніш жага у нас шаліє,
То більше завдає вона і шкоди.
Як Ніл, накочуючи з верхоріччя вал,
Страшенним ревом вухо оглушає,
Як Сонце сліпить осмілілі зори, —
Так і незгодний із душею пал
З ярливості своєї знемагає.
Баскому коню треба дати шпори.
ХІЛХ
На цю ж саму тему
Хіба не гнав від тебе я брехні,
Невдячний мій язиче? Хіба мало
Я шанував тебе? А люди помічали,
Що всі слова твої лихі й сумні.
Коли ж благать доводилось мені
Кохану, то уста твої мовчали,
Й виходив вірш, що почуття чекали,
Без ладу й кострубатий, як у сні.
І ви, о сльози, ви моїх ночей
Попутники, чом вам би не полити
Перед коханою потоком повним?
І ви, гінці усіх лихих вістей,
Зітхання, ви забули вже бриніти!
Лише мій лик, як завше, красномовний.
Ь
Канцона
Усі, хто працює і страждає,
перепочивають; поет — ніколи
Тоді як день схиляється на спад,
Вістуючи зорю десь з того боку,
Де жде на неї людність невідома,
Стара прочанка приспішає кроки, —
Покрівлі на видноті бовванять.
Засапалась, взнаки дається втома,
От ляже спати вдома,
І як рукою зніме
їй огнище питиме
Турботи, що зайшли в дорозі.
Аби її печалі, не у мнозі,
Та іх мені. Бо, як сіда світило,
Я, признаюсь, не в змозі
Одвести душу — так мені немило.
Нім пломенисте покотьоло,
Сідаючи, в близькому смерку кане,
Хоч ще проміння жевріє ясне,
Сапальник повертається останній,
Завівши просту пісню, з поля,
Веселий. Його столу не мине
Убоге їстовне,
Як ще недавно жолуді —
Всі їли їх тоді,
Та й ними люблять досі ласувати.
Хай іншим весело, а от у мене в хаті
Про спокій і веселість не питай.
Людина я планитувата,
Куди б не повернувся небокрай.
Не жде вівчар, як хмарки золотаві
Натомляться вже од дняного бігу
Й чорнітимуть у темноті,
Встає на ноги, спершись на ґирлиґу,
І, покидаючи джерела й трави,
Жене поволеньки свої гурти.
Відтак на самоті
В дімку чи курені,
У гілки вбрані листяні,
Дріма собі — і ні мур-мур.
А от мені лихий Амур
Велить сочити крок по кроку
Серед ярів і кучугур
Втікачку ту мою жорстоку.
Сховавшись у закритій паді,
Потомлені на дошках мореходи
В одежі цілу нічку пухнуть сонні.
А я, коли пірнає сонце в води,
Гишпанію минувши і Гранаду,
Марокко і Гераклові Колони,
Коли мужі і жони,
Світ Божий, з ним і звірі
Відпочивають в мирі,
Всю ніч не склеплюю повік,
І хоч би хвильку біль не пік,
Бо від кохання витерпу немає
Уже десятий рік.
І хто мене од лиха одволає?
Саме писання якось біль зніма,
От зараз вечір, видно, як воли
Вертаються без ярем з поля.
Куди ж мене ці муки завели,
Чому я досі не зірвав ярма?
Хіба я не наплакався доволі?
Гірка моя недоля,
Коли уперше у пригожий вид
Наважився я очі утопить,
Щоб він витав переді мною вперто.
Тепер його у серці вже не стерти
Ні силі, ні умінню.
То з ним мені умерти?
Так, він мене з душею лиш покине.
Канцоно, якщо ти
В моїй компанії охоче
Проводиш дні і ночі,
То ліпше не показуйся нікуди,
Хвали не слухай, не заводь на людях
(Хай буде поміж нами!) —
Яку у моїх грудях
Пожежу запалив нечулий камінь.
и
Поет через муки заздрить
неживим речам
Аби це сяйво ще б мене сліпило —
Як тесалійська бачила долина
Прудкої утікачки переміну,
Так би й моє перетворилось тіло.
Аби я знав, що більш мені несила
З'єднатись з нею (о лиха година!),
Я скаменів би, — кам'яній людині
Уже ніякі радощі немилі.
І, мармуром зробившись, чи алмазом,
Що дражнять кожне завидюще око,
Чи ясписом, таким ще дорогим,
Я б ярем скинув з пліч моїх одразу,
Щоб буть несхожим із отим старим,
Що відкидає тінь на все Марокко.
Ш
Мадригал
Свого коханця чарівна Діана,
Купаючись, голісінька, в криниці,
Тією наготою так не манить,
Як от мене ця дика чередниця,
Яка в воді полоще покривало,
Відкривши золоту свою косицю.
Палюча спека підсобила мало,
Коли кохання дрожем пронизало.
LUI
Канцона
Римському сенаторові
Шляхетний духу, вихователь тіла,
В якому почалася немала
Земна мандрівка зацного сеньйора;
Доріс ти незабаром до жезла,
Який тобі вручили люди сміло,
Щоб став ти Риму за міцну підпору
І правив присуд скорий,
Кого ж мені призвати, як не тебе,
Ти ж бачиш: згас у душах луч добра,
Де зло, де правда, хто їх розбира? —
Італія в мізерії, в ганебі,
Чи ж рятувати вже її не треба,
Спасати нашу сплюху від загину?
О, аби міг я їй нам'ять чуприну!
З сонноти непробудної навряд
Прокинеться вона назустріч зову,
Та ще коли важкий кошмар їй сниться.
Та, може, твої руки вже готові
Вчинити диво? І здолає встать
І рідний край очолити столиця.
Тож не вагайся, злапай ледащицю
За довгі коси — інший би не смів! —
І підніми із курної землі!
Я, чиї очі стільки сліз лили,
Рятівникові не жалів би слів, —
Атож, коли із Марсових синів
Зійде тавро (та щоб навік умерло!),
І під твоє усе перейде берло.
Ці старожитні мури величаві
І кам'яною величчю грізні
Нагадують про себе ще і нині,
Гробниці, де лежать у вічнім сні
Останки тих, чия не меркне слава,
Хоч скільки б не минуло з їх спочину,
І давніх цнот та доблесті руїни,
На тебе покладають ще надію.
0 непідкупний Брут, о Сципіони,
Почувши про нові у нас закони,
Як кожен з вас душею порадіє,
А перший наш вітія,
Фабрицій з словом звернеться палким:
"Постане ще у величі мій Рим!"
Якщо є співчуття там, наверху,
То душі, вже без тіл, та незабуті,
Як співвітчизники, од тебе ждуть
Кінця цій горожанській смуті,
Через яку народ наш із страху
Обходить церкви, бо уже і тут
Убійники підступне щось кують,
Зробивши з них розбійницьке кубло.
Розбито подобизни й вівтарі,
1 доброго не бачать у добрі,
Серед руїн панує тільки зло.
Такого на землі ще не було:
Не Божу славу прославляє дзвін,
Злодіяти і різать кличе він.
Жінота плаче, не мовчать і діти,
І хто старенький, сльози не хова,
Уже не радий доживати віку,
І біла, чорна, сіра монашва,
І жебраки, що голим тілом світять,
Волають: "Заступись за нас, владико!"
І біднота, заходячись од крику,
Напоказ виставляє рани й кикті,
Що вразили б старого Ганнібала;
Пожежі в Божих храмах запалали, —
Та можна навіть полум'я несите
Рішучою рукою погасити,
Тоді утихнуть нечестиві страсті,
І вже тобі на небесах воздається!
Ведмеді і вовки, орли і гади
Колоні гордопишній мармуряній,
А заодно й собі вчиняють шкоду —
Од них і плаче тая люба пані,
Що кличе тебе виполоть розсаду,
Де бур'янистому привільно роду.
Тисячоліття перейшло відтоді,
Як пломінких немає вже сердець.
Ото, як у гордоту удалася,
Безрадною нова зробилась раса
І материн ославила вінець!
Ти муж і ти отець!
І це тобі під силу, як нікому,
Ба навіть нашому отцю святому.
Зазвичай перебірлива Фортуна,
Як помисли виношуєш високі,
Стає з тобою люта й зловорожа.
Та, порівнявши із тобою кроки,
Зробилась нині лагідна любуня,
На себе анітрохи не похожа.
Та й перед ким вона ще може
Одкрити, як перед тобою, путь?
І вірю я: в небесній славі,
У царевінчаній державі
Нова відродиться могуть,
Аби колись гукнуть:
"Служили інші юній вперто,
А я стару відбив у смерті".
Тобі, канцоно, на скалі Тарпейській
Постане чоловік, перед яким
Схиляємося ми усі уклінно.
Скажи йому: "У тебе нині
Є друг, хоч ти і не знайомий з ним,
Так він передає, що Рим
Тобі хвалу, вмиваючись слізьми,
Піє з усіх горбів семи".
Балада
Амурів знак прикрасив їй чоло,
І серце перед нею не боролось:
Звабливіших за діву не було.
І рушив я за нею через трави,
Аж це гучний почувся з лісу голос:
"Цей шлях і голови тебе позбавить!"
І зупинивсь у затінку я дуба,
Задуманий, навколо озирнувся
І зрозумів, що тут чигає згуба!
І в полудень уже назад вернувся.
IX
Балада
Я вірив, що уже погас цей пломінь,
Бо вистудили роки і зима,
Та чую: він в душі поворітьма.
Не все потухло, як оце я бачу,
Жар тліє — недогода ще й яка,
Жага знов прокидається гаряча,
Коли нестримна слізна ця ріка
Із серця, щоб спочило, витиска
Ті іскри, і огнина вже сама
Лютує так — лютішої нема.
Як я, дощем проливши стільки сліз,
Ще й досі не зумів залить огнину?
Амур мене у жертву знов приніс,
Палити і гасити без упину,
І без надії я тепера гину.
Від пут любовних вирватись дарма,
Як ти од її личка без ума.
Марне сподівання
У серце палом вражений сліпим,
Лічу години і даремно марю,
Шкодую за минущим часом тим,
Коли з тобою ми були у парі.
І що за тінь лягла над садом цим?
То що, тепер плодам пропасти даром?
Не ляже колос під серпом моїм?
А звір залізе з ревом до кошари?
Таким ось сподіванням бунтівливим
Амур мене карати здавна звик:
Надіятись найважче нетерпливим;
А вихід я вважаю справедливим:
Як смертний ще не звікував свій вік,
Не називайте смертного щасливим.
ІЛТІ
В любові багато гіркоти і трохи
солодкості
Крок радощів ступає через силу,
Нудьга цупка, надія лиш на мить,
То страда й змора у душі щемить,
То мчить порив, як кінь, увесь у милі.
Та радше сніг затепліє, без хвилі
Моря залишаться, рибалки кинуть сіть
У горах, радше сонце піде встріть,
Де Тигр й Євфрат ще води не розлили,
Ніж я діждусь спокою благостині,
І впинять вже зі мною свару ту,
Яку затіяли Амур і діва;
Та губи хоч скуштують лагомини —
Гортань таки відчує гіркоту,
Поки судьба до мене ще зрадлива.
ІЛЛІІ
Месерові Аґапітові, посилаючи
йому гостинці
На перший, любий мій синьйоре, дар,
Куди ви клоните заплакану ланиту,
Віддячитись Амуру не спішіте,
Поводьтеся, як ніби ви скупар.
А другим слід відводити удар
Тих стріл, які втомилися летіти,
Байдуже, чи зима стоїть, чи літо,
У стужу дзвонячи чи сикаючи в сквар.
А щоб утишити сердечні рани,
Із третього скуштуйте зілля сік —
Солодкий він, а потім горенить,
І — хизуватися я тут не стану! —
Мене стигійський не зляка візник,
Поки вас можна буде ще молить.
Прокляття лавру
Шляхетна і улюблена лаврина,
Зростав я при тобі немало літ,
Ти вміла кволий хист мій запалить,
Але й була до мене негостинна.
Мене ти колисала безневинно,
Та скоро я відчув колючість віт,
І довелось мені заговорить
Про те, за чим я сохну, сиротина.
Хіба якийсь любас згада про мене,
Кого підтримує в коханні віршик мій
Та хто позбувся всіх своїх надій?
Я не врятую Лавра, ні Гримій
Не пощадить, та й Сонце навіжене
Посушить листя все його зелене.
ЬХІ
Поет благословляє все,
пов 'язане з початком його кохання
Благословен рік, день, і час урочий,
І та пора, та мить, і та година,
1 той чудовий край, і та хатина,
Де в бран мене взяли прекрасні очі.
Благословенна перша дрож невинна,
Що я признався в ній собі охоче,
І пущена стріла та серед ночі,
І біль той, що уже не знає впину.
Благословен упертий голос мій,
Що розтинав повітря голосінням,
Відгомін будячи іменням донни!
Благословенні всі мої канцон и,
Що їй на славу, та й не без уміння,
Присвячував завжди я тільки їй!
ЬХІІ
Акт покути на одинадцяту
річницю кохання
Марнуючи безславно всі ці дні
І ночі, беззмістовністю повиті,
У полум'ї згораючи неситім,
Дивуюсь тій, що гожа, як у сні.
Царю небес, молю, дозволь мені
Молитвою свій прогріх відкупити.
І хай злодійні наставляють сіті,
А сорому завдам я сатані.
Вже збігло одинадцять років от,
Як знемагаю я під гнітом владним,
Що мучить тих, живе хто в суєті.
Помилуй недостойного щедрот
І нагадай моїм думкам безладним,
Як того дня повис ти на хресті.
ЬХШ
Балада
Моє обличчя вздрівши без кровини,
Позначене уже печаттю смерті,
Не віддали ви їй мене пожерти,
Жалем урятували од загину.
І як життя мені ще не докука,
Воно живе (це ваші все щедроти!)
Цим любим голосочком і очами,
І вам належить вся моя істота.
Мій дух, як ледар од удару бука,
Прокинувся під вашими речами,
Відкрилось серце вашими ключами,
І нині, донно, в вас моє опертя,
По вашій волі я пливу уперто,
1 все, що йде од вас, — то благостиня.
Прохання до Лаури не зневажати
її оселі, яка є поетовим серцем
Коли, воліючи погордливість явить,
Киваєте ви на чужу провину
Чи квапитесь позбутися людини,
Що звикла вам самі поклони бить,
Тоді ви утекти могли б умить
Із персів, де розкинулась лаврина
Гіллям любові, — втеча неодмінно
У мене пробудила б тільки бридь.
Вибагливий живець серед сухого поля
Не виживе — і тягнеться жаждиво
Кудись, де край із кліматом м'яким.
А що вже вам не дозволяє доля
Забратись звідси, — постарайтесь, діво,
Не завжди зневажати рідний дім.
Поет благає, щоб його сердечний
пал передався Лаурі
Втомившись, я не чув ходи Амура,
Незчувся, як попав до нього в бран,
Зробився він мені вельможний пан,
І ось тепер я завше у зажурі.
Не вірилось, що в цій сердечній бурі
Не виручить мене уже талан
І я ходитиму від болю п'ян.
Ось кара самовпевненій натурі!
Одне мені лишається в цю мить:
А раптом він ізглянеться на мене
І це моє благання не відкине.
Ідеться не про те, аби страшенне
Це полум'я в душі моїй згасить,
А хай впаде і їй якась жарина.
ЬХУІ
Секстина
Гниле повітря з в'їдливим туманом,
Ще й шарпаним рвачким на волі вітром,
Збирається замжити все дощем;
Уже скалки кругом — замерзли ріки,
Трава не зеленіє вже у долах,
Куди не глянь — лиш паморозь і лід.
Ось і на серці в мене стане лід,
І думи важко стеляться туманом,
Народженим по цих глибоких долах,
Куди не залетить любовний вітер,
І де завмерли нерухомі ріки,
А небеса сотаються дощем.
Та вже вщухає і ливний цей дощ,
Під сонцем тане паморозь і лід,
Скресаючи, водою грають ріки,
І не буває так, аби туман
Не вимітався під поривом вітру,
І клапті снігу осідають в долах.
Та що мені до цих розквітлих долів?
Я плачу і у спеку, і у дощ,
І на холоднім вітрі, і без вітру,
І тане лиш тоді у серці діви лід,
1 лик її прогляне із туману,
Як висохнуть усі моря і ріки.
Поки до моря ще збігають ріки
1 звір ховається у тихих долах,
Прекрасні очі будуть за туманом,
В який і мої очі б'ють дощем,
І груди діви не покине лід,
Змінивши й мої груди в виток вітру.
Та як же не мириться з кожним вітром,
Що полонив мене в краю, де ріки
Породжують і трави, й чистий лід?
Про лавра тінь я повідомлю доли,
їй не страшні ні буря, ані дощ,
Ні спека, ні густі драглі туману.
Тумани не тікають так від вітру,
Як збіг той день, ні ріки під дощем,
Ні лід, як нині, коли жарко в долах.
ЬХУІІ
Падіння
На лівім березі в Тірренськім морі,
Де вітер із квилінням хвилі гонить,
Узрів я раптом ту високу крону,
Що так я оспівав, собі на горе.
Амур мене заваб туди на гору,
Згадавши, у чиїх я кіс полоні,
Там був струмок, що тік на цілі гони,
І я упав туди, як мертвий, в зморі.
Серед горбів, лощин і перелогів
Ожить мені поміг стид несусвітній —
Я іншої й не хтів би підохоти.
Я жив, не обсушивши очі, доти,
А ліпше б промочив собі я ноги,
Коли б мені таланило у квітні.
Побачивши Рим, поет пробує скинути
Лаурину владу, але кохання не дає
цього зробити
Священний рідний край, угодний Богу,
В'ялить скорботою постійно мозок мій,
Волаючи: "Одумайсь!", й шлях прямий
Мені показує до вишнього чертогу.
Та інша мисль одразу б'є тривогу
І мовить: "Ти куди тікаєш? Стій,
Чого ти перестав вклонятись їй,
Ти що, до донни вже забув дорогу?"
Ці речі вислуховую я з сумом,
Мовчу, як той, кого недобра новина,
Принесена раптово, може вбить.
І знову побиває думу дума...
Не знаю, хто подужає: війна
Все точиться, чи ж довго ще — Бог відь!
ЬХІХ
Поет тікає від кохання і потрапляє
до рук його служителів
Я знав, Амуре, ти противник втіх,
Ніхто тебе у цім не переборе,
На підступи і каверзи ти скорий
І чіпкість пазурів довів своїх.
Тепер мені ясніш по брехнях тих,
Коли мені згадались наші спори
Між Ельбою й Тосканою у морі
Серед валів солоних і крутих.
І ось од тебе втік з твоїх обіймів
Дорогою крізь шквали й хвилі ці,
У пілігрима перебравшись шати.
А тут мені услід твої гінці,
І чути крики їх: "Куди ти? Стій-но,
Від долі, друже, нікуди тікати!"
ьхх
Канцона
Якщо поет, переконавшись
у марності своїх благань,
не перестає нарікати, то винен
він сам, а не зірки чи доля
На що мені зосталось уповать,
Якщо не раз надії омилили?
Нащо, як з мене висотали жили,
Здіймати руки — Небо ублагать?
Але якщо не стихнуть до могили
Ці мої квилі,
Молю, Амуре, не перебивать,
Якщо скажу, ряст топчучи і трави:
"Поки живу, співати маю право".
Почавши, маю право я на спів,
Бо сміх (таки довгенько я зітхаю!)
Журбу не врівноважує безкраю.
Аби ж по поданні моїх рядків
Небесний зір усмішкою розцвів,
Я б по такій напасті
Найвище щастя
Серед усіх залюблених зажив!
До того ж заявити б міг законно:
"Співаю на догоду я мадонні".
Прекрасні мислі, здатні занести
Так високо мої палкі стремління,
Дивіться, серце у мадам камінне,
Мені самому в нього не ввійти.
Із нею в нас розходяться путі
І вже не зійдуться ніколи,
Так присудила доля,
З якою я втомився спір вести.
Отож у мене серце запеклося.
Не хочу буть плохутою, як досі.
Та що це я? де я? хто кулі ллє?
Хіба не сам я, не хотіння голе?
Хоч обійду усі небесні кола,
Планета жодна сліз мені не шле.
Якщо мені від тіла зле,
Чому винити зорі
Чи те, що любе зору?
Зі мною винуватець всіх "але"
З тих пір, як мені світить дні і ночі
Чудове личко і прегарні очі.
Від Вседержителевих рук
Усе, чим хвален світ одвіку,
Та я лиш бачив невелику
Красу, яка пиша довкруг.
Й коротші були стрічі од розлук
З світилом, з нею.
Провиною ж моєю
Зір, а не день, коли відкрила пруг
Небесна ліпота для зору мого
Начало мого віку молодого.
ЬХХІУ
Яким дивом поет знайшов для кохання
стільки ходів, думок, рим і слів
Я вже знебувся від безплідних дум, —
1 все довкола вас думки мої знебулі
Про те, як ви мене ще, може, не забули,
Якщо всі дні мої оповиває сум.
Про те, як я живий ще, як мій ум
Все рветься мріями до вас, моя гарнулю,
Хоч скільки вже часу безслідно промайнуло,
І як у березі дзвенить прибою шум.
І як мої не утомились ноги
Розшукувать сліди коханих ніг,
Блукаючи наосліп без дороги.
І як для вас я стільки рим зберіг,
Які не приведуть до перемоги,
Адже Амур поета переміг.
ЬХХУ
Лаурині очі
Така дотклива міць цього ясного зору,
Що рану здатна лиш вона зцілить,
Не здужа зілля тут, ні мудрий ворожбит,
Ні камінь, що привезений з-за моря.
Шукатимеш когось ти ще не скоро,
Одній співатимеш пеани кожну мить,
Та мисль сама, щоб іншу полюбить,
Постане висміхом, а не якимсь докором.
Такими вас зробив, прекрасні очі,
Мій повелитель і звитяжний пан
1 відпускати вже мене не хоче.
Я знемагаю від сердечних ран,
У грудях полум'я горить уроче, —
Навік судивсь мені любовний бран.
ЬХХУІ
Поетові люба Амурова
в 'язниця
Амур, мене зумівши спокусити,
Завабив у знайому вже тюрму,
А ключ віддав тирану моєму,
Яка зробила з мене й так баніту.
В життя провести задум страховитий
Я сам же й посприяв іще йому.
Тікати! — та я ніг не підніму,
Ожити хочу, й лячно вже ожити.
Ось так і брязкаю я ланцюгами,
На лобі в мене і в моїх очах
Написана душі моєї драма.
Побачивши мою незмірну втому,
Ти скажеш: "Як з хреста він знятий! Ах,
Хоч поминки уже справляй по ньому!"
ЬХХУІІ
Лаурин портрет
Хоч як би там старався Поліклет
Та інші малярі — їм не віддати вдало
Красу, що так мене причарувала
І мої думи поривала в лет.
Та мій Сімон зажив світлистий мед
Тих райських місць, де діва пробувала,
І святобожно длань намалювала,
Унесмертельнивши, її портрет.
Воістину, на небі, не у нас,
Де душу затуляє бренне тіло,
Подібний труд постав в урочий час:
То вищий дар, то благородне діло!
Його вогонь у долах би погас,
І очі в персті геть би потьмяніли.
ЬХХУПІ
Цей самий сюжет
Коли, натхненний закликом моїм,
Симон задумував своє творіння,
Аби ж то він в високім устремлінні
Дав голос їй і дух пружкам живим.
Я б серце гамував, спинившись перед ним.
Що любо всім, від того я не гину,
Хоча вона пресвітла в цю годину,
І благосна, як Божий херувим.
Проте щоразу, тільки б захотів,
Я розмовляти йду до неї сміло,
Хоч відповіді ти не чуєш, брате.
Пігмаліон, той ублагав богів.
Бодай би раз мені пораювати,
Як перед ликом тішивсь він ожилим.
ЬХХІХ
У чотирнадцяту річницю
поетового кохання
Коли початок зійдеться і край
Того, що вже пала літ чотирнадцять,
Ніхто не полегчить мого нещастя,
І не остудить страсті через край.
Амуре, хоч зітхнути вільно дай,
Для мене мука так за нею гнаться,
Я знемощів, нездатний відірваться
Від тої, хто для мене рай-не-рай.
Тому-то я щодня і знемагаю,
Цього стороннє око не помітить,
Та не вона, мучителька моя.
Ось так допосі докаланив я.
Коли кінець — у кого ж я спитаю,
Та я вже не житець на цьому світі.
ьххх
Секстина
Хто важився довірить свою долю
Підступним хвилям і таємним рифам,
Бережений лиш стінками човенця,
Тому уже два кроки від конання,
І ліпше б повернувся він у гавань,
Поки слухняне ще стерну вітрило.
Я леготу віддав стерно й вітрило, —
А що коли мого кохання долю
Спрямує він у благодатну гавань, —
А він мене поніс якраз на рифи;
І до сумного призведе конання
Не буйність хвиль, а мій таки човенець.
Давно мене сліпий несе човенець,
Уже пропало із очей вітрило,
Все ближче мить дочасного конання.
Одначе той, в чиїм приполі доля,
Устиг остерегти мене про рифи
І оддаль показав мені і гавань.
Вогні, що кличуть уночі у гавань,
Шлях прокладають суднам і човенцям
Туди, де бурі не страшні і рифи,
Так небо, надимаючи вітрило,
Мені відкрило ще й інакшу долю,
І я зітхнув: бариться час конання.
І не тому, що вірю я в конання,
Надіюсь засвітла ввійти у гавань,
Чи це не значить в найкоротшу долю
Вмістить найдовшу путь? Адже човенець
Під вітром, що напнув украй вітрило,
Мені на безголов'я, мчить на рифи.
Коли врятуюсь я від грізних рифів
І в певний час діждусь свого конання, —
Як весело я поверну вітрило
І кину якір у гостинну гавань.
Та я палаю, як сухий човенець,
Не в змозі щось змінити в вражій долі!
Ти долю звершуєш мого конання.
Не віддавай човенця згубним рифам,
Нехай жене його вітрило в гавань.
ЬХХХІ
Поетові хочеться віддати себе
до рук Богові
Натомлений іздавна нести гніт
Провин моїх, дрібної суєти,
Боюсь у цій дорозі не дійти,
Упавши під навалою всіх бід.
Бог появив мені свій дружній вид
На знак, що знов готовий помогти.
Та скоро зник у вишній висоті,
І зір вже перестав за ним зорить.
Проте і досі чути його зов:
"Ось вірна путь, кому іти несила,
Зверніть до мене серце одиноке!"
Чиї жаління і чия любов
Надасть мені, щоб полетіти, крила,
І віднайти, уже деінде, спокій?
ЬХХХІІ
Якщо Лаура й далі буде такою
жорстокою, поет покине її
Кохання мого змора не впинила,
Хоча живу на світі в самоті,
Зморивсь я вічно сльози лити ті
І почуватись на душі немило.
Хотів би я лягти в гробовець білий,
Щоб на могильній вибито плиті
Наймення ваше, ці слова круті
Про зло, яке мене в цвіту прибило.
О, якщо ви побачили одраду
Не в муках серця, відданого вам,
Тоді благатиму у вас ощади!
Коли ж вам треба зовсім інших драм, —
Любов моя спричинить з вами зваду,
І на поталу я себе не дам.
иосхш
Поет дивується, чому він так
страшиться кохання, випивши
через нього добру повну
Поки не білі сивиною скроні,
Яку підмішує безжальний час,
Амура з луком вгледівши, щораз
Я почуваюсь зовсім безборонний.
Проте хай стріли і летять з розгону,
Хай навіть невичерпний їх запас:
До серця їм тепер закритий лаз,
Узятого уже в міцну обслону.
Уже в моїх очах і сліз нема,
Хоч ходи їм туди іще відомі
1 можна їм ввійти без заборон.
Ще, може, груди і зігріє пломінь,
Та образ, що панує над всіма,
Обурить лиш, та не урве мій сон.
ЬХХХІУ
Поет розмовляє, звертаючись
до своїх очей
— О вічі! Вилийте сльозами гріх:
Від вас на серці тільки смертна стома.
— Ми плачемо, нам туга так знайома,
Та винні, ті страждають більш за всіх.
— Пустили ви суцігу із суціг,
Амура, і розсівсь він, як удома.
— Не ми, у нас любов зникома,
Сконати гріховода тільки міг.
— Покуту! Ось чого від вас ми зичим!
Запрагнули бо це видіння любе
Ви перші у пориві самохіть.
— А звісно: це таки погуба
Ставати на суді сім сторонничім,
Де можуть нас за іншого судить.
ЬХХХУ
Знов бачачи свою донну в тому місці
і в той час, коли поет закохався
Любов, завжди для мене лиш любов.
І з кожним днем сильніш любить охота
Той край, де сліз ніколи не збороти.
Любов одна з моїх міцних основ.
І згадую добу я знов і знов,
Що врятувала дух мій від марноти,
А надто ту, яка сама чеснота,
В якій для себе приклад я знайшов.
Хто б зміркував, що ворог мій коханий
Як друг пробратись до душі зуміє
У приступі завзятім та урочім?
Якою ти, Любове, стала пані!
І, коли б я не фів іще надії,
Я б мертвий впав, тоді як жити хочу.
ІХХХУІ
Поет воліє вмерти щасливим,
ніж жити у муках
О, ця стрільниця угорі страшна!
Амур пускав у мене роєм стріли,
Та несмертельні — мимо все летіли:
Тому б умерти, хто життя не зна.
В'язниця, як колись, оця земна
Мій дім, бо я зостався цілий,
І, поки дух перебуває в тілі,
Моя сердечна мука не мина.
Давно збагнуло моє серце бідне,
Що часу вже не повернуть назад, —
Це досвід мудрий, що не говори.
Я намагавсь його усовіщать:
"Не думай, що відійде без пори,
Хто пережив деньки свої погідні".
ЬХХХУІІ
Очі поетової донни хочуть,
щоб він тільки мучився,
а не сконав
Як тільки з лука пущена стріла,
Кмітливий лучник провістить береться,
Улучить він у ціль чи промахнеться
1 чи рахуба точною була.
Ви, донно, та, хто поглядом стріля,
Ви знали, що у мене він уп'ється,
Що потім мучитись мені прийдеться
І серце слізьми випалить дотла.
І, звісно, прорекли тоді мені:
"Ну що, зітхальнику, дістали ви у шкуру?
Вона смертельна, ця стріла Амура".
Тепер гіркі переживаю дні,
Ні, не бажали ви мені загину:
Живий я ще потрібен ворогині.
ЬХХХУІИ
Поет радить іншим не тішити
себе, як він, любовними надіями
Та й забарна вона, моя надія,
Тоді як час життя такий малий!
Було б раніше гнать, як вітровій,
Та ще прудкіше, так, як той не віє.
Хоч нині ще біжу, на ногу я кривію
І бік рукою підпираю свій.
Ух, пронесло.