Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.
Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.
Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.
Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з'являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.
Савана не вважалася приватним володінням і не була у власності жодного з плантаторів: кожен міг вільно полювати на її просторах. Ця земля належала державі, й досі її нікому не продали.
Отже, до обіду оленини я не принесу. Правда, я міг ще підстрелити індичок, вони зазвичай з'являлися пізніше. Я чув їхні крики у верховітті дерев. Гучні звуки добре було чути в ранковій тиші. Та напередодні мені вдалося вполювати цілий виводок, і наша комора була повна індичини. Тепер мені потрібна була оленина.
Я мав при собі рушницю, тож міг піти за оленем у ліс. Або краще зайти в хатину старого Гікмена – він би напевне мені допоміг. Якщо він уже полював сьогодні, то має оленину, і я візьму в нього трохи.
Сонячний диск з'явився над обрієм, його промені позолотили верхівки дальніх кипарисів, а їхні світло зелені крони виблискували всіма відтінками золота.
Перш ніж спуститися зі своєї засідки, я ще раз оглянув савану і угледів те, що змусило мене змінити мій намір і залишитися на скелі.
На краю кипарисового лісу, там, де огорожа відділяє савану від оброблених полів, з'явилося стадо оленів.
"Ха! – зрадів я. – Вони зуміли пробратися через маїсове поле".
Подивився туди, звідки, як мені здавалося, вийшли олені. Я знав, що частина огорожі була зламана і не дірку тільки прикрили дошками. Я чітко бачив це місце, але всі дошки стояли незрушені. Отже, олені прийшли не з цього боку. Навряд чи вони могли перестрибнути через загорожу. Це був високий паркан зі стовпами і підпорами; дошки закривали його на всю висоту. Таким чином, олені з'явилися з лісу?
Я ще дещо помітив. Олені не йшли, а швидко бігли, неначе тікали від ворога.
Може, за ними хтось женеться. Але хто? Старий Гікмен або Рінгольд? Я не зводив очей з лісової галявини, але нікого не було видно.
А що, коли оленів злякав ведмідь або рись? Тоді вони далеко не підуть, і я з собаками ще зможу їх наздогнати. Можливо…
Та мої роздуми урвав той, хто налякав оленів. Виявилося, що це людина, а не ведмідь і не рись.
З густої тіні кипарисів вийшов чоловік. Промені сонця освітлювали лише верхівки дерев, але вже можна було як слід розгледіти його. Це був не Рінгольд, не Гікмен і не індіанець. На ньому були сині штани, смугаста сорочка і капелюх з листя пальмето. По одягу я одразу впізнав нашого дроворуба. Це був Жовтий Джек.
Розділ V
Мулат і його супутник
Це відкриття мене збентежило. Що мулат забув у лісі в таку рань? За ним ніколи не помічали запасливості чи ощадливості; ба більше, аби змусити його зайнятися якоюсь звичайною роботою, треба було докласти зусиль. Та й мисливцем він ніколи не був. Я досі не бачив, аби він ганявся за дичиною, хоча й весь час тинявся в лісі та знав усі затишні місця й пролази, добре знався на звичках тварин. Що ж змусило його прийти в ліс сьогодні вранці?
Я сидів у своєму сховку і далі спостерігав за ним, а заразом очей не зводив із оленів. Невдовзі з'ясувалося, що мулат їх не переслідував. Вийшовши з лісу, він не пішов за стадом, а повернув у протилежний бік, на доріжку, що веде до маїсового поля.
Я помітив, що рухається він повільно, пригинаючись до землі. Біля його ніг наче крутиться якась тварина, – скоріше за все, маленька собака або опосум. Тварина була світла, як опосум, але на такій відстані я не міг відрізнити опосума від щеняти. Мені чомусь спало на думку, що Жовтий Джек зловив у лісі тваринку й волочить її за собою на мотузці.
У його поведінці нічого дивного не було. Мулат міг ще вчора знайти нору опосума і поставити там пастку. Вночі опосум попався, і тепер він тягнув його додому. Мене лишень здивувало, що мулат раптом став мисливцем, і це я ніяк не міг пояснити. Я згадав, що негри дуже люблять м'ясо опосума – Жовтий Джек не був винятком. Найпевніше, він зметикував, що тваринку можна легко впіймати, що зрештою і зробив.
Та чому він не ніс свою здобич, а вів її або, радше, тягнув за собою? Часом він нахилявся до звірини, наче для того, щоб її погладити. Я здивувався: тоді це був не опосум!
Я стежив за мулатом, поки той не підійшов до зламаної огорожі. Я думав, що він просто перестрибне через неї, оскільки найближчий шлях до будинку пролягав через маїсове поле. Звичайно, він піде полем. Дивно, але мулат почав знімати одну жердину за одною. Потім відкинув їх геть і залишив пролом відкритим.
Він нахилився, проліз у дірку і зник за широким листям маїсу. На якийсь час я геть втратив його з виду, а заразом і невизначеного звіра, якого він тягнув за собою. Я знову перевів погляд на оленів, які вже заспокоїлися і мирно паслися посеред савани.
Однак думка про дивну поведінку мулата не йшла з голови, і я знову перевів погляд на місце, де зник у маїсі Джек. Його й досі не було видно. Аж тут я помітив щось вельми дивне: саме в тому місці, де Жовтий Джек вийшов із лісу, з'явилася дивна істота, і прямувала вона до савани. Це була якась темна постать, схожа на людину, однак повзла вона на руках і волочила ноги по землі.
Спершу мені здалося, що це чоловік, але не білий, а негр чи індіанець. За манерами він нагадував індіанця, одначе з індіанцями в нас був мир. З якого ж тоді доброго дива мирному індіанцеві потрібно було вистежувати мулата? Я кажу "вистежувати", тому що поза і рухи дивної істоти свідчили про те, що вона прямує по сліду Жовтого Джека.
"Можливо, це Чорний Джек?" – подумав я. Я згадав вендету між негром і мулатом, і бійку, в якій Жовтий Джек пустив у хід ножа. Звичайно, його покарали, але ж карав не сам Чорний Джек. Чи не намагався скривджений помститися кривдникові?
Так можна було пояснити видовище, яке вельми здивувало мене. Але важко було навіть уявити, що негр здатний на це, – він був занадто шляхетний. Хай як Чорний Джек гнівався на свого ницого ворога, я був переконаний, що він не здатний на підступну і мерзенну помсту нишком. Це йому не властиво. Ні, то був не він.
Не він, і ніхто інший!
Цієї миті золоте сонце осяяло савану. Його промені ковзнули по зелені, освітлюючи дерева від верхівки до самісіньких коренів. Темне тіло виповзло з тіні і рушило до маїсового поля. Під сонцем воно виблискувало лускою, що скидалась на броню. Я його чітко бачив. То був не негр, не індіанець і взагалі не людина. То був алігатор.
Розділ VI
Алігатор
Для уродженців Флориди алігатор – не дивовижа і не є чимось аж таким жахливим. Річ у тім, що попри свою незугарність, алігатор – чи не найбридкіша з поміж усіх тварин, – не вселяє особливого страху тим, хто його добре вивчив. Проте наближатися до нього треба з осторогою. Зустрівши алігатора, людина, незнайома зі звичками хижака, тремтить, мов осиковий листок, і тікає від нього. Ба навіть місцеві мешканці – червоношкірі, білі або чорні, – що живуть поблизу боліт і лагун, з обережністю наближаються до цього жахливого плазуна.
Деякі кабінетні вчені натуралісти стверджують, що алігатор не нападає на людину. Однак вони визнають, що він полює на коней і рогату худобу. Те саме вони товкмачать щодо ягуара і кажана вампіра. Дивні твердження, особливо коли є тисячі свідчень протилежного.
І справді, алігатор не завжди нападає на людину – лише коли йому трапляється така нагода. Втім, так само чинять і лев, і тигр. Та навіть Бюффон , який і взагалі помиляється, навряд чи наважився б заявити, що алігатор – нешкідлива тварина. Якщо порахувати всіх жертв ненажерливості алігаторів з часів Колумба, то їх напевне було б не менше, аніж жертв індійського тигра або африканського лева за той самий період. Гумбольдту під час його нетривалого перебування в Південній Америці розповіли багато таких випадків; я ж бо був свідком не однієї загибелі від зубів алігатора і бачив чимало людей, покалічених цим чудовиськом.
У водах тропічної Америки водиться багато різновидів кайманів, алігаторів та інших крокодилів. Є серед них люті й не дуже, чим і зумовлені розбіжності в розповідях мандрівників. Навіть тварини того самого виду в двох різних річках не завжди цілком схожі один на одного. На алігаторів, як і на інших тварин, впливають зовнішні чинники, зокрема клімат і близькість людей, навіть характер людей, що мешкають поблизу них.
На берегах деяких річок Південної Америки живуть погано озброєні апатичні індіанці – і каймани тут аж надто сміливі. До них небезпечно наближатися. Такими ж були і їхні родичі, північні алігатори, поки відважні мешканці лісів, у яких завжди в одній руці напоготові сокира, а в другій – рушниця, не навчили їх боятися людини. Це доводить, що ці плазуни все ж розумні. І нині у багатьох болотах і потоках Флориди водяться великі алігатори, до яких наближатися вельми небезпечно, особливо в період весняних ігор і в місцях, віддалених від людського житла. У Флориді є такі річки і лагуни, де у плавця стільки ж шансів залишитися в живих, як і в морі, що кишить акулами.
Коли небезпека чигає на тебе за кожним кущем, до неї звикаєш. Мешканці боліт, порослих кипарисами і білими кедрами, не надто тривожаться, коли бачать потворного алігатора. Його поява не викликає інтересу в жителів Флориди, він привертає увагу тільки негрів, які вживають у їжу хвіст тварини, та мисливців, для яких його шкура є джерелом доходу.
Поява алігатора на краю савани аж ніяк не здивувала б мене, якби не його незвичайні рухи, що нагадували рухи мулата. Я не міг спекатися думки, що між алігатором і мулатом існує якийсь зв'язок.