Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, "Дельфін" петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він [50] упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;— на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.
Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від "Дельфіна", затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час "Дельфін" уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.
Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. "Дельфін" перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.
III В ОКЕАНІ
"Дельфін" мав добру команду. То були не військові моряки, не абордажні матроси, а люди, які вправно виконували обов'язки, необхідні під. час маневрів. А це все, що було треба "Дельфінові". Ті хлопці були народ відчайдушний, але кожен більш або менш мав у собі жилку купця. Вони прагнули не слави, а багатства і не збиралися воювати за прапор, який майорів над їхнім кораблем. Не мали вони й вимпелів, що їх гордо підіймають під гарматні постріли. А втім, уся артилерія "Дельфіна" складалася з двох маленьких мортир, що годилися лише подавати сигнали.
Зате "Дельфін" мав дуже швидкий хід. Він цілком виправдовував надії, що їх покладали на нього конструктори й капітан. Незабаром британські територіальні води залишилися далеко позаду. Поки що їм не зустрівся жоден [51] корабель: великий океанський шлях був вільний. Правда, кораблі північноамериканського військового флоту не мали права напасти на судно під англійським прапором. Але вони могли стежити за ним, щоб перешкодити йому прорвати лінію блокади. Тому Джеймс Плейфер усім пожертвував заради швидкості ходу свого корабля; він хотів мати певність, що зможе відірватись від будь-якого переслідування.
Хай там як, а спостереження на "Дельфіні" було організоване досконало. Незважаючи на холод, на щоглі завжди сидів матрос, видивляючись, чи не з'явиться на обрії бодай маленьке вітрило. Надвечір капітан Джеймс дав містерові Метью найточніші розпорядження:
— Не залишайте ваших вахтових надовго на реях,— сказав він. — Вони можуть закоцюбнути від холоду, а з людини, яка мерзне, спостерігач поганий. Змінюйте їх частіше.
— Слухаюсь, капітане,— відповів містер Метью.
— Раджу вам використати для цієї служби Крокстона. Хлоп'яга похвалявся, ніби має чудовий зір — от і випробуйте його. Поставте його на вахту вдосвіта — хай веде спостереження у вранішньому тумані. І негайно мене попередьте, коли він що-небудь помітить.
Сказавши це, Джеймс Плейфер пішов у свою каюту. Містер Метью звелів покликати Крокстона і передав йому наказ капітана.
— Завтра о шостій ранку займеш свій пост спостереження на реях фок-щогли.
Замість відповіді Крокстон щось буркнув на знак того, що йому все ясно. Та не встиг містер Метью обернутись до нього спиною, як матрос пробурмотів цілу низку нерозбірливих слів, а наприкінці вигукнув:
— І де вони в біса є — оті реї фок-щогли?
Поки Крокстон стояв у задумі на баку, до нього підійшов його племінник Джон Стіггс.
— То як тобі ведеться, мій славний Крокстоне? — спитав він.
— Усе нормально! — відповів матрос із силуваною усмішкою.— Одне тільки мені дошкуляє. Цей чортів корабель тремтить, як ото собака, коли він щойно переплив річку або струшує з себе бліх. У мене аж серце холоне від цього двигтіння.
— Бідолашний друже! — сказав юнга, дивлячись на Крокстона з виразом найщирішої вдячності.
— І подумати тільки, що в моєму віці я дозволяю собі мучитися морською хворобою! — мовив матрос.— Яка ж я [52] баба! Та якось воно обійдеться, якось буде. А тут іще одна халепа — треба буде лізти на фок-щоглу, а я уявлення не маю, де її шукати...
— І все заради мене, дорогий Крокстоне...
— Заради вас і заради нього,— відповів Крокстон.— Але ні слова більше, Джоне.-Звірмося на бога, він нас не покине.
З цими словами Джон Стіггс і Крокстон спустилися до матроського кубрика. Матрос не склепив очей, доки не переконався, що юнга спокійно вклався спати у крихітній каютці, яку йому надали.
Наступного ранку, о шостій, Крокстон підвівся, щоб заступити на вахту. Він вийшов на палубу, і помічник капітана звелів йому піднятись на фок-щоглу й пильно стежити за морем.
Вислухавши наказ, матрос пом'явся, наче в нерішучості. Потім, прийнявши рішення, попрямував до корми "Дельфіна".
— Отакої! Ти куди йдеш? — крикнув йому навздогін містер Метью.
— Туди, куди ви мене послали,— відказав Крокстон.
— Я наказав тобі піднятись на фок-щоглу.
— Так я ж туди й іду,— незворушно заявив матрос, прямуючи на ют.
— Та ти глузуєш із мене? — сердито крикнув містер Метью.— Фок-щоглу ти збираєшся шукати на бізані? Ти як той кокні, що не вміє ні ліня сплести, ні зростити линви. На якій же калоші ти досі плавав, хлопче? Ану марш на фок-щоглу, йолопе, на фок-щоглу, кажу тобі!
Почувши лайку помічника капітана, на палубу вибігла вся команда, і матроси аж животи надривали зо сміху, дивлячись на розгубленого Крокстона, що повертався на бак.
— Ого! — пробурмотів він, задерши голову й дивлячись на щоглу, вершок якої ховався у вранішньому тумані.— То мені дертись туди нагору?
— Так! — відрубав містер Метью.— І поквапся! Присягаюся святим Патріком, будь-який американський корабель устигне встромитися бушпритом у наш такелаж, поки цей ледар добереться до свого поста. Та ти полізеш нарешті чи ні?
Крокстон, не кажучи й слова, незграбно виліз на бортові поручні; потім, іще незграбніше, почав дертись угору по вантових щаблях, і було таке враження, ніби він нездатний дати раду ні своїм ногам, ні своїм рукам. Долізши до марса, він, замість ступити на нього, завмер, учепившись за такелаж із розпачем людини, в якої пішла обертом голова. [53]
Містер Метью, приголомшений і обурений такою невправністю свого матроса, був сам не свій від люті й звелів йому негайно спуститися на палубу.
— Цей хлоп'яга,-— сказав він боцманові,— ніколи в своєму житті не був матросом. Джонстоне, ану піди глянь, що там у його речовому мішку.
Боцман швидко подався в матроський кубрик. .
А тим часом Крокстон з великими муками спускався вниз; кінець кінцем він оступився, вхопився рукою за незакріплену снасть, яка ковзнула вниз, і впав на палубу, досить сильно вдарившись.
— Незграба, йолоп, тобі в калюжах бабратись, а не в морі плавати! — вигукнув містер Метью, замість слів утішання.— Чого ти прителющився на "Дельфін"? Удавав із себе морського вовка, а не вмієш відрізнити фока від бізані! Ну, гаразд, ми з тобою ще поговоримо.
Крокстон не відповів нічого і тільки похилив голову, як людина, готова до найгіршого. В цю мить із кубрика повернувся боцман.
— Ось,— сказав він помічникові капітана.— Ось те, що я знайшов у мішку цього селюка,— якась підозріла тека з листами.
— Дай-но,— сказав містер Метью.— Листи з маркою Сполучених Штатів Півночі! "Містер Хеліберт, Бостон"! Та це ж аболіціоніст, федерат! А, паршивцю, то ти шпигун! Прокрався на "Дельфін", щоб нас продати! Ну, будь спокійний! Тепер ми тебе розкусили, і ти довідаєшся, чи гострі пазурі в дев'ятихвостого кота!* Боцмане, поклич капітана. А ви в'яжіть цього пройдисвіта!
* Так у англійському флоті називають канчук, сплетений з дев'яти ремінців.
Крокстон, слухаючи ці компліменти, тільки корчив гримаси, як старий чорт, але рота не розтуляв. Його прив'язали до кабестана, і він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою.
Через кілька хвилин Джеймс Плейфер вийшов із своєї каюти й попрямував на бак. Містер Метью коротко пояснив капітанові, в чому річ.
— Що ти можеш на це відповісти? — спитав Джеймс Плейфер, насилу стримуючи гнів.
— Нічого,— відповів Крокстон.
— Чого тобі було треба на борту мого корабля?
— Нічого.
— І чого ти сподіваєшся від мене тепер?
— Нічого. [54]
— І хто ти такий? Американець? Адже ці листи із Сполучених Штатів.
Крокстон змовчав.
— Боцмане, всипте йому півсотні гарячих, щоб у нього язик розв'язався,— звелів Джеймс Плейфер.— Цього тобі вистачить, Крокстоне?
— Побачимо,— не моргнувши оком, відповів дядько Джона Стіггса.
— Починайте! — скомандував боцман.
Почувши цей наказ, два здоровенні матроси стягли з Крокстона його вовняну блузу. Жахливий канчук уже завис над спиною винуватця, коли на палубу вибіг юнга Джон Стіггс, блідий і переляканий.
— Капітане! — вигукнув він.
— А! Племінничок! — кинув Джеймс Плейфер.
— Капітане,— провадив юнга, роблячи над собою болісне зусилля,— я скажу вам те, чого Крокстон не захотів сказати! Я нічого не стану від вас приховувати. Так, він американець, і я теж. Ми обидва — вороги прихильників рабства, але ми не шпиги і прийшли на "Дельфін" не для того, щоб допомогти військовим кораблям Північних штатів захопити ваш пароплав.
— Чого ж тоді ви сюди прийшли? — суворо" запитав капітан, пильно роздивляючись хлопця.
Той помовчав кілька хвилин, потім сказав досить твердим голосом:
— Капітане, я хочу побалакати з вами віч-на-віч.