Фіфікі дісталася біла, Попо — рожева.
— А Папсія нехай покуштує від коленої,— сказала матуся Анна.— Цілої цукерки їй ще забагато.
— Гу-гу! — радісно пробелькотіла Пансія, угледівши цукерки.— У-у-у! Гу-гу!
НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Одного ясного сонячного дня, коли вдома не було ніякої роботи, Попо і Фіфіна гайнули на берег моря.
Відразу ж за їхньою хатиною починався пологий схил, кроків з п'ятсот завдовжки. Під цим схилом росло вже знайоме нам розложисте дерево з покрученим, схожим на клубок змій корінням. А ще за кілька кроків далі вздовж усього берега простягліїся великі брили каміння, об які билися морські хвилі.
Обвівши поглядом довгу дугу берегової лінії, Попо виразно побачив, що бухта Кап-Гаїтьєн своєю формою трохи скидається на підкову. Майже скрізь просто з води стриміли круті скелі, порослі мигдалевими деревами.
Попо і Фіфіна посідали рядком на пласкій кам'яній брилі й задивилися на море. Серед бухти в оточенні вітрильних човнів стояли на якорі величезні пароплави.
— Які ж вони гарні! — вигукнув Попо.
— Дуже гарні,— погодилась Фіфіна.
— А онде глянь, які човники попливли. Що воно таке?
— Це лопатеві човни,— пояснила Фіфіна.— Оті штуки позаду, що люди ворушать ними, мов хвостами, татусь Жан зве лопатями. Він каже, вони все одно що весла.
Попо прикипів очима до невеличкого, не більшого за рибальський ялик, човна. Троє напівголих гребців, стоячи на кормі, неквапливо рухали незвичайними веслами — тудн-
21В51
17
сюди, туди-сюди — і справді, наче риб'ячими хвостами. А проте рухи цих хвостів посували човен уперед.
— А глянь-но туди,— сказав Попо.— Онде, бачиш, біля берега. Люди бредуть по воді і штовхають човна.
— Бачу,— озвалася Фіфіна.— А ти розгледів, що в них у човні?
Па носі маленького суденця сидів хлопчик завбільшки з Попо. Під руками він тримав по невеличкому півнику-бійцю. Крім хлопчика з півниками, в човні був кошик з плодами манго, два грона бананів та невеличкий зелений папуга, що сидів на держаку однієї з лопатей, прив'язаний за ногу.
Попо схопився з місця і почав махати руками, щоб привернути увагу хлопчика. А коли той нарешті його помітив, щосили загукав:
— Гей, куди це ти везеш своїх півників? Хлопчик весело всміхнувся.
— Ми їдемо до пароплавів і там їх продамо!— гукнув він у відповідь.
Вивівши човен на глибоке, чоловіки пострибали на борт і взялися за весла. Невеличке суденце з дивовижним ван-тажем швидко попливло голубою бухтою.
Попо простягся на камені, поклав підборіддя на долоні і глибоко замислився. Цікаво, а на якому човні виходить у море татусь Жан і де він може бути тепер? Може, теж продає що побудь біля пароплавів, що стоять отам, близько самого обрію? Чи, може, гойдається на хвилях у відкритому морі, закинувши сіті на глибині?.. І те, і друге здавалося Попо однаково привабливим, і він залюбки поїхав би з татусем Жаном. Ну дарма, колись і в них буде свій човен, і тоді вже й він, Попо, ходитиме в море, як цей хлопчик з півниками. Адже татусь Жан обіцяв. Ех, ото буде лшття!
Тим часом Фіфіна, перестрибуючи з каменя на камінь, блукала берегом. Іноді вона зупинялась і вдивлялася в прозору воду, крізь яку добре було видно неглибоке дно. Хвилину чи дві вона тихенько стояла на місці, тоді рушала далі, спритно пробираючись між скелями.
Раптом Фіфіна завмерла на камені й голосно гукнула: і
— Попо! Гей, Попо, йди-по сюди мерщій! обе Не питаючи, в чому річ, Попо скочив на ноги і побіг до
каменя, де стояла Фіфіна. Цей камінь, над яким нависли
віти мигдалевого дерева, був досить далеко у воді, і, щоб оді:
дістатись до нього, Попо довелося вилізти на ближчий до Щоі
берега камінь, а тоді вже стрибнути далі. х
— Що там? Що там? — захекано прошепотів він, опи— 1х 1 нившись біля сестри. ШУ]
— Онде, гляди! — Фіфіиа показала на воду попід ске— крг лею. І
— Ой, справді! ста Попо ковзнув на ясивіт і звісив голову над водою. Фі— бал
фіна стала навколішки поруч нього і, спершись на руки, вер
теж втупила очі в прозору воду. а т;
Внизу, біля самісінького піщаного дна, без упину гаса— муі
ли веселі зграйки червоних, голубих і жовтих рибок-па— віті
пуг. Вони були яскраві й блискучі, мов льодяники. Ані бул
Попо, ані Фіфіна ніколи не бачили гарніших істот. вив
— Як по-твоєму, чи не можна їх спіймати? — збуджено шта спитав Попо. тРи
Фіфіна похитала головою. ЦІ-
— У нас нема чим ловити,— відказала вона.— А якби зяб; й було, то що б ми з ними робили? —
— Віднесли б матусі Анні, щоб зварила на вечерю. пері
— Ні, мені було б шкода їх їсти,—■ заперечила Фіфіна.— Вони такі гарненькі! пРо,
Попо з хвилину подумав і мовчки погодився. Ці рибки кові
були надто гарні, щоб їх їсти. Мабуть, не варто й ляка— Ми
ти їх. йом
— Це правда,—■ прошепотів він. —
— Давай краще наловимо крабів і однесемо додому,— запропонувала Фіфіна.— Матуся Анна їх любить. пізн
Дряпаючись по скелях, вони спустилися до води в ін— міті
шому місці, знайшли дві лозинки й почали колупати ними Ви :
піщане дно. 3Р^
— Є, Фіфіно! — гукнув Попо невдовзі.— Спіймав одно— Моя го! Ой, і красень :ке! Ти тільки поглянь! До і
Він витяг з води великого зеленкувато-червоного краба, обережно тримаючи його, щоб той не вхопив клішнею за палець.
— Гаразд, привали його каменем, поки я спіймаю ще одного,— сказала Фіфіна.— Тоді ми зчешімо їх за клішні, щоб не повтікали.
Через хвилину вона теле спіймала краба, і вони зчепили їх обох за клішні. Тоді розбрелися порізно й заходились шукати далі. Незабаром у них була влее довгенька низка крабів, і Фіфіна сказала, що на сьогодні досить.
Вони вже збирались рушати додому, коли до берега пристав човен і з нього вийшли татусь Жан та ще кілька рибалок. Попо здивувався. Він і не гадав, що вже час повертатись човнам. Проте це й справді був ного батько, а трохи віддалік, користаючись з попутного вітерця, прямували до берега й інші човни. Десятки невеличких білих вітрил виблискували у промінні призахідного сонця. То була прекрасна картина. А зовсім поруч, широко розставивши босі ноги, стояв татусь Жан, у закачаних до колін штанях і розстебнутій на грудях подертій безрукавці. Він тримав низку риби, що, мов скляна, виблискувала на сонці. Рибини були нанизані на лозину, просилену крізь їхні зябри.
— Куди ж нам стільки риби? — здивувалась Фіфіна, переводячи погляд з батькової низки на своїх крабів.
— Частину ми з'їмо,— сказав татусь Жан.— Частину продамо на базарі. А коли щось лишиться, віднесу дядечкові Жаку — він лшве ira тому кінці Приморської вулиці. Ми ще й досі його не навідали, і мені хотілося б зробити йому невеличкий подарунок.
— А мені з тобою молена? — квапливо спитав Попо.
— Не сьогодні,— відповів татусь Жан. — Я повернуся пізно. Може, колись іншим разом... Ого! — Він раптом помітив низку крабів, що лежала на землі біля його ніг.— Ви тільки погляньте! Таж у мене просто чудові діти! Ото зрадіє матуся Анна! Ну що ж, за мною теле не пропаде. Може, наступної неділі ми з вами підемо на прогулянку до маяка.
Попо випнув груди. Він почував себе цілком дорослою людиною. А обіцяна прогулянка до маяка вмить витіснила образу на батька, який не схотів узяти його з собою до дядечка Жака. Він дріботів пологим схилом слідом за татусем Жаиом і Фіфіною, тягнучи низку крабів з таким же гордим виглядом, з яким татусь Жан ніс свою блискотливу рибу.
В ГОСТІ ДО СЕЛА
Минуло кілька тияснів, і Попо став почувати себе справжнім городянином. Він уже майже забув, як ще зовсім недавно вопи були чужинцями в Кап-Гаїтьєні. Та от він почув розмову, яка знов нагадала йому про село, звідки вони прийшли. Матуся Анна нудьгувала за родичами, що лишились у горах. Вона дуже хотіла побачитись зі своєю матір'ю, бабусею Терсілією, і ще раз побувати в хатині, яку звикла вважати рідним домом: адлсе в тій хатині во. на й народилася. Скучила вона і за тітонькою Марі та її дітьми. Матуся Анна ніколи раніше не розлучалася зі своїми родичами, тож ие дивно, що вона так нудьгувала за ними.
— Ну що ж, коли так, ти можеш піти туди в суботу разом з дітьми,— сказав їй татусь Жан.— Погостюете там, а в неділю по обіді я прийду по вас.
Почувши ці слова, усі страшенно зраділи. Попо витанцьовував посеред хатини. Фіфіна плескала в долоні. А матуся Анна сховала обличчя, щоб піхто не бачив, як вона з радощів аж заплакала.
Субота! О щасливий день!
Чом ти так довго не настаєш, субото? Хіба ти не бачиш, як леде тебе маленький Попо, сидячи біля хатини? Хіба ти не бачиш, як леде тебе матуся Анна, тихо стоячи з маленькою Пансією на руках? Де ти забарилася, субото?
Але субота не забарилася. Субота настала. Попо надяг свого білу сорочину і відчув себе справжнім чепуруном. Фіфіна вдяглася в найчистіше платтячко, а маленьку Пансію матуся Анна ретельно викупала. І знову невелика купка подорожніх вирушила в дорогу. Та цього разу їхня мандрівка не була схол^а на попередню. По-перше, вони залишили вдома осликів, бо не несли з собою важких клунків. А по-друге, з ними не було татуся Жана. Він, як звичайно, подався в море рибалити, бо не можна було втрачати денний заробіток.
На околиці міста вони спинилися, щоб подивитись на різницю. То був бетонований майданчик під залізшім навісом. Тут кожного дня забивали худобу на м'ясо для городян.
Можуть спитати: а навіщо в такому маленькому місті, як Кап-Гаїтьен, щодня забивати худобу? Та річ у тім, що на Гаїті льоду дістати дуже важко. Там немає ні льодовень, ні великих холодильників, і, щоб м'ясо не псувалося від постійної спеки, доводиться щодня поповнювати його запас. Ось чому різники ніколи не сидять без діла.
Матуся Анна трохи почекала, щоб її допитливі дітлахи могли побачити, що там діється. Поряд з різницею стояло на припоні з десяток бичків та баранів, а різники тим часом гострили ножі. Та Попо й Фіфіна не схотіли дивитись, як різники убиватимуть нещасних тварин, і скоро рушили далі.
Незабаром вони поминули єдину в місті фабрику, де консервують ананаси, щоб потім одвезти їх пароплавом до Сполучених Штатів. На фабриці було багато робітників негрів. На відміну од інших, вони працювали не розгинаючи спини, і в Попо майнула думка, що такий поспіх у роботі навряд чи приємний.
— А де ми сьогодні ночуватимемо? — спитала Фіфіна в матері.
— Мабуть, у тітоньки Марі,— відказала матуся Анна.— У бабусі Терсілії надто тісно.