Не хочуть покласти в ту землю, де Бандрени лежать.
— Але вона сама цього забажала,— сказав мій чоловік.— Таке її власне бажання, щоб спочивати серед своїх кревних.
— Тоді чого ж вона не поїхала туди за життя? — відказала я.— Ніхто б її тут не затримував, навіть цей найменший — він майже досить виріс, щоб стати таким самим себелюбним і твердосердим, як і решта їх.
— Таке її власне бажання,— повторив мій чоловік.— Я сам чув, як Енс це казав.
— І ти, звичайно, віриш Енсові,— сказала я.— Такий, як ти, повірить. Ні, не кажи мені.
— Я просто вірю, що дечого він не може від мене приховати.
— Ні, не кажи,— сказала я.— Жінчине місце з чоловіком і дітьми, жива вона чи небіжчиця. Хіба ти хотів би, щоб я повернулася в Алабаму й покинула тебе з дівчатами, коли прийде моя година, щоб я з власної волі залишила тебе, порушила присягу ділити з тобою щастя й горе, до смерті й по смерті?
— Ну, люди різні бувають,— сказав він.
— Маю надію. Бо я намагалася чесно жити перед лицем бога й людей, задля втіхи й радості свого законного чоловіка, задля любові й поваги своїх законних дітей. Тож коли прийде моя пора, я з чистим сумлінням можу сподіватись нагороди за виконаний обов'язок, і оточуватимуть мене люди, яким я дорога, і прощальний поцілунок кожного з них буде мені нагородою. Не так, як Едді Бандрен, що помирає самотньою, криючи свої гордощі й розбите серце. Для неї скін — це, бачите, втіха. Вона лежить напівсидячи, щоб було видно, як Кеш труну збиває, і стежить, щоб він не зробив її на стук-грюк, що зовсім не дивно було б, коли всіх їх тільки те і цікавить, як зайвих три долари швидше заробити, поки не задощило і річка не розлилася, що й не переберешся через неї. Як і не дивно було б, якби вони, не підрядившись перевозити те дерево, надумали повантажити її на підводу і перекинути на другий берег з усією постіллю і вже там дати змогу померти смертю, настільки християнською смертю, наскільки буде їхня ласка.
Такі вони всі, крім Дарла. Оце ж мене найдужче вражало. Часом, бува, я втрачаю віру в людську натуру, сумніви мене обсідають. Але бог щоразу повертає мені віру і являє щедротну свою любов до власних створінь. Це не Джуел, якого вона завжди пестила, не він. У нього в голові тільки, як би йому заробити ще три долари. Це Дарл, якого називають диваком, ледарем, котрий, мовляв, байдики б'є не згірш від Енса, тоді як Кеш — добрий тесля, що завжди має більше роботи, ніж встигає впорати, і Джуел — такий, що його тільки та робота цікавить, якою можна заробити добрі гроші або похизуватися, і ще та напівгола дівчина, що все стовбичить над Едді з віялом і, тільки хто хоче заговорити до недужої, підбадьорити її, сама спішить за неї відповісти, не підпускаючи нікого близько.
Це був Дарл. Він підійшов до дверей, став і подивився на присмерт-ну матір. Тільки подивився на неї, і я знову відчула щедротну любов господа і його милосердя. Я побачила, що з Джуелом вона просто прикидалася, що це з Дарлом її єднали справжнє порозуміння й щира любов. Він тільки подивився на неї і навіть всередину не входив, щоб вона не побачила його й не смутилася, знаючи, що Енс спроваджує його геть і він більш ніколи її не побачить. Він нічого не сказав, а тільки подивився на неї.
— Чого тобі, Дарле?—спитала Дьюї Делл, не перестаючи махати віялом, швидко так спитала, навіть його не підпускаючи ближче. Він не відповів. Він тільки стояв і дивився на присмертну матір, серце його переповнювала така любов, що й слів для неї нема.
ДЬЮІ ДЕЛЛ
Уперше ми з Лейфом зійшлися, коли збирали бавовну на полі. Тато боїться спітніти, він думає, що вмре, як упріє, тож нам кожен з сусідів помагає, хто прийде. А Джуел такий, що нічим не журиться, він ніби
-б сВсесвІт": м в ві
й не рідня нам, усе йому байдуже. Та й Кеш — тому б лише цілий довгий спекотливий день стругати дошки та прибивати їх до чого-небудь. І тато не помітив — він гадає, що сусіди довіку так ставитимуться один до одного, тож він тільки тим і сушить голову, щоб вони не проґавили нагоди допомогти йому. І я думала, що й Дарл не зауважить; за вечерею він сидить, погляд свій спрямувавши кудись далеко, повз їжу й лампу, і в очах його земля, вигорнена з його черепа, а ями позаповнювані далиною, аж ген поза цю землю.
Отож ми збирали бавовну в одному ряді, ліс насувався ближче й ближче, а з ним і потайна сутінь, ми збирали бавовну в потайну сутінь обох мішків, мого й Лейфового. І коли мій мішок був напівповний, я сказала, що то вже від мене не залежить — чи буде він повний, поки ми дійдемо до лісу. Я сказала, що якщо я його не заповню, то він не буде повний, і я почну новий ряд, але якщо він буде повний, то я вже нічим тут не зараджу. І так ми збирали бавовну все ближче до тої потайної сутіні, і наші погляди зустрічалися, коли ми доторкались руками одне одного, але я не озивалася. Я тільки сказала:
— Що це ти робиш? А він відповів:
— Збираю в твій мішок.
Тим-то він і був повний, поки дійшли до кінця ряду, і я нічим ае могла зарадити.
Оце ж так воно й сталося, що я нічим не могла тут зарадити. Якраз тоді я й побачила Дарла, і він усе зрозумів. Він без слів це сказав, як без слів сказав і те, що мама помирає, і мені стало ясно, що він зрозумів, а якби він сказав це словами, я б і не повірила, що він там був і бачив нас. Але словами він сказав, що нічого не знає, і тому я спитала: "Хочеш виказати татові, хочеш його вбити?"— Це я без слів спитала, і він відповів: "Нащо?"— теж без слів.
Оце тому, знаючи, що він знає, я розмовляю з ним з ненавистю.
Він стоїть на порозі, дивиться на маму.
— Чого тобі, Дарле?— питаю я.
— Вона помирає,— каже він.
І ця стара індичка, Таллова жінка, приходить сюди, щоб не проґавити її смерті, але я всіх їх одурю.
— А коли вона помре?— питаю я.
— Ще до того, як ми повернемося,— каже він.
— Чого ж ти тоді Джуела з собою береш?— питаю я.
— Щоб допоміг мені вантажити,— каже він.
ТАЛЛ
Енс усе потирає коліна. Комбінезон його вицвів, на одному коліні латка з вовняних вихідних штанів, натерта аж до металевого блиску.
— Страшенно це все мені не подобається,— каже він.
— Часом людині доводиться наперед метикувати,— кажу я — Та сяк чи так, а шкоди від цього не буде.
— Вона схоче відразу й рушити,— каже він.— Адже до Джеффер-сона не близький світ.
— Але дороги зараз непогані,— кажу я. Хоча вночі, мабуть, піде дощ. Його рідня похована у Новій Надії, щонайдалі за три милі. Тільки ж це так на нього схоже — взяти собі жінку, що родилася звідси за добрий день дороги, а помирати надумала тут.
Він дивиться через поле, потирає руки об коліна.
— Страшенно не подобається,— каже він.
— Але вони вчасно повернуться,— кажу я.— Нема чого переживати.
— І все-таки три долари,— додає він.
— А може, їм і не буде потреби спішити назад, хтозна,— кажу я,— Маймо надію.
— Ні, вона вже відходить,—каже пін,—Вирішила, що пора.
Тяжка доля у жінок, що й казаіи. У декотрих. Пам'ятаю, моя матінка дожила до сімдесяти років з гаком. Працювала день у день, дощ чи сонце, не хворіла ані разу, відколи останню дитину привела, аж це одного дня розглянулася круг себе, пішла, взяла ту мереживну сорочку, яку тримала сорок п'ять років і ні разу із скрині не діставала, надягла її, лягла на ліжку, вкрилася під шию і склепила очі. І ще сказала: "Ви тут глядіть за татусем. А я вже втомилася".
Енс потирає руки об коліна.
— Бог дав, бог узяв,— каже він.
Нам чути, як за рогом Кеш стукає молотком і пиляє. Правда. Найщиріша правда.
— Бог дав, бог узяв,— і я кажу.
Знизу йде малий. Тягне рибину мало не таку здорову, як він сам. Бухає її на землю, крекче: "Х-ху!" і спльовує через плече, мов дорослий. Вона мало не така здорова, як він сам.
— Що це?— питаю я.— Кабанюга? Де ти її спіймав?
— Під мостом,— каже він.
Він перевертає рибину, вона зісподу, там, де мокро, вся в багнюці, очі стирчать з-під бруду.
— Ти що, так її тут і залишиш?— питає Енс.
— Я покажу мамі,— каже Вардаман.
Він дивиться в бік дверей. Нам чути розмову — доносить протяг. 1 Кеша чутно, як він гупає, збиває дошки.
— Там хтось прийшов,— каже малий.
-~ Це мої,— пояснюю я.— їм теж цікаво буде на рибину подивитись.
Він нічого не відповідає, стежить за дверима. Потім опускає погляд на рибину в багнюці. Перевертає її ногою і штрикає великим пальцем в очницю. Енс дивиться через поле. Вардаман переводить погляд на Енсове обличчя, тоді знов на двері. Потім обертається і вже доходить до рогу дому, коли його окликає Енс, усе так само втуплений у далечінь.
— Візьми почисть рибину,— каже Енс. Вардаман зупиняється.
— А чого я, а не Дьюї Делл?— питає він.
— Я тобі кажу почистить,— каже Енс.
— Але, тату...— огинається Вардаман.
— Візьми й почисть,— каже Енс.
Він не озирається. Вардаман вертається й піднімає рибину. Вона вислизає у нього з рук, вимазуючи його брудом, і хляпається на землю, ще більш забрьохуючись, ротата й балухата — вона поринає у порох, наче соромиться бути мертвою, наче хоче швидше зникнути з очей. Вардаман кляне її. Кляне, як дорослий,— стоїть над нею, розставивши ноги. Енс не оглядається. Вардаман знову піднімає рибину і йде з нею круг дому, несе її на руках, як оберемок дров, вона звисає з обох кінців, голова й хвіст. Мало не така сама здоровенна, як він сам.
В Енса з-під рукавів виступають зап'ястки: ніколи я не бачив, щоб на ньому була сорочка його розміру. Вони всі у нього схожі на Джуе-лові недоноски. Хоча ні, не Джуелові. Просто він занадто довгорукий, навіть як на свій високий зріст. І плям від поту на них немає. Це вже непомильна ознака, що ніхто, крім Енса, їх не носив. Очі в нього, як пригаслі жарини серед обличчя, задивлені ген через поле.
Коли тінь лягає на сходинки, він каже:
— П'ята година.
Саме як я підводжуся, на порозі показується Кора й каже, що нам час їхати. Енс схиляється до своїх черевиків.
— НІ-ні, містере Бандрен,— каже Кора;— не вставайте.
і Він таки узуває черевики, обережно встромляє в них ноги — він це рооить, як і все інше, немов боючись, що воно в нього не вийде, отож даремно й пробувати. Коли ми піднімаємось у сіни, черевики гупають по підлозі, як залізні. Він підходить до дверей кімнати, де лежить вона, і кліпає очима, так ніби придивляється і лише потім бачить, сподіваючись при тім угледіти, що вона вже сидить на стільці чи підмітає підлогу, і втуплюється так здивовано, і виявляє, що вона й досі у ліжку, а Дьюї Делл досі обмахує її віялом.