Ген далеко був великий пагорб тіні, а з тієї тіні, котра була корінням, виросло Дерево Короля, і воно розгорталося у небо, і сяяло як сонце опівдні; і відразу вродило незліченну кількість квітів та плодів, і жоден із них не був подібний на інший що проростав на тім дереві.
Він ніколи більше не бачив того дерева, хоча часто шукав його. На одній із таких мандрівок, сходячи на Зовнішні Гори, він потрапив на вглиблену між ними долину, на дні якої лежало озеро, спокійне і без жодної зморшки хоча вітерець хвилював ліси які лежали довкола нього. Світло у тій долині було як червоний схід сонця, але йшло з озера. З похилої скелі котра нависала над озером він подивився вниз і йому здавалося що він може прогледіти до незміримої глибини; і там він побачив дивні кшталти полум'я яке вигиналося і розгалужувалося і коливалося як здоровенні водорості у морському жолобі, а червоногарячі створіння ходили між ними туди-сюди. Сповнений подиву, він підійшов до краю водної поверхні та торкнувся ногою, але то виявилася не вода: було то щось твердіше за камінь і блискучіше за шкло. Він ступив на поверхню ногою і з гупотом упав, і дзвінкий гул пройшовся озером та відлуннився біля його берегів.
Вмить вітерець виріс у дикий Вітер, заревів як здорова звірина, і підніс його і потримав у повітрі над берегом, і поніс його далі по схилах, з круговертями і падіннями як мертвого листка. Він вхопив руками стовбур молодої берези і вціпився її, а Вітер люто боровся з ним, намагаючись відірвати його, але берізку пригнуло додолу сильним поривом вітру, і вона заховала його у своїх гіллях. Коли Вітер врешті минув, він встав на ноги і побачив що берізка була оголена. З неї був обірваний кожен листок, і вона плакала, і сльози текли з її гілок як дощ. Він поклав свої руки на її білу кору, мовлячи "Благословенна будь, берізко! Що можу я зробити щоби відшкодувати збитки чи принести подяку?" Він почув як відповідь деревця прийшла крізь його руку: "Нічого," сказало воно. "Йди звідси геть! Вітер за тобою полює. Тобі тут не місце. Йди геть і ніколи не повертайся!"
Вибираючись із тої долини, він відчув як сльози берізки точилися вниз по його обличчю і відчув їхній згірклений смак на своїх губах. Його серце проймалося сумом коли він ішов своєю довгою дорогою, і певний час він узагалі не ходив до Феєкраю. Але він не міг його покинути, і по поверненні додому він відчув ще сильніше бажання помандрувати углиб землі.
Врешті він віднайшов дорогу крізь Зовнішні Гори, і пішов нею аж доки не дійшов до Внутрішніх Гір, і були ті гори високі і доземні і страшливі. А все ж урешті він віднайшов прохід яким він міг зійти на них, і одного дня зібравши хоробрість він пройшов вузькою прощелиною і глянув униз на Долину Завшерання (хоч він ще не знав її назви), зеленява якої перевершує зеленяву лугів Зовнішнього Феєкраю так як ті перевершують зеленяву наших лугів коли у нас весна. Там повітря таке прозоре що неозброєним оком можна роздивитися червоні язички птахів коли вони співають біля іншого краю долини, хоча вона дуже широка і пташки за розміром не більші за жайворонків.
На внутрішній стороні г*о*ри опустилися довгими схилами заповненими звуком булькаючих водоспадів, і у великім зачаруванні він додав темпу. Коли він ступив ногою на Низовину, то почув спів одинадцяти голосів, а на галявині біля річки з'яскравленої ліліями він натрапив на дівчат, яких було багато і всі танцювали. Їхня швидкість і ґрація, і постійна зміна манери їхніх рухів зачарувала його, і він ступив уперед до їхнього кола. Тоді раптово вони застигли і молода дівчина з розвіваним волоссям, одягнута в спідницю-шотландку, вийшла з гурту аби зустріти його.
Вона сміючись мовила до нього: "Ти стаєш хоробрим, Зорелобе, чи не так? Чи ж ти не боїшся щ*о* скаже Королева, коли дізнається про це? Хіба що може маєш від неї дозвіл." Він завстидався, бо усвідомив щось, і зрозумів що вона прочитала його думки: він думав що зіронька у нього на лобі була пропуском усюди куди він бажав потрапити; але тепер він зрозумів що то було не зовсім так. Але вона засміялася і мовила знову: "Ходи! Як ти вже тут, то мусиш затанцювати зі мною"; і взяла його за руку і повела його в коло.
Там вони танцювали разом, і певний час він знав що то значить мати проворність і силу і радісність акомпаніювати їй. Певний час. Але минуло, як йому здалося, лише трошки часу, аж вони знову спинилися, і вона нахилилася і підняла білу квітку з-під своїх ніг, і увіткнула собі її у волосся. "Прощавай тепер!" мовила вона. "Може ще якось зустрінемося, з дозволу Королеви."
Повернувшись додому, він не пам'ятав частини своєї подорожі від моменту тої зустрічі, аж до часу коли він опам'ятався і побачив що їде верхи по дорогах своєї країни; і в деяких селах люди вилуплювалися на нього у подивуванні та проводили його поглядом аж доки він не виїжджав поза межі їхньої видимости. Коли він під'їхав до свого будинку, його донечка вибігла і привітала його із захватом — бо він повернувся скоріше ніж вона очікувала, але не надто скоро для тих хто на нього чекав. "Татку!" вигукнула вона. "Де ти був? Твоя зіронька яскраво сяє!"
Коли він переступив поріг, зіронька потьмяніла знову; але Неля взяла його за руку і провела до порогу, і там повернулася лицем і подивилася на нього. "Чоловіче Дорогий," мовила вона, "де ти був і що ти бачив? У тебе у волоссі квітка." Вона витягнула її делікатно у нього з волосся, і поклала собі на долоню. Квітка виглядала так, ніби знаходилася на великій віддалі, а однак була тут, а від світла квітки різні предмети кидали тіні на стіни покою, бо вже був вечір і темнішало. Тінь чоловіка насувалася на неї і його велика голова нахилилася над нею. "Ти виглядаєш як велетень, Тату," мовив його син, який дотихчасово мовчав.
Квітка не зів'янула ані не потьмяніла; і вони оберігали її як таємницю і як скарб. Коваль змайстрував малу скриньку що замикалася на ключик, і туди поклали квітку, і передавалася вона з покоління в покоління в його родині; і ті хто отримували у спадок ключик, бувало, часом відкривали скриньку і довго споглядали Живу Квітку, аж доки скринька не замикалася сама: бо час коли вона мала замкнутися від них не залежав.
Час не стояв на місці у селі. Багатьох людей нестало. На тому Празнику Дітей на якому він отримав зіроньку, Ковалеві навіть ще не було десяти років. Згодом прийшов ще один Празник-24, і на той час Альф став Майстром Кухарем і обрав нового учня, Гарпера. Ще через дванадцять років Коваль повернувся додому з Живою Квіткою; і ось тої зими чекали на ще один Дитячий Празник-24. одного дня того року Коваль блукав лісами Зовнішнього Феєкраю, і була осінь. Золотисті листки були на гіллях а червоні листки лежали на землі. Позаду нього почулися кроки, але він не звернув на них уваги, бо був занурений у свої думки.
Під час того візиту він отримав прохання прибути і пройшов довгий шлях. Шлях видавався йому довшим ніж будь-який із пройдених ним до того. Його провели і охороняли, але він слабо запам'ятав дороги якими йшов; бо часто був осліплюваний туманом чи тінню, аж доки не дійшов урешті до місця на високості під нічним небом незліченних зірок. Там його представили самій Королеві. Вона не носила корони і не мала престолу. Вона була там у своїй величі та славі, і довкола неї стояло її численне воїнство, яке виблискувало та іскрилося як зорі нагорі; але Королева була вищою ніж вістря їхніх здоровенних списів, а над її головою палало біле полум'я. Вона знаком наказала йому наблизитися, і з тремтінням він ступив уперед. Почувся високий і чистий звук труби і диви! Вони залишилися наодинці.
Він стояв перед нею і не клякнув шанобливо як належиться, бо був перейнятий страхом і відчував що в його низькому становищі будь жести були би даремні. Врешті він глянув догори і побачив її лице і її очі що нахилилися серйозно над ним; і він був стурбований і подивований, бо в той момент упізнав її: то була світловолоса дівчина із Зеленої Низовини, та танцівниця що під її ногами розцвітали квіти. Вона засміялася, побачивши що він пригадав собі, і потягнулася до нього: і вони довгий час собі розмовляли, здебільшого без слів, і він навчився багато чому з її думок; дещо принесло йому радість, дещо сповнило його смутком. Тоді він повернувся думками, прослідковуючи дотихчасовий хід свого життя, аж доки не дійшов до дня Празника Дітей і приходу зіроньки, і раптом він знову побачив малу танцюючу фіґурку з чарівною паличкою і привстиджений опустив очі перед красою Королеви.
Але вона засміялася знову так само як сміялася була тоді в долині Завшерання. "Не сумуй за мною, Зорелобе," мовила вона. "І не дуже соромся теж свого народу. Може ліпше маленька лялечка, ніж взагалі нічого не мати на пам'ять про Феєкрай. Для когось то була просто нагода побачити. Для когось іншого то був спогад. Спогад, який був з тобою весь час із того дня коли ти в глибині душі забажав побачити мене, і от я здійснила твоє бажання. Але більше я не можу тобі дати. Тепер на прощання я зроблю тебе своїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, то скажи йому наступне: "Час прийшов. Нехай він обере."
"Але моя Пані Феєкраю," промовив він запинаючись, "але де є Король?" Зорелоб задавав то питання багато разів мешканцям Феєкраю, і всі вони відповідали однаково: "Він нам не сказав де він є."
А Королева відповіла: "Якщо він не сказав тобі, Зорелобе, тоді і я не можу тобі сказати. Але він часто вирушає у мандри і його можна здибати в незвичайних місцях. Тепер клякни перед своєю Королевою."
Тоді він клякнув, і вона нахилилася і поклала свою руку йому на голову, і великий спокій найшов на нього: і йому здалося що він одночасно є і у Світі, і у Феєкраї, і теж десь поза межами обидвох, звідки їх обзирає, тож він відчував одночасно тяжку втрату чогось, володіння чимось, і спокій. Коли по хвилині той спокій відійшов, він підняв голову і встав на ноги. Світало, але ще були видні бліді зірки, а Королева зникла. Десь у далині він почув відлуння труби з гір. Високе поле де він стояв, було тихе та порожнє; і він знав що той шлях тепер вів назад до відчуття тяжкої втрати.
То місце зустрічі тепер було далеко позаду, і от він був тут, прогулюючись поміж опалого листя, розмірковуючи над усім що він був побачив і чого навчився.