Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані "Палас" на Єлісейських Полях… Він повертається додому тільки о восьмій ранку…
— А де він зараз?
— На кухні.
Вона показала на зачинені двері.
. — Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.
— Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.
— Я вам непотрібний?
— Поки що ні.
— В такому разі я збігаю нагору…
Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.
— Перепрошую, мадам…
— Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.
— Сядьте, будь ласка.
— Я звикла стояти.
Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.
— Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?
— Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали…
— Еге ж. Чую, хтось каже: "Відчиніть, будь ласка…"
— Ви знаєте, котра була година?
— У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю…
— Це був хтось із ваших пожильців?
— Ні. Це був цей пан…
Вона зніяковіла, як людина, котру силують сказати щось непристойне.
— Який пан?
— Ну, на якого напали…
Мегре й Лапуент спантеличено перезирнулися.
— Цебто інспектор Лоньйон?
Вона кивнула головою.
— Адже від поліції не треба нічого приховувати, чи не так? Взагалі я не люблю балакати про моїх пожильців… Як вони живуть і хто до них ходить, то їхнє діло, їхнє життя мене не стосується. Але після того, що сталося…
— Ви вже давно знаєте інспектора?
— Багато років… Власне, відтоді, як ми тут живемо. Але я не знала його прізвища… Він тут частенько походжав вулицею, навіть, бувало, запитував у мене про того чи того пожильця… Взагалі він був не дуже балакучий…
— А коли ви з ним познайомилися ближче?
— Коли він почав учащати до панночки з п'ятого поверху…
Мегре на якусь мить відібрало мову. Лапуент теж отетерів. Певна річ, поліцаї не обов'язково мають бути святі. Мегре знав, що навіть дехто з його підлеглих часом скакає у гречку.
Та щоб Лоньйон! Хто б міг уявити, що інспектор Нечема підночовує у панночки за якихось двісті метрів од своєї домівки?!
— Ви певні, що то був саме він?
— Хіба ж його можна з кимось переплутати?
— І вже давно він… навідує цю особу?
— Тижнів зо два…
— Отож якось увечері він зайшов разом із нею?
— Саме так.
— Проходячи повз ваші двері, він часом не затуляв обличчя?
— Здається, затуляв.
— А часто він робив такі візити?
— Майже щовечора…
— А виходив пізно?
— Спочатку, тобто перших три-чотири дні, досить рано, одразу по півночі… А потім залишався довше, аж до другої чи й до третьої години ночі…
— Як звуть цю жінку?
— Марінетта… Марінетта Ож'є. Дуже гарна дівчина, добре вихована… Їй двадцять п'ять років.
— Вона часто приймає чоловіків?
— Гадаю, я її не скривджу, коли скажу вам правду… До того ж вона ніколи не крилася. Майже цілий рік до неї ходив двічі, а то й тричі на тиждень один вродливий хлопчина… Вона мені казала, що то її наречений…
— Він у неї ночував?
— Врешті ви й самі про це дізнаєтеся… Так. А коли він перестав ходити, мадемуазель Марінетта засумувала… Якось уранці вона зайшла до мене запитати, чи немає їй листів, і я запитала, що там з її заручинами. "Не нагадуйте мені більше про це, люба Анжело, — відказала вона. — Чоловіки не варті того, щоб про них говорити…" І здається, вона недовго журилася, бо незабаром пожвавішала… Це дуже весела, здорова дівчина…
— Вона десь працює?
— У косметичному салоні на авеню Матіньйон… І сама завжди вичепурена, добре одягнена, як лялечка…
— А що являє собою її приятель?
— Тобто колишній наречений? Йому років тридцять. Не знаю ні його прізвища, ні де працює. Для мене це був мосьє Анрі. Так він сам себе називав, коли виходив уночі…
— А давно вони розлучилися?
— Минулої зими… Здається, під різдво.
— Виходить, майже цілий рік ця панночка… Як ви сказали її звуть — Марінетта?
— Марінетта Ож'є.
— Виходить, цілий рік вона ні з ким не зустрічалася?
— В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат… Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.
— А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..
— Еге ж. Я вже казала.
— І відтоді він навідувався щодня?
— Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.
— А вдень він ніколи не приходив?
— Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: "Марінетти немає вдома!" — "Я це знаю, — відказав він. — Вона у свого брата". І пішов нагору. Я здогадалася, що, певно, Марінетта дала йому ключа…
Тепер комісарові стало ясно, куди саме пішов інспектор Шінк'є.
— Мадемуазель зараз у себе?
— Ні, її немає.
— Вона пішла на роботу?
— Не знаю, куди вона пішла, та коли я хотіла була повідомити її, що сталося…
— О котрій годині?
— Це було після того, як я подзвонила до поліції…
— Отже, ще до третьої години ночі?
— Так… Я була певна, що вона чула постріли… Їх усі чули… Дехто з пожильців кинувся до вікна, інші в самих піжамах збіглися донизу, щоб дізнатися, в чому річ… Те, що я побачила на тротуарі, було забагато для моїх нервів… Отож я відразу побігла нагору й постукала в її двері… Ніхто не відповів… Я зайшла всередину і побачила, що кімната порожня…
Вона вдоволено глянула на комісара, немов хотіла сказати: "Звичайно, ви на своєму віку бачили немало кумедних речей, та подібного й ви не сподівалися!"
І це була правда. Мегре й Лапуент лише безтямно перезиралися. Комісар подумав, що в цей самий час його дружина намагається втішити недужу Соланж і, певна річ, прибирає у квартирі.
— Гадаєте, вона вийшла з дому разом з ним?
— Я певна, що ні. У мене добрий слух. Я чула кроїш лише однієї людини — чоловіка…
— Він назвав себе, коли проходив повз ваші двері?
— Ні. Він звичайно шепотів: "Це з п'ятого". Я впізнавала його по голосу. До того ж, крім нього, так ніхто не казав.
— Вона могла вийти раніше?
— Теж ні! Я відчиняла двері лише один раз — о пів на дванадцяту. Впустила мешканців з четвертого поверху, вони поверталися з кіно.
— Виходить, вона вийшла після стрілянини?
— Тільки так! Коли я побачила на бруківці тіло, я відразу кинулася телефонувати до поліції і залишила двері відчинені… Замкнути їх я не могла. Це було б усе одно, що залишити бідолаху напризволяще…
— Вам не-здалося, що його вбито?
— Я нахилилася до нього і побачила, що він ще живий… Але там було стільки крові! А я боюся крові.
— Він був притомний?
— Не знаю…
— А все-таки?
— Губи в нього раптом ворухнулися… Я здогадалася, що він хотів щось сказати… І навіть промовив одне слово, та, певно, я не розчула, бо інакше в цьому нема ніякого сенсу. А втім, може, він марив?
— Що ж то було за слово?
— "Привид…"
І мадам Соже зашарілась, немов боялася, що комісар та інспектор глузуватимуть з неї або ще й подумають, ніби вона це вигадала.
2. ОБІД У РЕСТОРАНІ "МАНЬЄР"
Здавалось, мосьє Соже обрав цей момент саме заради театрального ефекту. Та не виключено, що він весь час підслуховував під дверима. Щойно консьєржка вимовила слово "привид", як ручка в дверях повернулася, одна стулка тихо відчинилась, і до кімнати просунулася чоловіча голова.
Обличчя було бліде, пом'яте, з сонними очима та од-вислою щелепою. Без зубного протеза воно мало зловісний вигляд.
— Ти не спиш, Рауле?
І зараз же відрекомендувала, немов у цьому була якась потреба:
— А це, панове, мій чоловік…
Він був набагато старший за неї. Поверх пожмаканої піжами на ньому теліпався аж надто просторий халат жахливого фіолетового кольору. Босі ноги були всунуті у повстяні пантофлі. Сидячи в гардеробі ресторану "Палас", одягнутий у мундир швейцара з золотими галунами, він, певно, виглядав вельми імпозантно, але тут, неголений, млявий, зморений безсонням, Соже був смішний і жалюгідний.
Вітаючи гостей, він ледь підняв руку з чашкою кави, потім його погляд зупинився на гіпюровій завісі, за якою, незважаючи на дощ, темніли силуети дедалі численнішої юрми цікавих, що її марно намагалися стримати поліцаї.
— Це ще довго триватиме? — буркнув він.
Адже його позбавили сну, що був йому конче потрібний, сну, на який він мав законне право, і, дивлячись на його обличчя, можна було подумати, що саме він і є справжня жертва.
— Чому ти не ковтнеш снотворного? Адже лікар тобі його приписав.
— У мене від нього болить живіт.
Він умостився в кутку, виставивши босі ноги, всунуті в повстяні пантофлі, і вже до кінця розмови мовчав, важко зітхаючи.
— Пригадайте, мадам, з найменшими подробицями все, що сталося відтоді, як вас попросили відчинити.
Що змусило цю принадну молодичку побратися з чоловіком щонайменше років на двадцять старшим за неї? А втім, яке йому діло… Та й навряд чи вона тоді уявляла, який буде її суджений без зубів.
— Ну, я почула: "Відчиніть, будь ласка". Потім голос, який я вже впізнала, додав: "Це з п'ятого!" Я вже казала, що машинально глянула на годинника. Це в мене стало звичкою, Було пів на третю. Я простягла руку до кнопки електричного автомата, який відчиняє двері. Тієї ж миті я почула шум мотора, наче десь недалеко зупинилася машина, а мотор не вимкнули… Не перед нашим будинком, скоріше перед сусіднім. Спочатку я подумала, що то Ардсени… Це молоде подружжя з того будинку, вони часто повертаються додому в таку пору. Все це, певна річ, тривало кілька секунд! Кроки пана інспектора в коридорі, потім клацнули двері. Одразу ж мотор загув дужче, машина рушила, і залунали постріли — перший, другий, третій… Куля влучила в це вікно, бо відразу дзенькнула розбита шибка і в мене над головою щось фуркнуло…
— А машина поїхала далі? Ви певні, що там була машина?
Чоловік понуро зиркнув на одного, потім на другого, не припиняючи мішати ложкою каву.
— Цілком певна! Адже тут далі вулиця йде вгору. Щоб піднятися тут, треба піддати газу. Машина на повній швидкості поїхала далі, в напрямку до вулиці Норвен…
— Ви не чули криків?
— Ні. Якусь хвилину я сиділа в ліжку, бо дуже злякалася. Але в жінки, як вам відомо, цікавість завжди перемагає страх. Отож я встала, запалила світло, накинула на плечі халат і побігла в коридор.
— Двері на вулицю були зачинені?
— Авжеж. Я ще в кімнаті чула, як вони клацнули.