Хід подій був підвладний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили з нею роки, порятунку не було.
III
І 8 цього дня вони стали жити однією сім'єю* або, як казав Марк: "Це так, ніби ми взяли в дім няньку: адже Лант могла жити в нас постійно, а те-
зо
пер вона зовсім не буде потрібна". Барбара готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж і поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машинки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім ішла до себе в кімнату і вчилась... чи щось робила, напевне, щось там робила.
Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні, Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запрошують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати за дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче погодилась, їй так подобалось вести господарство! їй прищепили любов до порядку, і розгардіяш у домі Арбе-рів засмучував дівчину. Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила почорнілий посуд — сама Барбара давно забула, що це срібло,— мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її у дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя з квітників. Що можна було їм сказати про неї? Барбара не казала нічого.
"От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не здогадувалась, що в пас страшенне безладдя",— говорила Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по руці, заспокоював: "Який же в нас хаос, просто вона схиблена на чистоті. Я не вважаю, що в нас безладдя".
Життя поруч з такою істотою мало свою принаду. Молодість Барбари не була схожа на молодість Дорі.
Під час сніданку всі тіснилися за спільним столом—тут не було місця таємницям, ніхто не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий настрій. Зморщечки на обличчі в Барбари, її смуток не могли бути пе помічені, як не можна було приховати винуватого збудження Марка, його манеру казати: "Ми повинні поїхати...", "Ми запрошені". Це "ми" означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи — всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна. Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї перехоплювало дух від радісного чекання. її волосся блищало, і кожна веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі, що примушувала Барбариие серце боляче стискатися. Зуби в неї були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький непідфарбованнй рот — несподівано хтивий... Так, усе це примушувало серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на день, а Барбара цілі тижні ходила в тих самих бахматих штанях і чорному светрі.
Дорі з'являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки аристократичних пансіонів грають у трав'яний хокей, і грубих рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в еластичних штанях, акуратно натягнутих донизу штрипками, які обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі, порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд. її пристрасне бажання допомагати пригнічувало Барбару.
"Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок",— казала вона роздратовано, і Дорі, мов дитина, яку покартали, обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час сніданку Марк міг перевіряти, як сини вивчають мови. Його запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами валились на хлопчиків, ніби гавкіт,— і вони відповідали нервово, збуджено, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись перед дівчиною, яка
спостерігала їх з захопленням та любов'ю І, здавалося, не знала, чи правильні їхні відповіді.
— Які вони розумні, як усе чудово,—зітхала Дорі.
Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося поновлювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетерпінням чекала на ці короткі поїздки, Марк тепер рідко брав її з собою. Він їздив звичайно з своїм "секретарем", Дорі, яка завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його враження. Марк ніколи не попереджував дружину про ці поїздки, тому вона не встигала зібратись. І це був такий очевидний, такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від'їзду, стоячи в кухпі, Барбара плакала... Вона дзвонила друзям у Нью-Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком діється. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі. Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови з друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зовсім нереальним до того часу, поки вона не клала трубку і знову пе ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в будинок з протягами, орендований у коледжу, хоч у цьому будинку Барбара знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.
Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно бавились або гасали в батьковому кабінеті, хоч це їм заборонили, і через якийсь час щось піднімало Барбару на ноги, вона повільно, важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де була можлива будь-яка потворність. Коли вона ляскала хлопчиків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали. "Що з тобою, мамо? — питали вони.— Ти сама не своя.—"Це ваш батько з'їхав з глузду!" — кричала вона. їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому пе відомі, нікчемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її горем. Активістки жіночого комітету в коледжі — і ті були в кращому становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гідність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бо-стонському експресі, була принаймні молода; і хоч дурна й невідома, та, може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося їх видати... то хто зна, чим би це могло скінчитися... хто зміг би передбачити? Дорі Вайнгаймер була одна з п'ятисот чи п'яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь закохався саме в неї; може, й хтось інший на його місці теж закохався б? І Барбара в наніці уявляла собі вечірки, про які вона нічого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою, Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька в тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із "Вога" — невагомі кістки й безвиразне обличчя.
— Дорі довго житиме в нас? —часто запитували хлопчики.
— А що, вона вам не подобається?
— Вона така гарна, від неї так приємно пахне. Вона довго житиме з нами?
— Спитайте про це батька,—гнівно кидала Барбара.
Перебування дівчини у них дома справді було оформлене за всіма правилами. Щороку деякі сім'ї викладачів факультету, не маючи засобів для утримання наймички, брали до себе в дім одну чи двох студенток; іноді це мало форму опікування чи благодійності, І самі Арбери завжди з презирством ставились до такого відвертого лібералізму. Але тепер у них була Дорі —і Барбарі доводилось бігати зі своею сумкою на коліщатках між прилавками в "Пібоді мар-кет", уникаючи зустрічей з іншими професорськими дружинами, які неодмінно спитали б про їхню компаньйонку. Вона була змушена купувати для дівчини окремі продукти — шпинат, овочі, артишоки,— тоді як попи з Марком любили жирне, солодке, борошняне, їжу, від якої розвивався склероз судип, руйнувалося серце і здувався живіт. Поки Барбара жадібно їла й пила, Дорі відчужено підчіплювала на виделку мале* сенькі шматочки. Барбара могла з'їсти втричі більше ва Дорі. її апетит страшенно зростав від самої лише присутності дівчини. (Дорі звичайно сумирно питала: "Це хлопчики так забруднили ванну?" або "Можна я відвезу пилосос у майстерню?" Ці невинні запитання і збуджували в Барбари просто звірячий апетит).
У квітні, через три з половиною місяці після появи Дорі в їхньому домі, Барбара сиділа нагорі за своїм столом, коли почувся тихий стукіт у двері. Барбара, пе звикла до відвідин, незграбно обернулася й поглянула на Марка поверх окулярів.
— Можна мені ввійти? — спитав він,— Над чим ти працюєш?
У її машинці не було паперу.
— Ні иад чим.
— Останпім часом ти не показувала мені нових віршів, що сталося?
Віп сів на підвіконня і закурив. Барбара відчула фізичну насолоду, побачивши, як він постарів. У неї, як у кожної повної жінки, шкіра була гладенька, і зморшки на обличчі були непомітні. У нього ж, як у всіх гладких чоловіків, при кожному русі тряслись в'ялі складки жиру. Чудово, в нього навіть пальці тремтіли, коли він закурював сигарету.
— Це найкраще місце в будинку,—сказав він.
— Ти хочеш, щоб я поступилася ним Дорі? Він здивовано подивився на неї.
— Поступилася? Навіщо? Звичайно, ні.
— Я подумала, може, тобі хочеться випробувати мою великодушність.
Він спантеличено похитав головою. Барбара намагалася розібратись: ненавидить вона цього чоловіка чи відчуває до нього письменницьку цікавість. Може, він схибнувся, а може, знову почав пити? Він не пішов на лекції, і вона чула, як вранці він сперечався з Дорі.
— Барбаро, скільки тобі років? — спитав він.
— Сорок три, як тобі відомо.
Він дивився вбік, на ящики й інший мотлох, ніби приймаючи серйозне рішення.
— У нас, знаєш, виникли невеликі труднощі. Барбара зосереджено розглядала свої тупі нігті й
мовчала.
— Вона завагітніла. Мабуть, з наміром.
— Що?
— Ну,—неохоче повторив Марк,— вона зробила це умисне.
Вони помовчали. Потім Марк сказав уже іншим тоном:
— Вона каже, що любить дітей. Вона любить наших дітей і хоче мати своїх. Це поважний аргумент, я не можу позбавити її цього права... Я розповідаю тобі все це, може, ти погодишся допомогти...
— Що ти маєш на увазі?
— Я домовився про дещо в Бостоні,— відповів він, відводячи очі.— І Дорі згодилась... хоч і неохоче... але, па жаль, боюсь, я не зможу відвезти її... Ти ж знаєш, мені треба їхати в Чікаго...
Барбара не дивилась на нього.
— Я ж повинен виступати в Чікагському університеті разом із Джоном Чіарді. Як тобі відомо, це було вирішено ще рік тому — мова йтиме про стан сучасної поезії.