Потім натиснув двома пальцями на запалі щоки хворого
і знову взявся вливати. Та росіянин не ковтав, тоді Ройс сильно дмухнув йому в вічі — реакція була несподівана: росіянин ковтнув.
— Нічого... Будеш жити!
Та зараз він менш за все думав про це, тому що не знав, чи й сам виживе. Літак не прилетить у таку годину, а коли тріщина досягне того місця, де вони сидять, крига розколеться, а може, й стане дибки та втопить їх у Льодовитому океапі.
* * *
Наступного дня виходити було марно й небезпечно. Вітер дув із швидкістю п'ятдесят вузлів, сніг заліплював очі, і Ройс взявся обстежувати покалічений фюзеляж, шукаючи, що могло б пригодитися.
Кругом валялися прилади, дроти, зламані рейки й сидіння. Руперт позакладав вікна картами, шторами й зеленими подушками од крісел. Чому в росіян у полярній авіації стільки зелених подушок? Він побачив щось на зразок приймача чи навігатора, що мовчав, наглухо припнутий у кутку, численні інструкції й кодові таблиці, секстант, який примусив його радісно здригнутися. Хоч потім він бився цілу годину, щоб звірити за ним курс своїх товаришів. Фотокамери, наукові інструменти, одежа і навіть валізи були порозкидані по фюзеляжу. Сокири, рушниці, лопати для снігу ;й довжелезний лом з дерев'яною ручкою досі стояли під стіною. Вціліли вогнегасники і якісь довгі зелені ящики з невідомим вмістом. В хвості літака, який одламався, вдарившись об кригу, Руперт знайшов те, що, напевне, вважалося аварійним спорядженням: пластмасові бачки, одежу, спальні мішки, намети і навіть алюмінієву роакяадушку.
Ройс подумав іпро паливо. Воно було край необхідне. Особливо гас. Та обнюхавши всі каністри і бачки, нічого подібного не знайшов. Хоч знав, що серед спорядження обов'язково мусить бути примус або керогаз.
Тоді повернувся й одкрив один із ящиків — там виявились пакетики з фольги з російськими написами. За обрисами букв — Ройс знав грецьку мову — він здогадався, що їв пакетиках.вітамінозні харчові концентрати. Він зняв дерев'яну кришку, підпалив її з допомогою вовняної набивки, розігрів молоко, вкинув у нього концентрат чорної смородини й знову заходився годувати хворого.
Цього разу росіянин одкрив на хвилину очі й кивнув.
# * *
Шторм лютував три дні, і Ройс тільки тим і займався, що —годував росіянина. Потім вітер перемінився на південний, і кригу огорнув туман, густий, білий, як молоко. Ройс невпинно дослухався, запалюючи сигнальне багаття. Двічі йому вчувалося, що гуркоче літак, та він цього не був певен.
"Ну і встряв,— подумав він.— Тепер нас ніколи не знайдуть".
Минуло ще ішість днів, а в небі жодної прогалини. Крижина, як :і перше, тріскалась з гарматним гуркотом і, очевидячки^ дрейфувала; день спливав так швидко, що світанок непомітно змінявся голубим півднем, а той — так хамо хутко — сірими сутінками. Починалась полярна зима.
Ройс перестав дивитися в рятівне небо, і коли не годував хворого, то хутенько збирав усе, що вціліло од літака, або розшукував поміж торосами скинуті мішки. Та небагато знайшов. Лише набрів на два ящики з комбінованими концентратами — новинка, що її недавно почали вводити до аварійного раціону — і вирішив зоставити їх про запас. Знайшов російський примус і каністри з гасом. Прибрав у фюзеляжі, і дні спливали так швидко,, що він ледво їх відзначав. Іноді так поспішав, що, навіть лягаючи спати, вважав, ніби чинить злочин, бо не мав ще права на< сон.
Нарешті востаннє з'явилося бліде жовтаве сонце: Він побачить його не раніше як за чотири місяці, якщо вдасться вижити до того. Жоден літак зараз не прилетить*, зостається тільки вірити, що він витримає довгу зиму на крижині і не дасть померти росіянину.
Отже, картина була безрадісна. За кілька днів життя перетворилося на тваринне існування. Та коли від геть підупав, росіянин (який досі лише мимрив щось у нестямі) раптом сказав кілька слів рідною мовою* а потім; затинаючись, і англійською: Ройс — американець?
Ройс миттю, ожив. Він радо посміхнувся. Тепер у нього хоч буде товариш, з яким можна буде розмовляти...
Росіянин сказав, що він льотчик, Олексій Олексійович Водоп'янов, і злегка тряс руку Ройса^ дякуючи йому за врятування.
— Я думав, що вже вмираю, і то мені лиш ввижалося, ніби спустилися парашути. Хіба можна, було в таке повірити?
В очах у нього бриніли сльози, та він ще нічого не відав про свій стан. Просто радів, що знову бачить світ, що тепер у безпеці.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Турбуючись про майбутнє, Руперт, однак, з цікавістю придивлявся до росіянина. Це також відволікало його од сумних думок.
Він ще ні разу не зустрічав російського комуніста,, тому навіть такий безпорадний сусід, як Водоп'янов, міг з'ясувати йому багато дечого. Росія була для Ройса темною плямою. Йому не подобався комунізм, бо, на його думку, він обмежував духовний світ і пригнічував права людини. Отож Ройс вважав, що Росії треба протистояти непохитно і повсякчас.
Не можва сказати, що він не любив росіян,— просто ніколи з ними не стикався. Йому здавалося, що Водоп'янов типовий російський селянин. Чому, він і сам не знав,— хіба що через темне волосся, кремезну постать і відкрите, простодушне й вольове обличчя, яке буває у всіх селян, окрім Німеччини та Північної Франції. Руперт знав французів, тому вважав себе здатним зрозуміти російський характер, оскільки французи теж визначались такою кмітливістю й любов'ю до землі. Звичайно, розум у них не такий витончений, як у французів, та судячи з того, що відбуваються в світі, їм теж не можна було відмовити в кмітливості.
Отже, Водоп'янов здавався йому цілком звичайною, але розумною людиною, аж надто зосередженою, трохи незграбною й вайлуватою,— одним словом, потайним і небезпечним, хоч і не можна було цього казати про хворого, який, обливаючись потом, бився в холодній лихоманці і підтримував дух теплими російськими жартами.
"Залізна витримка",— думав Ройс, не забуваючи, що і йому доведеться не легше в таких умовах.
Арктика полонила їх цілком і категорично. Небо запнули густі хмари, і лише опівдні, коли з'являвся місяць, вони трохи блідли. Іноді спалахувало північне сяйво, ніби спускали завісу з холодних вогнів, та це було ще гірше, ніж суцільна темрява. Ройс ненавидів цю потойбічну заграву.
За кілька тижнів вони якось оговтались і звикли, ніби зняли, що їх навмисне поставили в такі умови: "Хай Ройс і Водоп'янов лишаються на 87-му меридіані і хай воии покажуть, на що здатні".
Поки що вони сяк-так перебивались, і хоч паралізований Водоп'янов пропонував Ройсу кинути його та йти (взявши з собою вдосталь їжі, щоб досягти найближчого людського мешкання за двісті миль звідціля), Ройс методично продовжував куховарити, опалювати фюзеляж і всіляко уникав розмов про їхнє небезпечне становище.
— Годі про це,— сказав він росіянину, коли той знову запропонував йому йти.— Не хочу більше й слухати.
— Чому? — приязно спитав Водоп'янов.— Ви ж розумний чоловік, Руперте. Навіщо вам жаліти мене? Я вже якось сам видряпаюсь.
— А я й не думаю вас жаліти,— відрубав Ройс.
— От і добре. Тоді вам неодмінно треба йти. Водоп'янов знову й знову наполягав, маючи смутну надію, що Ройс приведе рятівників.
— Я не можу зоставити вас. Не будьте дитддою...— сердився той.
Росіянин невесело посміхався і заявляв, що Ройс нагадує йому дружину:
— Вона теж любить повторювати, коли не згодна зі мною: "Не будь дитиною!" Та врешті-решт погоджується, що я маю рацію.
Олексій розповів йому, що, як і більшість студентів, п'ять років вивчав англійську мову, а говорити на американський лад навчився на о. Рудольфа, де часто слухав американські передачі з Німеччини.
— A. F. N.,— вимовляв він трохи в ніс, наслідуючи американського диктора.— "The American Furces Netwuk in Zummeny*.— І, кривлячись од болю, гучно реготав.— Ну й диваки!
На тому й кінчалося. Але, щоб заспокоїти його, не раз повторював:
— Нічого, Руперте. Ось мине два місяці, і сонечко з'явиться, ноги в мене заживуть, і ми рушимо в дорогу...
Та часто після цього болісно стогнав, мовчав цілими днями, лиш зрідка бурмочучи щось у мішок, прикривши рота рукою.
Ройс слухав і не міг допомогти. На жарти Водоп'яновд він не відповідав — не тому, що в нього не вистачало гумору, а просто вважав, що не треба прикидатися. До того ж у нього було стільки обов'язків у цій жорстокій боротьбі, що іноді доводилось забувати про товариша, навіть тоді, коли той нестерпно мучився.
— Як ваші ноги? — питав він бідолаху.
— У мене більше немає ніг,— казав той, безсило здвигуючи плечима.— Я вже не чую їх. Не буде з мене толку, друже...
— Нічого,— заспокоював Руперт.— Заживуть. Росіянин сумно посміхався.
— Те саме сказала б і моя дружина. Якось я розбився на літаку. Зламав обидві руки й ногу. А вона прийшла до мене в шпиталь, дивиться й думає, що вже помираю. Та все одно твердить: "Нічого, Олексію. Заживе".— 1 він знову посміхнувся.
— А що ж я маю казати? — сердився Ройс.
— Гаразд! Гаразд! Не звертайте на мене уваги. Кажіть, що хочете. Я ж нічого. Просто пожартував. Все буде добре, Руперте. Ви, як той капітан Скотт,— такий самий невгамовний.
— Дурниці,— одмахнувся Ройс, дивуючись, що Олексій знає про Скотта і в думці женучи геть сумну здогадку, що їх жде та сама доля.— Треба мені навчитися полювати в темряві. Ви щось чули відносно полювання в Арктиці?
— Авжеж,— відповів Олексій.— Зимою тут полювати майже неможливо.
— На кризі мусять бути ведмеді й тюлені. От тільки як їх побачити в такій темряві?
Та Олексій уже зовсім знеміг і впав горілиць на розкладу шку, що її Ройс одшукав серед уламків. До того ж бідолаху тепер усе гнітило — і власна неміч, і темрява^, і лютий мороз, а особливо тужне виття, що долинало а пустелі...
Розпорядок Руперта був напружений і одноманітний. Він поділив російські й англійські концентрати так, щоб вистачило на чотири місяці. Англійські комплексні залишив про всяк випадок на той час, коли можна буде рушати в дорогу. За розписом готував їжуу заливав гас до при* мусу, запалював лампут затикав шпари в стінахг топив сніг,, нагортав його в прохід, щоб їх зовсім не замело і щоб мати чистий під руками, адже вода у них грілася з ранку до вечора.
— Ну й мороз,— жалівся він Олексієві.
Коли виходив, його щораау лякала! синя піч, що висла над білою пустелею, а десь па краю її — разок кольорових вогників і тиша, така мертва, що, здавалось, темрява оглухла й не чує шаленства північних райдуг.