Всі гадали, що ви померли.
— Пам'ятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! — додав він з виглядом переможця. — Поцілували, коли зрозуміли, що я справді вас покидаю. Яка ви тоді були кришиночка!
— Я тоді мала тільки вісім літ.
— А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих років провів я в глибині країни, ні разу не показувався між люди… Вам тепер має бути двадцять років?
— І я вже на зріст майже вас догнала, — додала, кивнувши, Фрона.
— Гарна з вас вийшла жінка — висока, струнка… — Він оглянув її критичним оком. — От тільки не завадило б бути трохи огряднішою.
— Не в двадцять же років, Мете! — заперечила вона. — Не в двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! — Вона зігнула руку й показала йому, як напружилися м'язи.
— М'язи сильні, — погодився він, доторкуючись до її руки. — Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.
— О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, — хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. — Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.
— То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, — сказав він незадоволено.
— Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками…
— … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші м'язи.
— А як ваші справи, Мете? — запитала Фрона. — Як вам велося цих дванадцять років?
— Погляньте на мене. — Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. — Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.
— Ви й тепер той самий старий Мет! Жодної зміни! — засміялася Фрона.
— А ви та сама чистокровна Велс, хоч м'язи у вас, як у призового борця, а мозок, як у філософа. Ну, ходімо, наздоженем Луї та Свіфтвотера. Кажуть, що Енді досі завідує складом. Побачимо, чи впізнає він мене, чи не вицвів мій образ на сторінках його спогадів.
— І мій теж, — Фрона схопила його за руку. У неї була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. — Вже десять літ минуло, відколи я виїхала звідси.
Ірландець пробивав собі дорогу серед натовпу, наче копер, і Фрона легко проходила слідом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богів Півночі. Навколо знову загомоніли.
— Що це за дівчина? — запитав хтось. І Фрона, переступаючи поріг складу, почула початок відповіді: — Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули ніколи про Джекоба Велса? Де ж ви досі були?..
РОЗДІЛ II
Вона вийшла із світлистого березового гаю, і з першим промінням сонця, що золотило їй розплетені коси, подалась легкою ходою через росяну луку. Земля, пересичена вільгістю, стелилась під ноги м'яким килимом, а мокра трава, б'ючись об її коліна, розсипала довкола росу, що горіла на сонці, мов краплі-самоцвіти. Дівоче лице грало ранковим рум'янцем, очі сяяли молодістю і любов'ю. Зрісши серед природи, що була їй за матір, Фрона палко любила старі дерева, зелені буйні трави і радісно прислухалась, як з тихим шелестом прокидалась від сну природа, вдихала пахощі вогкої землі.
Там, де горішній край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб із голими стеблами та яскравих зозулиних черевичків вона знайшла пучок великих фіалок, того різновиду, що росте на Алясці. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашні свіжі квітки, руками прихиляючи до скронь пурпурові голівки. Вона не соромилась своєї експансивності. Багато років блукала вона серед знегод, бруду і гарячковості великого світу, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона раділа, лежачи на землі, поринаючи думками в минуле, в ті часи, коли весь світ для неї вміщався в обрії, коли вона хотіла опинитись за Перевалом, щоб побачити "край світу".
В дитинстві вона жила невимушено й вільно і знала небагато життєвих приписів, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пізніші роки: "Віра в їжу та притулок". "Це була батькова віра", — думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його ім'я. Вона перейнялася цією вірою, — вірою, що вона перенесла з собою через "край світу", — туди, де людина, відійшовши від давньої правди, створила собі нові, егоїстичні догми, казуїстикою підперті. Цю віру вона зберегла й принесла з собою назад і залишилась така ж чиста, молода, радісна. Все це дуже просте, — думала вона. — Чому б їм не вірити в те, у що вона вірить — в їжу та притулок? Чому б не вірити в довгі мандрівки, в мисливський табір? Чому б не бути однієї віри з дужими, міцними духом людьми, що сміливо ставлять чоло несподіваній небезпеці, що одважно зустрічають смерть на суходолі чи на морі? Чому б не так? Віра Джекоба Велса, Мета Маккарті, індіянських хлопчиків, з якими вона колись гралась, індіянських дівчаток, з якими вона ладнала війни, віра вовкодавів, що везли санки і що бігали разом з нею по снігу, — це здорова, життєва, потрібна віра. Так вона думала і була щаслива.
Вільшанки дзвінко вітали її з березового гаю, і слух її наповнили звуки дня. Десь далеко подавала голос куріпка, пищала білка, перескакуючи над її головою з гілки на гілку, з дерева на дерево. Річки не видно було, та звідти долинали людські голоси. То шукачі золота, розбудившися, торували далі свій важкий шлях на Північ.
Фрона підвелася, відкинула волосся й машинально пішла старою стежкою поміж дерев, прямуючи до табору Джорджа, ватага племені дая. Дорогою їй спіткався голий, наче мусянжовий божок, хлопчик у лахмітних штаненятах. Він збирав хмиз і скинув на неї пильним поглядом через бронзове плече. Фрона весело привіталась до нього на мові дая. Та він тільки крутнув головою, глузливо зареготав і, покинувши свою роботу, гидко вилаявся. Вона не могла зрозуміти, чому він так повівся — давніш такого не бувало, — одначе, коли далі здибала рослявого похмурого індіянина-сітху, то пройшла мовчки, нічого не сказавши.
Табір розташувався на узліссі. Побачивши його, вона зупинилась, вражена. Це не був уже колишній табір, де тісно тулився який десяток халупчин. Тепер тут виросло ціле містечко. Починалось воно на узліссі, потім розбігалося поміж купами дерев у долині і тяглося ген понад річкою, де на причалі стояли в десять і дванадцять рядів довгі каное. Сюди зійшлося стільки племен, скільки в давні часи не сходилось ніколи. Берег захряс ними на добру тисячу миль. Тут були індіяни не знаних їй племен з жінками, майном, собаками. Побачила тут Фрона людей з островів Джуно і Ренгела, побачила стіків з-поза Перевалу, що з подивом приглядалися до неї, лютих чілкетів та прибульців з островів Королеви Шарлотти. Одні насуплено й грізно дивились на Фрону, інші знов, — а це було ще гірше — задерикувато, запанібрата накидали її веселим оком і, сміючися, говорили погані слова.
Їхнє зухвальство не лякало, а сердило її. Їй було прикро, радість, що відчувала вона, повернувшись у рідний край, затьмарилась. Але Фрона невдовзі зрозуміла, що сталося: патріархальні звичаї, до яких вона звикла, живучи при батькові, відійшли назавжди. Ці люди занадто швидко скуштували здобутків цивілізації, і вона далась їм узнаки, мов огнем обпаливши.
Полотнище в одному шатрі було відхилене. Заглянувши туди, Фрона побачила кількох виснажених індіян, що сиділи півколом, підігнувши під себе ноги. Купа побитих пляшок біля входу свідчила, що вони цієї ночі не спали. Якийсь білий, з підступним і хитрим обличчям, здавав карти, а на укривалі, що правило їм за стіл, лежали купами золоті та срібні монети. Ступивши ще кілька кроків, Фрона почула гудіння лотерейного колеса і побачила індіян, чоловіків та жінок, що, газардуючись, пускали на вітер свої загорьовані гроші заради якоїсь там фарбованої нікчемної цяцьки. По деяких халупах було чути недоладні розбиті звуки катеринки.
Одна стара баба, що обдирала коло шатра кору з вербової хворостини, підвела голову й верескливо скрикнула.
— Гі-гі! Тенас Гі-гі! — хвилюючись, прошамкотіла вона беззубим ротом.
Фрона, почувши цей голос, здригнулася. Тенас Гі-гі, Крихітка-Сміх! Це ж індіяни так її колись прозвали. Вона обернулась і підійшла до старої.
— Невже ти мене не пам'ятаєш, Тенас Гі-гі? — бурмотіла стара. — А в тебе ж молоді, бистрі очі! Але Ніпоза так скоро не забуває.
— Так це ти, Ніпозо? — гукнула Фрона, повільно підбираючи слова. Вона ж так давно не розмовляла по-індіянському!
— Еге ж, це я, — відповіла стара жінка й увела її в шатро, меткого хлопчика виславши з якимсь дорученням. Вони посідали на землі. Стара ніжно гладила Фронину руку, заглядала їй у лице своїми каправими примерхлими очима.
— Еге ж, я Ніпоза. Я рано постарілась, як і всі наші жінки. Та сама Ніпоза, що вигляділа тебе, на руках виносила, коли ти ще була малою. Та Ніпоза, що прозвала тебе Тенас Гі-гі. Та Ніпоза, що рятувала тебе від смерті, коли ти хворіла, що збирала в лісі та в полі зілля, варила його та давала тобі пити. Ти мало змінилася, і я зразу тебе впізнала. Я підняла голову, як тільки помітила на землі твою тінь. Але ти таки де в чому й змінилася. Ти виросла велика, струнка, як верба, і сонце вже менше цілує твої щоки, ніж колись цілувало, хоч волосся твоє все таке ж неслухняне і такої ж самої барви, — морської трави, що пливе за водою, — і уста ті самі, що завжди ладні всміхнутися, але не плачуть ніколи. І очі в тебе такі ясні, правдиві, як були в ті часи, коли Ніпоза гудила тебе за пустощі, а твій язик не хотів вимовити брехливих слів. Гай-гай! А інші жінки, що тепер прибувають сюди, не такі, як ти!
— Чому в вас уже не поважають білих жінок? — запитала Фрона. — Коли я проходила вашим табором, чоловіки обсипали мене поганими словами, а коли я йшла через ліс, то навіть хлопчаки казали таке саме.