Як би це було добре: надіне Мацюсь таку шапку, зможе скрізь ходити, й ніхто його не побачить. Він сказав би, що в нього болить голова, йому дозволили б удень лежати в ліжку, і він виспався б досхочу. А вночі надів шапку-невидимку і гайда в місто — ходи собі по столиці, оглядай вітрини магазинів, відвідуй театри...
Лише раз був Мацюсь у театрі, на парадній виставі, ще за життя тата й мами. Нічого, звісно, він не пам'ятає, бо був тоді дуже маленький, проте Мацюсь знає, що видовище його зачарувало.
Якби в Мацюся була шапка-невидимка, він вийшов би з парку на королівський двір і познайомився б з Фелеком. І в палаці зміг би всюди ходити, подивився б на кухні, як готується їжа, пішов би в стайню до коней, заглянув би в усі приміщення, куди зараз йому ходити заборонено.
Може здатися дивним, що королю так багато всього заборонено. Але маю вам сказати, що при королівських дворах дуже суворий етикет. Етикет — це означає, що так завжди поводилися королі, і новому королю не можна робити інакше. Як би він тільки захотів зробити щось інше, то втратив би честь і всі перестали б його боятися й поважати. Адже це означало б, що він не шанує свого великого батька-короля, діда чи прадіда-короля. Коли король хоче зробити щось інакше, то повинен запитати в церемоніймейстра, який стежить за етикетом двору й знає, що в таких випадках робили королі.
Іноді король може дещо змінити, але тоді відбуваються тривалі наради, як це було з дозволом на Мацюсеві прогулянки. А кому приємно про щось просити й потім довго чекати на відповідь?
Король Мацюсь був у гіршому становищі, ніж інші королі. Адже етикет склали для дорослих королів, а Мацюсь ще дитина. Звісно, етикет довелося дещо змінити. Приміром, замість смачного вина Мацюсь мусив пити дві чарочки риб'ячого жиру, який йому зовсім не смакував. А замість того, щоб читати газети, він переглядав лише картинки, бо читав ще не дуже добре.
Все було б інакше, якби Мацюсь мав розум батька-короля й чарівну шапку-невидимку. Тоді він справді був би королем. А так він часто думав, чи не краще йому було народитися звичайним хлопчаком, ходити до школи, виривати сторінки з зошитів і кидатися камінням.
Якось Мацюсеві спало на думку, що коли він навчиться писати, то напише листа Фелекові, і, можливо, Фелек йому відповість,— то й вийде так, буцімто вони розмовляли.
Відтоді король Мацюсь взявся до справи серйозно. Цілими днями він писав — переписував із книжок оповідання й вірші. І якби йому дозволили, він не ходив би навіть у королівський сад, а все писав би й писав, з ранку до вечора. Та не міг Мацюсь цього зробити, бо придворний етикет і церемоніал вимагали, щоб король прямо з тронного залу виходив у сад. Адже двадцятеро лакеїв уже стояли напоготові, щоб відчинити йому двері. Коли б Мацюсь не вийшов у сад, ті двадцятеро лакеїв не мали б ніякої роботи, і їм було б дуже нудно.
Можливо, хтось скаже, що це не робота відчиняти двері. Так скаже той, хто не знає придворного етикету. Я ж маю пояснити, що в тих лакеїв було небагато вільного часу. Кожний з них щоранку приймав холодну ванну, потім перукар їх зачісував, голив їм вуса й бороди; одяг кожного мав бути чистим, щоб ніде не знайшлося й порошинки, бо коли триста років тому за короля Генріха Швидкого на королівський скіпетр якось перескочила з одного лакея блоха, то бідоласі кат відрубав голову, а дворецький ледве уникнув смерті. Відтоді окремий наглядач перевіряв чистоту лакеїв, які, дбайливо вмиті й одягнені, з одинадцятої години сім хвилин стояли в коридорі й чекали до першої години сімнадцять хвилин, щоб їх оглянув сам церемоніймейстер. А тут гав ловити не можна, бо за незастебнутий ґудзик дають шість років ув'язнення, за погану зачіску — чотири роки каторжних робіт, за незграбний уклін — два місяці ув'язнення на хлібі й на воді.
Про все це Мацюсь уже трохи знав, тому йому навіть не спадало на думку не вийти у парк; а втім, хто знає, може, й траплявся колись в історії такий випадок, що якийсь король зовсім не виходив у сад, і можна було б дозволити й Мацюсеві чинити так само. Але тоді йому ні до чого уміння писати, бо як же без саду він передав би Фелекові свого листа?
Мацюсь був здібний, і сила волі в нього була велика. Він сказав:
— Через місяць я напишу Фелекові першого листа.
І, незважаючи ні на що, він так старанно вчився, що за місяць лист до Фелека був складений без сторонньої допомоги.
"Любий Фелеку,— писав Мацюсь.— Я вже давно дивлюся, як ви весело граєтесь у дворі. Я теж хотів би гратися з вами. Але я король і тому не можу. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто Ти, бо я хочу з Тобою познайомитись. Якщо Твій батько військовий, то, може, Тобі дозволять іноді приходити в королівський сад.
М а ц ю с ь — к о р о л ь".
Серце в Мацюся калатало, коли він покликав до гратів саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосіб він одержав відповідь.
"Королю,— писав Фелек,— мій батько взводний командир придворної варти, військовий, і я дуже хочу потрапити у королівський сад. Я Тобі, королю, вірний і готовий піти за Тебе у вогонь і воду, захищати Тебе до останньої краплі крові. Коли Тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з'явлюся на перший поклик.
Ф е л е к".
Мацюсь поклав того листа під книжки, аж на дно шухляди, і негайно почав учитися свистіти. Він був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звідки Мацюсь знав, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли міністри про все випитають і, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синові офіцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. "Треба ще зачекати,— вирішив Мацюсь.— А тим часом навчуся свистіти".
Не так то вже й легко навчитися свистіти, коли нема нікого, хто б міг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, і він навчився. І свиснув. Свиснув тільки так, на пробу, щоб переконатися, чи вмів. Та як же він здивувався, коли за хвилину перед ним став — витягнутий, мов струна,— Фелек, власною персоною.
— Як ти сюди потрапив?
— Переліз через грати.
У королівському саду росли густі кущі малини. В них і заховався король Мацюсь із своїм приятелем, щоб порадитися, як їм бути далі.
Розділ четвертий
— Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Відтоді, як навчився писати, я підписую всі папери. Вважається, що правлю цілою державою, а насправді я роблю те, що мені наказують. А наказують мені робити найнудніші речі й забороняють усе приємне.
— А хто ж вашій величності забороняє й наказує?
— Міністри,— відповів Мацюсь.— Коли був живий тато, я робив те, що наказував він.
— Звісно, тоді ти був королівською високістю, престолонаступником, а тато твій був королівською величністю — королем, але тепер...
— Тепер у сто крат гірше. Цих міністрів ціла купа.
— Військові чи цивільні?
— Лише один військовий — то військовий міністр.
— А інші цивільні?
— Я не знаю, що таке цивільні.
— Цивільні — це такі, що не носять мундирів і шабель.
— Ну, так, цивільні.
Фелек кинув у рот повну пригорщу малини й глибоко замислився. Після того нерішуче й спроквола запитав:
— У королівському саду є вишні?
Мацюся здивувало таке запитання, але, відчуваючи до Фелека велике довір'я, він сказав, що є й вишні, й груші, і обіцяв крізь грати передавати їх Фелекові, скільки той забажає.
— Отже, часто бачитися нам не випадає, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомі. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожі (поруч з листом можуть лежати вишні). Коли цю таємну кореспонденцію буде покладено, ваша королівська величність свисне, і я все заберу.
— А коли в тебе буде готова відповідь, ти свиснеш,— зрадів Мацюсь.
— Королеві не свистять,— рішуче відказав Фелек,— я мушу подати сигнал інакше — стану віддалік і куватиму зозулею.
— Гаразд,— згодився Мацюсь.— А коли ти знову прийдеш?
Фелек довго щось обмірковував і нарешті відповів:
— Я не можу приходити сюди без дозволу. Мій батько взводний, і в нього дуже добрий зір. Батько не дозволив мені навіть підходити до огорожі королівського саду і багато разів попереджав: "Дивись, Фелеку, щоб тобі ніколи не спало на думку лізти по вишні в королівський сад. Пам'ятай це твердо, так само, як і те, що я твій рідний батько: коли тебе там спіймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу".
Мацюсь знітився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов він друга, і от, з його, Мацюсевої, вини, з цього друга можуть здерти шкуру! Ні, справді, це вже надто велика небезпека.
— Ну, а як же ти тепер повернешся додому? — спитав стурбований Мацюсь.
— Хай ваша величність залишить мене, а я вже якось дам собі раду.
Мацюсь визнав ці слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо іноземний вихователь, занепокоєний відсутністю короля, пильно розшукував його в королівському саду.
Мацюсь і Фелек діяли тепер спільно, хоч їх і роз'єднували грати. В присутності лікаря, який щотижня зважував Мацюся і вимірював, щоб знати, як росте й набирається сили маленький король, Мацюсь часто зітхав і скаржився на самотність, а одного разу навіть згадав при військовому міністрові, що дуже хотів би вчитися військовій справі.
— Може, ви, пане міністр, знаєте якогось взводного, що міг би давати мені уроки?
— Звичайно, бажання вашої величності вчитися військовій справі дуже добре, але чому вас має вчити взводний?
— Може, навіть син взводного,— зрадів Мацюсь.
Військовий міністр насупив брови й записав вимогу короля.
Мацюсь зітхнув: знав, що той відповість.
— Про вимогу вашої величності я доповім на найближчому засіданні ради міністрів.
Нічого з цього не вийде; надішлють до нього, певно, якогось старого генерала.
Проте сталося інакше. На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну одразу три держави.
Війна!
Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця — кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку-невидимку!
Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек. На кояший попередній лист Фелек кував лише тричі, а цього разу прокував, мабуть, із сто разів.