Адже він міг упасти, забитися. Я хочу щось сказати, проте весь тремчу і язик прилипає до горлянки. А директор знову струсонув мене й кричить:
— Будеш ти відповідати чи ні? Я питаю, як твоє прізвище?
А навколо вже юрба. Всі дивляться. І мені соромно, що таке збіговисько. Тут саме вчителька проходила, погнала всіх до класу. Я один лишився. Опустив голову, немов злочинець.
— іди в учительську!
Я кажу тихо:
— Пане директор, дозвольте пояснити.
А директор:
— Ну, що там іще пояснювати! Чому зразу не відповідав, коли я прізвище питав?
Я кажу:
— Соромно було: всі стоять, дивляться.
— А гасати як очманілому тобі не соромно? Прийдеш завтра з матір'ю.
Я заплакав. Сльози самі котяться, мов горох. І в носі умить стало мокро. Директор подивився, і, видно, йому мене шкода стало.
— От бачиш,— каже,— як погано пустувати, потім плакати доводиться.
Якби я зараз перепросив, він би вибачив. Але мені соромно просити вибачення. Мені хочеться сказати: "Покарайте мене, будь ласка, якось інакше, навіщо маму засмучувати". Хочеться, та сказати не можу, сльози перешкоджають.
— Гаразд, іди до класу, урок почався.
Я вклонився, іду. В класі знову всі дивляться на мене. І вчителька дивиться. А Марнльський мене ззаду підштовхує:
— Ну, що?
Я не відповідаю, а він знову:
— Що він тобі сказав?
Я розізлився. Ну чого він чіпляється, яке йому діло?
Вчителька каже:
— Марнльський, прошу не розмовляти.
Певне, вчительці теж хотілося, щоб він дав мені спокій.
Видно, зрозуміла, що в мене горе,— за весь урок жодного разу не викликала.
А я сиджу й думаю. Мені багато про що треба подумати. Сиджу, не слухаю, не знаю навіть, про що говорять. А це якраз арифметика.
Діти підходять до дошки, пишуть, витирають. Вчителька взяла крейду і щось говорить, пояснює. Я гірше за глухого. Бо й не чую і не бачу. І навіть не вдаю, що розумію.
Вчителька, мабуть, відразу здогадалася, що я не слухаю. Либонь, добра, інша на зло викликала б. Тепер я розумію, чому в дітей, коли їм щось одне не вдається, то й інше не клеїться. Відразу віру в себе втрачаєш. А мало б бути так: один висварить, а інший похвалить, підбадьорить, утішить. Та й чи треба сваритись? Сам не знаю... Може, треба, а може, й ні.
А я як чинив, коли був учителем? Всяк бувало. Ну гаразд, я налетів на директора, і він схопив мене за комір. А що ще він міг зробити? Розгнівався, потім заспокоївся. Та ось чи пробачив?
Сказав: "Іди до класу".
І не знаю, чи приходити мені завтра з мамою, чи ні.
І ось я думаю.
Всього лише кілька годин я дитина, а як багато вже пережив. Двічі мені довелось відчути страх: один раз, коли в мене Ковальський зошит узяв, вдруге — з директором. А з директором це ж іще не все, і я не знаю, як мені бути.
Зазнав же я сорому, коли мене, наче злодія, за барки тримали. Адже дорослого ніхто не хапає і не трясе, коли він ненароком когось штовхне. Правда, дорослі обережніше ходять, але все-таки іноді це з ними трапляється.
Але ж дітям не заборонено бігати? А якщо ні, то хто має бути обережнішим: я, малий хлопчик, чи досвідчений педагог?
Дивно, що мені ніколи це не спадало на думку, коли я був дорослим.
Всього лише кілька годин я дитина, і вже перші сльози. Та й тепер, хоча очі в мене сухі, на серці образа.
І це ще не все. Адже я і впасти встиг. Спускаю панчоху, дивлюся: шкіру на коліні зідрано — не до крові, але боляче. Точніше, не боляче, а пече. Спершу я цього не відчув, а тепер, коли сиджу ось так, і на душі мені гірко...
Всього лише дві години, як я учень, а вчителька вже зробила мені зауваження, щоб я не крутився і сидів спокійно.
А що було б, якби вона знала, що я дав списати приклади? Що було б, якби вона сказала мені: "Повтори"?
Я не слухаю. Нічого не слухаю. А в класі треба не тільки спокійно сидіти, а й знати, що робиться навколо.
Виходить, я і ошуканець, і неуважний, і бігаю мов очманілий, а все лише тому, що я — знову дитина. А якщо так, то, можливо, краще було лишатись дорослим?
І мені стало шкода того коня, котрий не міг зрушити воза, тому що був погано підкутий, а віз важкий, і в нього копита по льоду ковзали.
Я ще трохи подумав про коня, потім знову вернувся до своїх думок.
"А чи було мені краще, коли я був дорослим? Можливо, директор ще й пробачить. По коридору я тепер обережніше ходитиму. Може, й справді вночі випаде сніг? А я так сумую за снігом, наче він мені брат рідний".
Глянув я у вікно — сонця не видно, така завірюха. Не пам'ятаю, чи побились вони врешті об заклад щодо снігу. І я подумав, що в Америці дорослі теж люблять з будь-якого приводу битись об заклад.
Можливо, діти й справді не так уже й різняться від дорослих, тільки інакше живуть і прав мають менше?
А за вікном хмара ще більша стала, чорна. І мені спало на думку: "Дитина — як весна. То сонце визирне — і тоді ясно й дуже весело і гарно. То раптом гроза — спалахне блискавка і вдарить грім. А дорослі ніби завжди в тумані. Тоскний туман їх оточує. Ні великих радощів, ні великого смутку. Все якось сіро і серйозно. Бо ж я пам'ятаю. Наша радість і смуток налітають, мов ураган, а їхні — ледве плентають. Пам'ятаю".
Це порівняння мені сподобалось. Так, якби навіть я і міг знову змінитись, я волів би ще побути дитиною.
І так мені стало добре й спокійно, як буває, коли вийдеш увечері в поле, а вітрець лагідно лоскоче тобі обличчя — наче хтось рукою доторкнувся. А на небі зорі. І все спить. І тільки запах поля й лісу.
Швидко пролетів для мене цей час. Якщо я змову буду вчителем, то ніколи не стану викликати учня, з яким скоїлась біда. Нехай подумає, заспокоїться, відпочине.
Я навіть здригнувся, коли пролунав дзвінок.
І тут відразу почали чіплятися:
— Ти чому плакав? Що тобі директор сказав?
Дорослі не дозволяють битись. Вони думають, що ми б'ємося заради втіхи. Звісно, є і бешкетники — хлопчаки, котрі дужчі й зачіпають слабших. Ми їх уникаємо, обходимо, поступаємось. Та вони від цього тільки більше нахабніють. І, коли вже терпіти несила, доводиться нарешті їх провчити. На щастя, таких небагато. Вони — наше прокляття. І смішно, що через них дорослі звинувачують нас усіх. Дорослі не знають, що таке забіяка, а забіяка й най-сумирнішого може розлютити.
Ну, сталася біда. Кожен сам може здогадатися, що мені сказав директор, коли я його мало не перекинув. Навіщо питати: "Що? Як?"
І хоча б один. А від одного відчепився, другий підходить — і знову все спочатку. Адже бачить, що не хочу говорити. Я й не знайомий з ним, майже не розмовляю — і цей своєї:
— Це ти налетів на директора? Він, мабуть, велів тобі з матір'ю прийти?
Ні, не дадуть людині побути сумним. Лізтимуть, поки з сумного не зробишся злим.
Першому я відповідаю спокійно. Другому кажу:
— Відчепись.
Третьому:
— Не лізь!
Четвертого я відштовхую.
Тепер підходить Вишневський. Вранці він казав, що я божевільний, а тепер хоче, аби я йому все розповів.
— Ну що? Чого ти ревів? Дуже він тебе висварив? Треба було сказати, що тебе штовхнули.
— Сам бреши, коли хочеш,— кажу я.
І тієї ж миті пошкодував про це.
— Ти ба, який правдолюб! Гляньте, хлопці, який святий
знайшовся!..
Я хочу піти, а він не пускає.
— Стривай, куди поспішаєш?
Йде поруч і підштовхує.
Я взяв та й пхнув його. А він іще більше розійшовся:
— Не пхайся, школа не твоя. Думає, як його вчителька похвалила, що одну помилку зробив, то він уже й хвоста може розпускати.
Першої хвилини я навіть не зрозумів, що він там меле. Потім тільки збагнув.
Я вже підходжу до дверей, а він не пускає:
— Малятко,— каже.— Наплакалось немовлятко. Роз-пхинькалося дівчаточко.
І брудною лапою лізе мені до обличчя.
Я замахнувся. Він сильний, цей Вишневський. Але я до того розізлився, що мені однаково — хай буде що буде. Якби діло дійшло до бійки, було б йому непереливки.
А що сказав би директор, якби випадком проходив повз мене? Звичайно, що винен я. Один раз уже попався, а тепер знову. Він мене відразу запам'ятав. Коли б сталося щось, відразу вся провина на мені. Тому що я бешкетник. "Я тебе знаю. Це вже не вперше".
Коли я був учителем, я теж так казав.
Аж ось заходить учителька: перевірити, чи всі вийшли з класу.
— Виходьте, діти! Трохи побігайте.
А він, безсоромний, іще скаржиться:
— Пані вчителько, я хотів вийти, а він мене ие пускає.
Мені стало до того гидко, хоч плюнь.
— Ну, йдіть, ідіть!
Він примружив одне око, скривив рота і, наче блазень, широко розставляючи ноги, вийшов з класу. Я за ним.
У двір я не пішов. Чекаю, коли скінчиться перерва.
Підходить Мундек. Подивився на мене й каже тихенько:
— Хочеш, підемо пограємось?
Я кажу:
— Ні.
Він іще постояв, подивився, чи не захочу я з ним заговорити.
Цей — інша річ. Я йому кажу: так, мовляв, і так.
— Не знаю, пробачив чи ні,
Мундек подумав.
— А ти дізнайся. Це він зі злості так сказав. Зайди в учительську, спитай,— певне, забув уже.
А потім був урок малювання.
Вчителька сказала, щоб кожен малював що хоче: який-небудь листок, або зимовий пейзаж, або ще щось.
Я беру олівець. Що б його намалювати?
А малювати ніколи ие вчився. Коли був дорослим, теж не дуже вмів. Загалом у мій час недобрі були школи. Суворі, нудні. Нічого там не дозволяли. Таке все було чуже, так було холодно й душно, що, коли мені потім снилася школа, я завжди прокидався в холодному поту. І завжди був щасливий, що це сон, а не правда.
— Ти ще не починав? — питає вчителька.
— Думаю, з чого почати.
А у вчительки малювання біляве волосся й добра усмішка. Вона подивилася мені в очі й каже:
— Ну, думай, може, і придумаєш що-небудь гарне.
І, сам не знаю чому, я сказав:
— Я намалюю школу — як раніше було.
— А ти звідки знаєш, як було раніше?
— Тато розповідав.
Довелось мені збрехати.
— Добре,— каже вчителька,— це буде дуже цікаво.
Я думаю:
"Вийде чи не вийде? Дарма, адже й ініні хлопчаки не такі вже великі художники".
Малюю я кепсько, ну то й що? У найгіршому разі — посміються. То й нехай сміються...
Є такі картини, які з трьох картин складаються: одна посередині, а дві обабіч. Усі вони різні, але складають одне ціле. Така картина називається триптих.
Я розділив сторінку на три частини. Посередині намалював перерву. Хлопчаки ганяються один за одним, а один щось накоїв — учитель скубе його за вухо, він виривається і плаче.
А вчитель його міцно за вухо тримає й лупить щосили по спині, неначе шпіцрутеном.