Склярі коло верстата стояли до нього спиною. Маленькими дверима, пригнувшись, він увійшов до південного трансепту й постояв хвилинку, кліпаючи очима на сонячну пилюку. Зірвані з підлоги плити вже були складені стосом з одного боку середохрестя, і двоє копачів стояли по кісточки в початій ямі. Позаду них крізь діру в північній стіні видно було чималий клапоть зовнішнього світу, крите очеретом піддашшя на цвинтарі, де лежали наготовані колоди. Джослін стояв, наморщивши в усмішці носа, й дивився, як до нього квапливо йде через південний неф один із соборних священиків — отець Адам — з листом у руках.
— Хай потім, любий мій. Коли помолюся.
І Джослін, усміхнений, окрилений радістю, швидко рушив південною галереєю між хором та ризницею. Відправа вже скінчилась, і там не було нікого, тільки двоє вікаріальних хористів стояли й розмовляли коло внутрішніх дверей. Посеред приділу Пресвятої діви для Джос-ліна вже поставили підколінний стільчик із пюпітром. Він схилився перед вівтарем, тоді став навколішки на стільчик. Йому чути було, як поряд німий почав легенько прохати й шкрябати по каменю. Але йому навіть не треба було відганяти ці негучні звуки: сама радість була його молитвою, що лилася просто з серця.
"Що я можу ще зробити в цей великий день, коли моє видіння почало нарешті втілюватися в камінь, як не скласти подяку господові?
А тому — разом з ангелами й архангелами..."
Радість лилась на його слова, мов сонце. І вони спалахували вогнем.
Час молитви відмірювали йому коліна. Він завжди відчував, скільки саме простояв навколішки. І тепер, коли тупе ниття минуло і настало заніміння, він знав, що минуло більше години. Він вернувся до тями; перед заплющеними очима повільно пропливали вогники, а в литки, коліна, стегна знов уливався біль. "Моя молитва ще ніколи не бувала така проста, тому вона й тривала так довго".
А потім, зовсім несподівано, він усвідомив, що вже не сам. Не те щоб він побачив чи почув когось. Ні, він відчув ту присутність, як тепло від вогнища на своїй спині, могутню й лагідну, як сам час, і натиск її був такий безпосередній, наче вона проникла йому аж у хребет.
Жахнувшись, він схилив голову й затамував дух. Він не опирався тому гостеві. "Я тут,— ніби промовляв той,— не рухайся, ми тут, ми довіку діятимемо разом".
І тоді він насмів подумати, зігрітий отим теплом за спиною:
"Це мій ангел-охоронець.
Я чиню волю твою, і Ти послав Свого вісника втішити мене. Як у давнину в пустелі.
Двома крилами закривав він лице своє, а двома закривав стопи, а на двох крилах літав".
Радість, вогонь, радість.
"Господи, дякую тобі, що ти зберіг моє смирення!"
Перед його очима знов постали вітражі. Житіє святого так само пломеніло на них синьою, червоною, зеленою барвами; але сонячні іскри та бризки летіли вже не в той бік. Джослін отямився, дивлячись на знайомі вікна поверх сплетених пальців,— ангел уже покинув його.
Цюк. Цюк. Цюк.
Іїїкряб.
"Ти наповнив сяйвом душі обранців Твоїх, як сонце у вікні".
Джослін зіперся руками на пюпітр і насилу розігнув замлілі коліна. Раз, двічі ступнув здерев'яніло, а тоді випростався. Правою рукою розгладив на собі рясу і в ту мить згадав про цюкання й шкрябання. Глянув до північної стіни; там з розкритим ротом сидів німий. На підлозі коло його ніг була простелена рядюжка, і він старанно шкріб великий камінь. Коли на нього впала Джо-слінова тінь, німий схопився. Зовсім молодий, але високий і дужий, він легко тримав своє різьблення обома руками перед грудьми. Радість, утіха, спокій, що їх приніс ангел, наклали свій відбиток і на його обличчя, як на весь світ, тому Джослін, дивлячись на нього, відчув, як усмішка вкриває зморшками і його власне обличчя. Юнак, одного з Джосліном зросту, міг дивитись настоятелеві просто в очі, не задираючи голови. Джослін, ще сповнений принесеної ангелом радості, усміхнено окинув його ласкавим поглядом: засмагле обличчя й шия, розхристані широкі груди, порослі чорним волоссям, кучерявий чуб, чорні очі під чорними бровами, рукава під пахвами пропітнілі, ноги в перехрещених волоках, дебелі черевики, побілілі від пилюки.
— Ну, сьогодні ти вже, мабуть, надивився на мене!
Юнак завзято закивав головою й щось промукав порожнім ротом. Джосліп і далі всміхався в його палкі, по-собачому віддані очі. Куди я поведу, туди й він піде. Якби ж то він був будівничим! А може, колись..."
— Покажи-но, сину мій.
Юнак підхопив камінь зісподу, повернув боком і підняв на рівень грудей. Джослін задер голову й засміявся.
— Ні, ні, ні! Хіба ж у мене такий носяра? Де там!
Потім профіль знову прикував до себе його увагу, і
він замовк. Ніс — наче орлиний дзьоб. Рот широко роззявлений, на щоках зморшки, під вилицями глибокі западини, очі теж глибоко запалі. Він мацнув пальцями кутики своїх уст, посмикав за прямовисні складки шкіри. Роззявив рота, щоб пересвідчитись, як вони розтягуються, і тричі стулив його, клацаючи зубами.
— І тут не так, сину мій. Хіба в мене таке пишне волосся?
Юнак випростав убік вільну руку, зігнув її й замахав долонею в повітрі, наслідуючи рух ластівчиного крила.
— Птах? Який птах? Може, орел? Ти мав на думці Святого духа?
І знову помахи руки.
— А, розумію! Ти хотів передати враження льоту?
Юнак засміявся всім обличчям, мало не впустив камінь, але підхопив його, і над цим каменем Джослінова душа злилась із юнаковою, наче з ангелом, і знову радість...
Тоді обидва мовчки задивились на камінь.
Політ разом з ангелами безмежна швидкість у нерухомості, розмаяне волосся, відкинуте назад і випрямлене вітром духу, розкритий рот, із якого мав литись не дощова вода, а "осанна" та "алілуйя"...
Та ось Джослін підвів голову, усміхнувся з жалем.
— А ти не думав, що можеш уразити моє смирення, різьблячи з мене ангела?
Німий щось мукнув герлом, похитав головою, а погляд той самий, жадібний і по-собачому відданий.
— То оце таким мене вмурують там, на двісті футів над землею, на кожному боці вежі, з розкритим ротом, щоб я аж до Страшного суду звістував день і ніч? Ану який я спереду.
Юнак слухняно повернув камінь, і довго обидва стояли нерухомі й безмовні, поки Джослін дивився на худі випнуті вилиці, роззявлений рот, роздуті ніздрі — ніби вони, мов крила, піднімали вгору дзьобуватий ніс. Широко розплющені невидющі очі.
"Так і є. В хвилину видіння плотські очі не бачать".
— Звідки ти знаєш так багато?
Але юнак відповів поглядом, безтямним, як у каменя. Джослін знов тихенько засміявся, поплескав його по смаглявій щоці, вщипнуц.
— Мабуть, це твої руки знають, сину мій. У них є якась своя мудрість. Саме тому Всевишній і скував тобі язик.
Німий щось мукнув горлом.
— Ну, йди. Завтра знову можна буде різьбити мене.
Джослін повернувся, щоб іти, та раптом зупинився.
— Отець А дам!
І заквапився через приділ до священика, що стояв у затінку під південними вікнами.
— Ви дожидали мене весь цей час?
Миршавенький отець Адам терпляче стояв, тримаючи
в руках листа, наче тацю. Його безбарвний голос звучав якимсь рипінням.
— Так мені звелено, мілорде.
— Вибачте, отче, я винен.
Та поки він вимовляв ці слова, інші речі вже витіснили каяття з його голови. Він повернувся й попростував до північної галереї. Позаду ступали по плитах цвяховані підошви.
— Отче Адаме! Ви... ви бачили щось у мене за спиною, коли я молився?
Зарипів мишачий голос.
— Ні, мілорде.
— А як і бачили, то я наказую вам мовчати.
Він зупинився в галереї. Над головою були сонячні стовпи та пруги; але стінка, що відгороджувала хор від широкої галереї довкруж, затінювала плити під ногами в них обох. Він чув, як на середохресті ламають камінь, бачив порошинки, що танцювали в повітрі навіть тут, за дощаною переділкою, хоча й повільніше. Погляд його потягся за ними вгору, до високого склепіння, і він ступив назад, щоб бачити його виразніше. І відчув, що його підкований підбор наступив на м'які пальці.
— Отче Адаме!
Але миршавенький чоловічок мовчав і не рухався. Він стояв, так само тримаючи листа, і навіть вираз його обличчя нітрохи не змінився. "Може, тому,— подумав Джослін,— що він і не має обличчя. Гладенький і круглий, як кілочок вішати одежу". Усміхаючись до лисини з вінчиком безбарвного волоссячка, він сказав:
— Вибачте, будь ласка, отче Адаме. Про вас так легко забути! — А потім, голосно засміявшись із радості й любові, додав: — Я вас називатиму отцем Анонімом.
Священик мовчав.
— Ну, гаразд. Давайте вже того дурного листа.
По той бік церкви збирався хор для наступної відправи. Джослін почув, як там заспівали псалом. Процесія рушила: найдзвінкіше лунали дитячі голоси, потім вони стихли, їх перекрили низькі голоси вікаріальних хористів. Ось затихли й вони, і над приділом Пресвятої діви злетів один голос — "А-а-а-а..." — і, помножений луною, закружляв під широченним склепінням.
— Скажіть мені, отче: адже всі знають, що за мирськими правилами вона мені тітка?
— Так, мілорде.
— Ми повинні завжди бути милосердними — навіть до такої, як вона. Чи такої, як вона була.
Знову мовчанка. "А двома крильми прикрив свої стопи... Ангел твій — моя опора. Тепер я можу витримати все".
— І що ж балакають люди?
— Та то корчемні балачки, мілорде.
— Розкажіть.
— Кажуть, що без її грошей ви б ніколи не збудували шпиля.
— Це правда. А ще що?
— Кажуть, що за гроші можна купити собі могилу коло самого престолу, хоч би гріхи твої багряніли, як кров.
— Он як?
Лист і досі був перед очима, наче біла таця. Від нього ще линули, тонкі пахощі, вони досягали ніздрів, так що в галереї, тьмяно освітленій північними вікнами, неначе всупереч природі війнуло весною. Забувши й про початок великого діла, і про ангела, Джослін знову розсердився.
—— Від нього смердить!
"А-а-а-а..." — в приділі Пресвятої діви завмерло.
— Прочитайте.
— "Моєму небожеві й..."
— Голосніше.
(А з приділу Пресвятої діви — один голос, перекриваючи луну: "Вірую в єдиного бога..."
— "...вітцеві в бозі —Джослінові, настоятелеві соборної церкви діви Марії".
(А в приділі Пресвятої діви сплелися голоси юні й старші: "Всього видимого й невидимого..."
— "Цього листа написав за мене магістр Годфрі, бо ти за своїми церковними справами, мабуть, і не прочитав усіх тих, що він писав тобі від мого імені останні три роки. І ось, любий небоже, я знову питаю тебе про те саме.