Щоразу, коли він вмикав її, з усіх репродукторів линуло щось незбагненне, абсолютно незрозуміле, якась тарабарщина на всіх мовах одразу:
ПИШІКА ВІ ДІ ФІ БРАДАЛАЛДА ЗЕРГУТ НЕМОЖЛИВО ШАЯ ОРЕВУАР НЯВ ТІРІЛІ ТІКТАК МЕДША АНАЛОГІЧНО!
Професор зітхнув тяжко і разом з тим полегшено і вимкнув машину. Потім він сповістив своєму племіннику, а також усім кішкам, собакам і газетярам, що машина вийшла з ладу. Ясна річ, ні люди, ні тварини цьому не повірили.
Та коли вони всі зайшли до квартири і почули незрозуміле бурмотіння гучномовців, то змушені були повірити — хотіли вони цього чи ні! Засмучені, всі розійшлися но своїх домівках.
Мартін міг кінець кінцем перепочити. Дарма, що він кілька місяців працював над цією машиною, тепер хлопець радів, що вона розладналася.
— Якби ми захотіли виконати бажання всіх тварин, світ перевернувся б із ніг на голову! — зітхнув Мартін.— До цього ми з тобою, дядечку, не пристосовані! Давайте-но віднесемо краще машину до льоху.
— Ні! — заперечив професор.— Саме зараз машина стала по-справжньому цікава!
— Тобто як це? — спантеличено спитав Мартін.
— Зараз вона розповідає про себе саму, до того ж розмовляє мовою, яка увібрала в себе людські слова і слова тварин.
— Але цього не збагне жодна людина!
— У всьому потрібен метод, шановний пане небоже! — заперечив професор Розкам.
Тут він увімкнув рубильник і почав записувати те, що говорила машина.
Машина сказала:
АНІМАЛС ЕТ ПОПУЛІ
ЛЕВВЕР ПІЄНС ГУКУРК
ВІ, КІКРІКО ЗМІШУВАТИ ТЕ,
НААР ЦІЇН НАТУР
КРРБРРГРРК
НЕ ПІДДАЄТЬСЯ.
— Казна-що! — засміявся Мартін.
Та вчений дядечко взяв аркуш паперу і переписав на нього акуратним стовпчиком усі слова і їхній переклад. Вийшло ось що:
АНІМАЛС (англійська) — ТВАРИНИ
ЕТ ПОПУЛІ (латинська) — І ЛЮДИ
ЛЕВВЕР (фризька) — ЖИВУТЬ
ПІЄНС (канаркова) — СВОЇМ
ГУКУРК (голубина) — ВЛАСНИМ
ВІ (французька) — ЖИТТЯМ,
КІКРІКО (півняча) — НЕ ТРЕБА
ЗМІШУВАТИ ТЕ (українська) — ЗМІШУВАТИ ТЕ,
НААР ЦІЇН НАТУР (голландська) — ЩО ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ
КРРБРРГРРК (індича) — ЗМІШУВАННЮ
НЕ ПІДДАЄТЬСЯ (українська) — НЕ ПІДДАЄТЬСЯ.
Мартін напружено дивився поверх дядькового плеча.
— У цьому є щось,— промовив він зрештою.
— У цьому є навіть дуже розумна думка,— підтвердив професор Розкам.
Він узяв шматок крейди і написав на машині все речення:
"Тварини і люди живуть своїм власним життям, не треба змішувати те, що за своєю природою змішуванню не піддається".
Цим мудрим висловом закінчується історія Машини, що вміла говорити. Адже більше вона нічого не сказала.
Відтоді вона мовчить.
Професор Розкам і його племінник Мартін на цьому заспокоїлися. Вони заходилися працювати над винаходом якоїсь іншої машини.
І всі тварини, і всі птахи в будинку № 7 на Луїзиній вулиці теж задоволені. Вони залишилися самі по собі, і люди залишилися самі по собі, і всі пильнують, щоб лишатися всім з усіма у добрих взаєминах.
І це, мабуть, найрозумніше.