Зваживши скарб на поштових вагах, Річард визначив, що в кожній монеті по чотири з половиною унції. Згідно з риночним курсом цін, загальна вартість його скарбу дорівнювала 27 756 доларам. Річард припустив, що суму можна збільшити разів у чотири, якщо продавати монети як нумізматичну рідкість.
— Чи не могли б ви прийти до мене, містере Нордхоф? Зараз або пізніше.
— Ні,— відмовив Нордхоф.— І, відверто кажучи, мені не хотілося б цього робити. Я гадаю, це стосується лише вас та Джона.
— Але...
— Пам'ятайте про те, що я сказав. І заради всіх святих — будьте розважливі! — застеріг його Нордхоф і поклав трубку.
Річард отямився лише за півгодини. Він знову сидів перед екраном процесора, ледь торкаючись кнопки вмикача, не наважуючись на більше. Двічі повторене Нордхофом речення насторожило Річарда. "Заради всіх святих — будьте обережні". Атож, треба бути обережним з машиною, здатною на подібні дива.
Але яким чином вона їх робила?
Він не міг цього збагнути, та нерозуміння не заважало погодитися з фактом. Він не вперше відчував подібне німе здивування. Його фахом була англійська мова, а часом — письменницька праця. Він був геть позбавлений будь-яких технічних нахилів. Повний невіглас у таких питаннях, як, скажімо, діють програвачі, двигуни внутрішнього згоряння, телефони і навіть зливний пристрій у власній вбиральні. Взагалі його цікавив процес дії, а не принцип. А хіба існує тут різниця між першим та другим?
Він увімкнув машину.
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ! — знов спалахнули літери на екрані.
Він ударив по кнопці ВИКОНАННЯ, і племінникове поздоровлення зникло. "Цей прилад працюватиме не довго",— раптом подумав Річард. Він не мав сумніву, що напередодні загибелі Джонні все ще паяв цей процесор, впевнений, що до дня народження дядька залишається цілих два тижні. Однак вік Джонні урвався завчасно, а цей дивовижний прилад, здатний знищувати одні та утворювати інші речі реального світу, розповсюджував запах небезпечно перегрітого трансформатора і через кілька хвилин задимів. Хлопчик не встиг удосконалити процесор, бо....
Але хіба тільки тому, що мав час попереду? Справа була зовсім не в цьому. І Річард про це знав.
Він згадав напружені, сторожкі очі племінника за товстими скельцями окулярів. У тих очах не було ані впевненості, ані віри в тривалість життя. Одне слово спадало йому на думку, коли він бачив племінника. Приреченість — те слово було не просто влучне, воно було єдино точне. Випромінювана хлопцем приреченість була така відчутна, що часом Річард хотів пригорнути його до себе, розрадити лагідним словом, сказати, що щаслива доля теж існує в цьому світі, що достойні не завжди помирають молодими...
Знову в уяві постав Роджер, який, розмахнувшись, пожбурив на тротуар магічну кулю. З хряскотом розлетілася пластмасова оболонка, і магічна рідина —— всього лише звичайна вода — поструменіла по асфальту. По тому виникло інше видіння, в якому подряпаний Роджерів фургон з написом на кузові "Хегстром, поставка товарів", збивши куряву та каміння, зривається в урвище і при падінні вщерть розплющує передок. Мозок мимоволі домальовував жахливу сцену: обличчя Роджерової дружини вмить ставало кривавим місивом; нестямно кричучи, в пастці палаючої машини борсався Джон, обвуглювався...
На ньому завжди була печать близького кінця. Тож зрештою все сталося саме таким чином.
— Як пояснити все це?— проказав Річард упівголоса, дивлячись на порожній екран.
СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.
Комп'ютер загудів гучніше. Це сталося швидше, ніж удень. У ніс ударив запах перегрітого трансформатора, який Джон припаяв за екраном процесора.
Казкове диво.
Процесор потойбічного світу.
То що ж він, власне, таке? Що мав на меті племінник, готуючи дядькові такий подарунок? Сучасний, космічної ери, еквівалент чарівного ліхтаря? Чи, може, скринька, що виконує всі бажання?
Він почув, як з грюкотом розчахнулися задні двері, і у вітальні загомоніли голоси Сетової ватаги. Хлопці перегукувалися надто голосно та хрипко. Вони були напідпитку або накурилися дурману.
— Де твій старий, Сете?— спитав хтось.
— Бавиться чимось у кабінеті, напевне,— відказав Сет.— Він, мабуть, уже зовсім...
Повів вітру за вікном не дав йому розчути сказане, однак за мить знизу долинув стадний вибух паскудного реготу. Річард слухав їхні мерзотні жарти, ледь схиливши набік голову.
МІЙ СИН — РОБЕРТ ХЕГСТРОМ,— несподівано для себе надрукував він. Його палець завис над кнопкою СТИРАННЯ. "Що ти надумав зробити?— жахнувся він подумки.— Схаменися! Невже ти хочеш убити власного сина?"
— Адже щось він та робить,— зауважив хтось.
— Мій явно не при своїх клепках,— проказав Сет.— Ви б краще поговорили з моєю матір'ю. Вона б вам розповіла. Старий...
"Ні, це не буде вбивством. Я просто зітру його з реального світу". Його палець опустився на клавішу.
— ...нічого не робив, крім...
Речення "МІЙ СИН — РОБЕРТ ХЕГСТРОМ" зникло з екрана. Одночасно із зеленими літерами на півслові урвався голос Сета. Запала мовчанка, тільки за вікном холодний листопадовий вітер похмурим виттям провіщав близькі морози. Вимкнувши процесор, Річард вийшов на подвір'я. Стоянка біля дому була порожня. За кермом старомодного, страхітливого вигляду автофургона, що возив ансамбль разом з апаратурою на нечасті виступи, звичайно сидів гітарист Норм Якийсь. Автофургон зник. Він, напевне, гасав по невідомих йому, Річарду, автострадах або стояв припаркований біля якоїсь жалюгідної закусочної. Десь там же був і той хлопець, Норм, і його дружок Дейві, на диво порожньоокий бас-гітарист ансамблю, на мочці вуха якого хилиталася англійська шпилька. Далеко був і барабанщик без передніх зубів. Всі вони існували десь-інде. Де завгодно — тільки не тут, бо зник Сет. Сет ніколи не жив у цьому домі.
Його було викреслено.
— В мене більш немає сина,— проказав пошепки Річард.
Скільки разів доводилося йому читати цю театральну фразу в другорядних романчиках? Сто? Двісті? І завжди він залишався байдужим. Але тепер у тих словах була правда. Чиста правда. Так, безперечно. Вітер завихрився біля ніг. Раптом, судомно схопивши повітря ротом, Річард зкоцюрбився від гострого болю в животі. Коли приступ минув, він почвалав до задніх дверей. У вітальні йому впала в око відсутність пацюкуватих тенісних туфель Сета, яких син мав аж чотири пари, але з жодною не хотів розлучитися. Підійшовши до сходів, Річард торкнувся поруччя рукою. В десятирічному віці — коли бажано хоч інколи замислюватися над власними вчинками, з чим, правда, не хотіла погодитися дружина, яка заборонила карати дитину,— Сет глибоко врізав у дерево свої ініціали. Річард промучився ціле літо, лагодячи понівечене місце. Він обробляв дерево наждаком, зашпаровував та полірував, однак туманні обриси тих літер були незнищенні. Зараз тієї позначки не було. На другому поверсі, в синовій кімнаті, панувала стерильна охайність знеособленого помешкання. Табличка з написом "Кімната для гостей" виявилася б тут цілком доречною. Найдовше Річард забарився у вітальні, з якої зникло павутиння дротів, мікрофони, підсилювачі та безладна купа деталей, яку Сет вічно збирався зробити магнітофоном. Однак синові завжди бракувало зосередженості та вправності його двоюрідного брата. У вітальні все мало відбиток особистості господині: химерні важкі меблі, оксамитові гобелени з приторно-солодкими сюжетами. На одному з них було зображено Останню Вечерю, на другому — оленя на тлі північного призахідного краєвиду. Як і нагорі, тут не залишилося жодної ознаки синового існування.
Річард почув шерех коліс — до дому під'їхала машина.
"Це Ліна,— подумав він, проймаючись панічним відчуттям власної провини.— Ліна повернулася з клубу. Що скаже вона, помітивши відсутність Сета?"
"Убивця!— уявлявся жінчин зойк.— Ти вбив мою дитину!"
Але насправді все було інакше.
— Я просто витер його,— прошепотів він і піднявся по сходах.
Ліна погладшала.
Вона вирушила грати в бінго, маючи 180 фунтів. Додому вона повернулася при всіх 300, а може, й більше, протиснувшись боком крізь отвір задніх дверей. Страхітливих розмірів поперек та стегна хвилями перекочувалися під поліестеровими брюками брудно-зеленого кольору. Шкіра її обличчя, яке мало жовтуватий колір ще три години тому, зараз була хворобливо блідою. В тому обличчі Річард бачив ознаки серйозного пошкодження печінки або ж зародження важкої серцевої хвороби. З-під важких повік Ліна обвела його своїм незмінно зневажливим поглядом. У пухкій руці вона тримала велетенського заморського індика, який ковзав і задубіло трусився від рухів у хрусткому целофановому кульку, немов жертва мудрованого самогубства.
— Чого ти очі вилупив?— процідила вона.
"Дивлюся на тебе, Ліно. Просто дивлюся. Отак ти і ввійшла у світ, де в тебе немає дитини, де тобі нікого любити, нехай навіть своєю нудотною любов'ю. Отак ти виглядаєш у світі, куди приходить все і звідки виходи закриті. Так, Ліно... На тебе я луплю очі. Саме на тебе".
— Роздивляюся цього велетенського птаха,— нарешті спромігся він,— бо вперше такого бачу.
— Прокинься йолопе, та краще допоможи мені.
Відчувши під рукою моторошний холод мертвої плоті, він поклав індика на стіл. Поверхня озвалася стуком, тож Річарду здалося, що він поклав на стіл поліно.
— Куди?— роздратовано крикнула дружина, махнувши рукою в бік комірчини.— В наш, розтуди його, холодильник він не влізе. Поклади його в льодовню.
— Вибач,— знітився Річард. Він не знав, що в них була льодовня, принаймні за часів Сета.
Він поніс індика до комірчини, де під лампами денного світла лежала мертовно-біла труноподібна льодовня фірми "Амана". Річард заштовхав заморожене страховисько всередину, до задубілих, як кістка, трупів інших птахів та ссавців. Зробивши це, він повернувся до кухні. А Ліна тим часом видобула банку з арахісовими цукерками і заходилася їх поглинати.
— Сьогодні було святкове бінго,— пояснила вона.— Ми вирішили провести гру сьогодні, бо наступного тижня отець Філіпс лягає до лікарні. Йому мають вирізати жовчний міхур. Я повністю виграла кон.
Вона самовдоволено посміхнулась. Її рот та зуби були коричневі від шоколаду та арахісового масла.
— Ліна,— мовив він,— чи не шкодуєш ти, що ми не маємо дітей?
Вона подивилась на Річарда, немов на безнадійно божевільного.
— Навіщо мені писклята у домі?— здивувалася вона й посунула напівспустошену банку вглиб шафи.— Я втомилася.