За голову йому правив напханий соломою мішечок із чудернацьки намальованим на ньому обличчям. На голові стримів старий блакитний капелюх, колишня окраса якогось жува-ча. Мішечок було припасовано до напханого соломою зношеного й злинялого блакитного костюма, а штани заправлено в сині халяви чобіт, які тут носили всі чоловіки.
Дороті придивилася до опудалового обличчя і з подивом побачила, що одним оком Страшило раз у раз підморгує їй. Жодне опудало в Канзасі моргати не вміло, і тому в першу мить дівчинці здалося, що це їй привиділось. Але тут Страшило приязно кивнув їй головою. Тоді Дороті зіскочила з паркану й підійшла ближче, а Тото, нестямно гавкаючи, оббіг довкола жердини.
— Добридень, — мовив Страшило хрипкуватим голосом.
— Ви щось сказали? — здивовано спитала дівчинка.
— Еге ж, — відповів Страшило. — Як ся маєте?
— Дякую, добре. А ви?
— Про себе я такого не скажу, — сумно посміхнувся Страшило. — Надто вже нудне це діло — день і ніч стирчати на жердині, відлякувати вороння.
— А злізти ви не можете? — спитала Дороті.
— Ні, я ж настромлений на жердину. Якби ви зласкавилися зняти мене, я був би вам дуже вдячний.
Дороті обхопила руками опудало і зняла його з жердини; напхане соломою, воно виявилося зовсім легким.
— Щиро вам дякую, — мовив Страшило, коли його ноги торкнулися землі. — Я наче знову на світ народився.
Дороті дивно було слухати, як розмовляє цей напханий соломою чоловічок, дивитись, як він уклоняється їй.
Страшило потягся, позіхнув і спитав:
— Хто ви й куди йдете?
— Мене звуть Дороті. А йду я до Смарагдового Міста, просити великого чарівника Оза, щоб він допоміг мені вернутись додому.
— А де воно — це Смарагдове Місто? І хто такий Оз?
— Хіба ви не знаєте? — здивувалася дівчинка.
— Звідки ж мені знати. Я взагалі нічого не знаю. Розумієте, я напханий соломою, і в голові у мене немає нічого, крім соломи, — сумно відповів він.
— Он як. Мені вас дуже шкода, — зітхнула Дороті.
— Як ви гадаєте, якби я прийшов разом з вами до Смарагдового Міста, чи дав би мені той Оз трохи мозку замість соломи? — спитав Страшило.
— Оцього вже і я не знаю, — відповіла Дороті. — Але я радо взяла б вас із собою. Якщо Оз і не замінить соломи на мозок, гірше, ніж тепер, вам не зробиться.
— Правда ваша, — погодився Страшило. І пояснив: Бачте, мене зовсім не обходить, що тіло в мене солом'яне: зате я не відчуваю болю! Наступайте мені на ноги, штрикайте мене шпилькою, — я цього навіть не помічу. Мені прикро тільки те, що люди вважають мене дурнем. А як будеш мудрим, коли в голові не мозок, а солома?
— Я розумію вас, — відповіла дівчинка, якій і справді жаль було Страшила. — Ходімте зі мною, я попрошу великого Оза, щоб він зробив для вас усе, що зможе.
— Дякую, — зворушено мовив Страшило. Вони підійшли до паркану, Дороті допомогла Страшилові перелізти через нього, й вони рушили жовтим цегляним шляхом до Смарагдового Міста.
Песикові спочатку не подобався їхній новий супутник. Він раз у раз обнюхував солом'яного чоловічка, неначе підозрював, що у того всередині гніздяться миші, і навіть неприязно на нього гарчав.
Бачачи це, Дороті сказала своєму новому приятелеві:
— Ви не бійтеся Тото. Він не кусається.
— А я й не боюся, — відповів Страшило. — Навіть якщо він укусить, соломі це байдуже. Дозвольте, я понесу ваш козубець. Мені не буде важко, я ж бо ніколи не стомлююся. Хочете, я розкрию вам одну таємницю, — додав він, узявши козубець. — З-поміж усього, що існує на світі, я боюся лише одного.
— Певно, отого фермера, що вас злагодив? — спробувала вгадати Дороті.
— Ні, — відповів Страшило. — Запаленого сірника.
У ЛІСІ
За якийсь час дорога пішла вибоїста, іти по ній стало важче, і Страшило почав спотикатися. Місцями жовті цеглини були побиті, подекуди замість них зяяли ями, які Тото перестрибував, а Дороті обминала. Що ж до Страшила, то він, не маючи мозку, весь час ішов навпростець і провалювався в ями або гепався долілиць на тверду цеглу. Проте це йому не дошкуляло. Дороті піднімала його, ставила на ноги, й він разом із нею сміявся з власної нерозважливості.
Ферми тут були бідніші, будинки й фруктові дерева траплялися рідше, й краєвид ставав чимдалі непривітнішим.
Опівдні вони присіли над вузеньким струмком при дорозі, й Дороті, вийнявши з козубця хліб, запропонувала скибку Страшилові. Той, однак, відмовився, пояснивши:
— Я не відчуваю голоду. І добре, що не відчуваю. Адже в мене рот не справжній, а намальований, і якби на тому місці було прорізано дірку, щоб їсти, солома полізла б назовні, й голова сплющилася б.
Дороті кивнула, визнаючи, що він має рацію, й заходилася під полуднувати. Коли вона поїла, Страшило попросив:
— Розкажіть мені що-небудь про себе, про свою країну.
Дівчинка розповіла йому про Канзас, і про те, яке там усе сіре, і про смерч, який заніс її до цієї дивної Країни Оз.
Уважно вислухавши її, Страшило сказав:
— Я не розумію, навіщо вам залишати нашу прекрасну землю й повертатися до того посушливого, сірого краю, який ви називаєте Канзасом.
— Ви не розумієте цього, бо в голові у вас замість мозку солома, — відповіла дівчинка. — Хоч би яким непривітним і сірим видавався наш рідний край, ми, люди, все одно не проміняли б його на інший, навіть найпрекрасніший. Немає країни, дорожчої за батьківщину.
Страшило зітхнув.
— Авжеж, мені це невтямки, — сказав він. — Якби ваші голови були напхані соломою, як моя, ви б усі, певно, жили в мальовничих країнах, а Канзас лежав би безлюдний, як пустеля. Все-таки Канзасу дуже пощастило, що у ваших головах є мозок.
— Може, і ви мені щось розповісте, поки ми відпочиваємо? — попросила Дороті.
Страшило докірливо глянув на неї і відповів:
— Я так мало прожив, що мені й розповісти нема чого. Злагоджено мене тільки позавчора, і я зовсім не знаю, що діялося на світі до того. На щастя, фермер зразу ж намалював мені вуха. Завдяки цьому я міг чути, що відбувається довкола. Моєму хазяїнові допомагав приятель, і передусім я почув: "Ну, як, друже, подобаються тобі ці вуха?" І відповідь: "Вони вийшли в тебе одне вище, друге нижче". — "Ет, пусте, — сказав мій хазяїн. — Головне мати їх". І це були справедливі слова. Потім мій хазяїн оголосив: "А тепер намалюємо йому очі". Він почав з правого ока, і тільки-но домалював його, я глипнув на нього, а тоді подивився довкола. Я розглядав усе з великою цікавістю, бо це було моє перше знайомство зі світом. "Бач, яке гарненьке око, — зауважив приятель мого хазяїна. — Блакитний колір для очей — найкращий". — "Мабуть, друге око варто зробити трохи більшим", — озвався мій хазяїн, і, коли воно було готове, я став бачити набагато краще. Потім він намалював мені носа й рота. Я тішився, дивлячись, як вони роблять мені тулуб, руки, ноги. І коли вони, нарешті, припасували голову до тіла, я дуже запишався, бо вирішив, що став точнісінько таким, як і вони. "Цей хлопець жодної ворони сюди не підпустить, — сказав мій хазяїн. — Дивись, як він схожий на нас". Хазяїн узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й настромив на високу жердину там, де ви мене знайшли. А потім вони з приятелем пішли геть. Не бажаючи лишатись на самоті, я хотів був податися слідом за ними, та де там, ноги не діставали до землі! Тут я занепав духом, занудьгував. Я ж навіть думати ні про що не міг, бо ж не було чим. Та ось я помітив, що ворони й інші птахи кружляють над кукурудзяним полем, а сідати бояться, гадаючи, що я нічим не відрізняюся від свого хазяїна. Це підбадьорило мене: виходить, я все-таки недаремно існую на білому світі! Аж тут підлетів до мене старий крук. Покружляв, уважно оглянув мене зусібіч, а тоді вмостився на моєму плечі й каже: ."Невже той фермер має мене за дурня? Та кожен крук, якому не бракує клепки в голові, одразу побачить, що ти — солом'яне опудало!" Потім він зіскочив униз і ну дзьобати кукурудзу просто в мене під ногами. Інші птахи, бачачи, що я йому ніякої шкоди не роблю, й собі злетілися на поле. Ну, це мене вже зовсім засмутило: виходить, я — жалюгідне опудало, та й годі! Але старий крук заспокоїв мене. Він сказав: "Якби ти мав у холові мозок, а не солому, то був би не гірший за людей, ба навіть кращий за деяких із них. Розум — ось найдорожче надбання на цьому світі і для птахів, і для людей". Коли вороння відлетіло, я обміркував ці слова й поклав собі будь-що придбати хоч малесенький, а мозок. А тут, на щастя, з'являєтесь ви й не тільки знімаєте мене з жердини, але й подаєте надію, що великий чаклун Оз наділить мене розумом!
— Я певна, що ви доможетеся свого, — серйозно промовила Дороті. — Адже вам так хочеться стати розумним!
— Атож, страх як хочеться, — зітхнув Страшило. — Знали б ви, як неприємно усвідомлювати, що ти — дурень!
— Ну що ж, рушаймо далі, — сказала дівчинка, віддаючи козубець Страшилові.
Обіч дороги тепер уже не було паркану, а лежала гола кам'яниста земля.
Надвечір вони підійшли до дрімучого лісу. Величезні дерева росли в ньому так густо, що їхнє віття перепліталося над жовтим цегляним настилом. Зелені шати майже не пропускали світла, і в лісі панував напівморок. Але наших мандрівників це не спинило.
— Коли дорога заводить кудись, то вона має і вивести звідти, — зауважив Страшило. — Оскільки ж цей шлях закінчується в Смарагдовому Місті, то нам треба йти ним, куди б він не вів.
— Це кожному ясно, — сказала Дороті.
— Авжеж. Через те воно ясно й мені, — погодився Страшило. — Якби для того, щоб це зрозуміти, потрібен був глузд, я б хіба додумався!
За годину-півтори зовсім споночіло, й Дороті почала спотикатися на кожному кроці. Вона не бачила нічого попереду, але для Тото темрява не була перешкодою: він належав до породи собак, що бачать уночі не гірше, ніж удень. Страшило заявив, що для нього темряви теж не існує, взяв дівчинку за руку, і йти їй стало легше. Але вона все-таки попросила:
— Якщо побачите якийсь будинок чи місцинку, де можна перепочити, ведіть мене туди, добре? Бо що не кажіть, а мандрувати наосліп не дуже приємно.
Незабаром Страшило зупинився.
— Я бачу праворуч дерев'яну хатку, — сказав він. — Підійдемо до неї?
— Авжеж, — зраділа дівчинка. — Я вже насилу ноги переставляю.
Страшило провів її між дерев до хатки. Дороті увійшла досередини, намацала в кутку купку сухого листя, лягла на нього і, впевнившись, що Тото вмостився поруч, міцно заснула.
Її супутник не знав, що таке втома, отож він став собі в іншому кутку й так простояв цілісіньку ніч, терпляче дожидаючи світанку.
БЛЯШАНИЙ ЛІСОРУБ
Коли Дороті прокинулася, сонячне проміння просвічувало крізь густе віття, а Тото гасав навколо хатки, нюшкуючи під кожним кущем.