Здивований Бел повернувся до радників і переказав відповідь оракула.
Усі міністри дуже шанували оракулів, усі погоджувалися чи удавали, ніби погоджуються, що оракули є основа релігії, що розум повинен мовчати перед ними, що це через них царі правлять народами, а маги царями; що без оракулів на землі не було б ні чесноти, ні відпочинку. Потім, засвідчивши найглибшу до них пошану, мало не всі зважили, що цей оракул надто зухвалий, що йому не треба скорятися, що нема нічого непристойнішого для дівчини, а тим більше для дочки великого вавилонського царя, як їхати невідомо куди; що це добрий спосіб зовсім не одружитися чи одружитися потай, негідно й непристойно, що, одне слово, оракул не має й найменшого здорового глузду.
Наймолодший з міністрів, на ім'я Онадаз, найрозумніший з них, сказав, що оракул, очевидно, мав на увазі богомілля чи прощу і що він пропонує себе в проводирі царівні. Рада погодилася з його думкою, але кожен хотів бути за проводиря. Цар вирішив, що царівна може поїхати в храм, трасантів за триста від міста, по дорозі в Аравію, щоб поклонитися святому, який нібито влаштовував щасливі шлюби дівчатам, і що поїде з нею старшина ради. Після цієї постанови пішли вечеряти.
III
Посеред садів, між двох водоспадів, підносився овальний салон на триста футів у діаметрі, його блакитне склепіння, усипане золотими зірками, відбивало дійсне розміщення сузір'їв і планет. Склепіння це оберталося, як і небо, за допомогою машин, так само невидимих, як і ті, що керують небесним рухом. Сто тисяч світильників, у циліндрах гірського кришталю, освітлювали зокола й зсередини їдальню; у буфеті, який мав вигляд амфітеатру, було двадцять тисяч ваз і золотих блюд, а проти буфету сиділи музиканти. У двох інших амфітеатрах були: в одному – овочі всіх сезонів, у другому – кришталеві амфори, в яких вилискували вина, які тільки бувають у світі.
Гості посідали навколо столу, вкритого візерунками квітів і фруктів з дорогоцінного каміння. Прекрасна Формозанта сиділа між царем індійським і фараоном єгипетським, прекрасна Альдея – біля скіфського царя. Було ще тридцять інших володарів, і біля кожного сиділа одна з кращих двірських дам. Посередині, проти своєї дочки, сидів цар вавилонський. Здавалося, він сумував, що не знайшов їй гідного мужа, і разом з тим радів, що вона ще біля нього. Формозанта попрохала в нього дозволу посадити свого птаха біля себе на столі; цар охоче погодився.
Під звуки музики кожен володар міг вільно розмовляти зі своєю сусідкою. Бенкет був приємний і пишний. Перед Формозантою поставили рагу, яке дуже любив її батько. Царівна сказала, що цю страву треба було б подати його величності, і відразу ж птах, на диво спритно, вхопив блюдо і подав його цареві. Ще ніколи так не дивувалися за вечерею. Бел так само, як і дочка його, пестив птаха. Раптом птах полетів назад до Формозанти. Летячи, він розгорнув такий прекрасний хвіст, його розкриті крила були таких блискучих кольорів, золоте пір'я так сліпуче виблискувало, що всі дивилися тільки на нього, а музики припинили грати і стояли непорушні. Ніхто не їв, ніхто не розмовляв, чути було тільки захоплене шепотіння. Протягом вечері вавилонська царівна цілувала його, забувши про всіх володарів на світі. А царі індійський та єгипетський відчували, як зростає їх досада й обурення, і кожен з них дав собі слово прискорити прихід своїх трьохсоттисячних армій, щоб помститися.
Щодо скіфського царя, то він захопився розмовою з прекрасною Альдеєю. Його горде серце ніби не помічало неуважності Формозанти і було до неї швидше байдуже, ніж гнівне.
– Вона прекрасна, – говорив він, – визнаю це, але вона, здається мені, належить до тих жінок, які цікавляться тільки власною вродою і які гадають, що людський рід повинен їм бути дуже вдячний уже за те, що вони дозволяють показувати себе привселюдно. У моїй країні не обожують ідолів; мені більше подобається весела й уважна погануля, ніж ця прекрасна статуя. Ви, пані, такі самі чарівні, як вона, а ви дозволяєте собі принаймні хоч розмовляти з чужинцями. Зі скіфською щирістю признаюсь вам, що я віддаю вам перевагу перед вашою сестрою.
Проте він помилявся щодо вдачі Формозанти; вона не була така пихата, як здавалося. Але Альдеї дуже сподобався його комплімент. Розмова їхня стала дуже цікава: поки вийшли з-за столу, і він і вона порозумілися й були дуже задоволені.
Після вечері вийшли прогулятися в парку. Цар скіфський і Альдея не забули відшукати затишний куточок. Альдея, що була щира на вдачу, сказала цареві:
– Я ненавиджу мою двоюрідну сестру, хоч вона й краща за мене і її чекає вавилонський трон. Честь сподобатися вам для мене привабливіша. Я волію краще Скіфію з вами, ніж вавилонську корону без вас, але ця корона належить мені за правом, коли є права на світі, бо я походжу від старшого Немвродового коліна, а Формозанта тільки від молодшого. Її дід скинув з царства мого діда і вбив його.
– То от яке кревне право у вавилонських царів! – сказав скіф. – Як звали вашого діда?
– Його звали Альдей, як і мене, батько мав таке саме ім'я; його з матір'ю заслали були в глибину імпеpiï, a по їхній смерті Бел, не боячись мене, побажав виховати мене разом зі своєю дочкою, але він вирішив, що я ніколи не вийду заміж.
– Я помщуся за вашого діда, вашого батька й за вас, – сказав цар скіфський, – я відповідаю за те, що ви вийдете заміж, я заберу вас позавтрьому рано-вранці, бо завтра мушу обідати з вавилонським царем, і щоб підтримати ваші права, я приведу армію в триста тисяч!
– Я згодна, – відповіла прекрасна Альдея, і, давши одне одному слово честі, вони розійшлися.
Незрівнянна Формозанта вже давно пішла спати. Вона звеліла поставити біля свого ліжка срібний ящик, а в ньому апельсинове дерево, на якому б опочивав її птах. Запона над ліжком була спущена, але Формозанті не хотілося спати, – серце й уява її надто були збуджені. Прекрасний невідомий стояв їй перед очима, вона бачила, як він пускав стрілу з лука Немврода, вона стежила, як він рубав голову левові, вона знову читала його мадригал, нарешті, вона бачила, як він вихопився з натовпу й сів на свого однорога. Тоді вона вибухнула риданнями й вигукнула крізь сльози:
– То я його вже не побачу, він не прийде знов!
– Він вернеться, пані, – відповів їй птах з височини свого апельсинового деревця. – Хіба можна побачити вас і не бачити знову?
– О небо! о вічні сили! Мій птах розмовляє чистою халдейською мовою! – Говорячи так, вона одсунула запону, стала навколішки на ліжкові й простягла до нього руки. – Чи ви часом не бог, що зійшов на землю? Чи ви не великий Оромазд,[452] що сховався під цим чудовим пір'ям? Коли ви бог, поверніть мені цього прекрасного юнака!
– Я тільки птах, – обізвався той, – але я народився за тих часів, коли всі тварини ще розмовляли і коли птахи, змії, осли, коні, грифи вміли розмовляти з людьми. Я не хотів говорити привселюдно, боячись, щоб ваші двірські дами не прийняли мене за чаклуна. Я признаюсь у цьому тільки вам.
Здивована, спантеличена, нестямна від такого чуда, Формозанта, хвилюючись і кваплячись запитати про сто речей одразу, спитала його спочатку, якого він віку.
– Двадцять сім тисяч дев'ятсот років і шість місяців, пані. Мені минуло стільки, скільки треба планеті, щоб пройти свій шлях по орбіті, що ваші маги називають рівноденням і що тягнеться близько двадцяти восьми тисяч ваших років. Є планети, що обертаються й довше, отже, є й істоти, далеко старіші за мене. Вже двадцять дві тисячі років, як я навчився халдейської мови під час однієї мандрівки, і в мене завжди зберігалася любов до халдейської мови. Але мої брати, інші тварини, не хочуть розмовляти у ваших краях.
– А чому, мій божественний пташе?
– Ох! Це тому, що люди взяли за звичай їсти нас, замість того щоб розмовляти з нами й учитися в нас. Варвари! Хіба не мусили б вони переконатися, що, маючи ті самі органи, що й вони, ті самі почуття, ті самі потреби, ті самі бажання, ми маємо те, що зветься душею, що ми брати їхні й що варити і їсти треба тільки злих тварин? Ми такі рідні вам, що великий Творець, безсмертний Сотворитель усього, складаючи з людиною договір, заборонив вам споживати нашу кров, а нам смоктати вашу.
Байки вашого стародавнього Локмана,[453] перекладені стількома мовами, будуть вічним свідоцтвом щасливих стосунків, які колись були між нами й вами. Усі вони починаються так: "За часів, коли тварини розмовляли". Правда, поміж вас є багато жінок, що розмовляють зі своїми собаками, але ті постановили не відповідати, бо їх батогами силують іти на полювання і бути співучасниками вбивства наших старих спільних друзів – оленів, ланей, зайців і перепілок.
У вас і тепер є старовинні поеми, в яких коні розмовляють, а ваші візники повсякчас звертаються до них, але так нечемно й такими бридкими словами, що коні, які колись любили вас, тепер вас зневажають.
Країна, де живе ваш прекрасний невідомий, найдовершеніший із чоловіків, лишилася єдиною, де ваша порода вміє ще любити нашу й розмовляти з нами, і це єдиний закуток на землі, де люди справедливі.
– А де вона, ця країна мого дорогого невідомого? Як ім'я цього героя? Як зветься його держава? Я ніколи не повірю, що він пастух, як не повірю, що ви – кажан.
– Його країна, пані, є країна ґанґаридів,[454] народу чесного й непереможного, що живе на східному березі Ґанґу. Ім'я мого друга – Амазан. Він не цар, і я навіть не знаю, чи захотів би він принизитися до того, щоб стати ним. Він надто любить земляків; він пастух, як і вони. Але не думайте, що ці пастухи схожі на ваших, які, ледве вкриті дрантливим лахміттям, стережуть баранів, незрівнянно краще вдягнених, ніж вони, що стогнуть під гнітом злиднів і платять збирачеві податків половину мізерної платні, яку одержують від хазяїв. Ґанґаридські пастухи від народження всі рівні, вони самі володіють незчисленними отарами, що вкривають їхні вічно уквітчані луки. Їх ніколи не вбивають; убити й з'їсти собі подібного – це на Ґанґу жахливий злочин. Їхня вовна, тонша й блискучіша за найкращий шовк, становить найвидатніший предмет торгівлі на Сході. До того ж на ґанґаридській землі є все, чого може забажати людина; оті великі діаманти, які Азаман мав честь вам подарувати, взято з копальні, що належить йому; отой одноріг, що ним, як ви бачили, він приїхав, є звичайна тварина для їзди в ґанґаридів; то найкраща, найгордіша, найстрашніша й найдобріша тварина, яка прикрашає землю.