Він хвильку подлубався в замку, і відразу по тому двері зарипіли й відчинилися. [19]
Діти вражено позирали то на дядька Ейнара, то на двері. Наче в казці!
— Як ви відімкнули? Можна мені поглянути? — Калле враз запалився.
Дядько Ейнар показав йому невеличку металеву річ.
— То це... це відмикачка? — спитав Калле.
— Угадав, — мовив дядько Ейнар.
Калле нетямився з радощів. Він стільки читав про відмикачки, але зроду не бачив їх на власні очі.
— Можна мені потримати її?
Калле взяв відмикачку. То була велика хвилина в його житті. Та потім йому спало на думку, що в книжках здебільшого з відмикачками ходять непевні типи. Треба це з'ясувати.
— А навіщо вам відмикачка? — спитав він.
— Бо я не люблю замкнених дверей, — коротко відповів дядько Ейнар.
— Ходімо вже вниз, — нетерпеливилась Єва-Лотта. — Не бачили ніколи відмикачки? — додала вона, наче все своє життя мала справу з відмикачками й замками.
Андерс уже був посередині рипучих сходів, що вели в підземелля. Його карі очі горіли жадобою пригод. Знайшов той Калле чим цікавитись — відмикачкою! Інша річ стародавні темниці! Трішки уяви — і можна почути брязкіт ланцюгів, що ними були закуті нещасні в'язні сотні років тому.
— Думаю, тут немає примар, — мовила Єва-Лотта, тримаючись ближче до сходів і озираючись навсібіч.
— Хтозна, — мовив дядько Ейнар. — Уяви собі, що зараз уродиться старий, оброслий мохом привид і вщипне тебе — отак!
— Ой! — верескнула Єва-Лотта. — Не щипайте! Тепер у мене лишиться на руці синець. [20]
Вона обурено терла руку.
Калле й Андерс нишпорили навкруги, як два мисливські собаки.
— От якби тут можна було лишитися на скільки сам схочеш, — став мріяти Андерс. — Накреслили б план підземелля, а тоді влаштували б потаємне сховище.
Він зазирав у темні переходи, що розгалужувалися на всі боки.
— Тут можна два тижні шукати людину й не знайти. Найкращий сховок, як щось накоїв і не хочеш, аби тебе спіймали.
— Ти так гадаєш? — спитав дядько Ейнар. Калле ходив і винюхував щось майже при самій долівці.
— А що це ти там робиш? — здивувався дядько Ейнар.
Калле зашарівся.
— Та хотів поглянути, чи не лишилось якихось слідів від тих, що тут були ув'язнені.
— От дурний, таж відтоді тут побували сотні людей! — мовила Єва-Лотта.
— Дядько, либонь, не знає, що наш Калле — детектив? — трохи зверхньо заявив Андерс.
— Диви, а я не знав! — мовив дядько Ейнар.
— Авжеж, та ще й найкращий на нинішній день. Калле злісно лупнув очима на Андерса.
— Який там найкращий, — мовив він. — Але я люблю думати про такі речі. Ну, про злочинців, як їх ловлять... Хіба це щось погане?
— Зовсім ні, любий мій. Сподіваюсь, що ти скоро спіймаєш їх цілу купу, пов'яжеш та й відведеш у поліцію.
Дядько Ейнар голосно заіржав. Калле розсердився, але нічим не показав того. Ніхто його не трактує поважно... [21]
— Не видумуй собі казна-що, — мовив Андерс. — У нашому містечку за весь час найбільший злочин стався, коли кривий Фредрік одної неділі украв із захристії карнавку з грішми. Та й то потім він сам її віддав, як витверезився.
— А тепер кожну суботу й неділю просиджує в буцегарні, тож не може ще раз украсти карнавки, — засміялася Єва-Лотта.
— А то Калле влаштував би на нього засідку й застукав би його на гарячому! — докинув Андерс. — Принаймні хоч когось та спіймав би.
— Ну, не ображаймо знаменитого пана детектива, — втрутився дядько Ейнар. — Ось побачите: одного чудового дня він ще себе покаже — посадовить за грати негідника, що поцупить шоколадку в його батька.
Калле лютував. Хай іще Андерс та Єва-Лотта беруть його на глузи, але вже комусь іншому, а надто цьому єхидному дядькові Ейнарові, зась!
— Авжеж, любий Калле, — провадив той, — ти далеко сягнеш, як тебе ніхто не зупинить. Е ні, цього вже не можна!
Останні слова стосувались Андерса, що дістав олівчика й лаштувався підписатися на мурі.
— А чому не можна? — спитала Єва-Лотта. — Підпишемося всі й поставимо дату. От буде цікаво! Може, колись ми прийдемо сюди, як будемо вже старі-престарі, десь аж по двадцять п'ять років матимем. Прийдемо й побачимо свої прізвища. Уявляєте собі?
— Авжеж, і згадаємо нашу давноминулу молодість, — сказав Андерс.
— Ну, про мене, робіть як хочете, — погодився дядько Ейнар.
Калле трохи гнівався й спершу не хотів підписуватись, але потім передумав, і незабаром на стіні [22] рядком красувалися наймення: Єва-Лотта Лісандер, Андерс Бенгтсон, Калле Блюмквіст.
— А ви, дядьку, хіба не підпишетесь? — спитала Єва-Лотта.
— Ні, я цілком певний, що втримаюся, — відповів дядька Ейнар. — Між іншим, тут холодно й вогко, і мої старі кістки дають себе знати. Ходімо вже на сонце!.. І ще одне, — повів він далі, коли двері за ними зачинилися: — Нас тут не було, збагнули? Нікому ні слова.
— Як — нікому не казати? — обурилась Єва-Лотта.
— Ні, моя прекрасна панночко! Це державна таємниця, — мовив дядько Ейнар. — І не забудь цього, а то я знову тебе вщипну.
— Спробуйте-но! — мовила Єва-Лотта.
Сонце засліпило їх, як вони вийшли з темного підземелля, а спека здавалася майже нестерпною.
— А може, я доскочу вашої ласки лимонадом і тістечками, га? — запропонував дядько Ейнар.
Єва-Лотта милостиво кивнула:
— Часом ви, дядьку, можете щось гарне придумати!
Вони сіли в літній кав'ярні до столика біля самого поруччя на березі річки. Звідси можна було кидати крихти жадібним окунцям, що підпливали до берега й замалим не вистрибували з води. Високі липи кидали приємну тінь на столик. А як дядько Ейнар замовив тацю тістечок і три пляшки лимонаду, то навіть Калле почав вважати, що дядькову присутність у місті можна стерпіти.
Дядько Ейнар погойдався на стільці, кинув кілька кришок окуням, потарабанив пальцями об стіл, трохи посвистів і врешті мовив: [23]
— їжте скільки влізе, але швидко! Не сидіти ж нам тут цілий день.
"Який він чудний, — подумав Калле. — Ніколи не втримається довго на одному місці!"
Він дедалі більше впевнявся, що дядько Ейнар — непосидюща натура. Сам він сидів би тут, у кав'ярні, скільки завгодно, ласував би собі тістечками, дивився на прудких окунців і втішався б сонцем та музикою. Він не розумів, як можна хотіти звідси йти.
Дядько Ейнар позирнув на годинника.
— Стокгольмські газети вже, напевне, прибули, — жваво сказав він. — Ти, Калле, наймолодший і найпрудкіший, скоч-но до кіоску й купи мені газету!
"Аякже, саме я маю бігати", — подумав Калле, та вголос сказав:
— Андерс молодший і куди прудкіший за мене.
— Справді?
— Авжеж, він народився на п'ять днів пізніше. Хоч, звісно, він не такий слухняний, — додав Калле й спіймав крону, що її кинув дядько Ейнар.
"Але я принаймні перегляну її спершу сам, — міркував він, відходячи з газетою від кіоска. — Хоч заголовки й комікси".
Нічого особливого, все як завше. Спершу страшенно багато про атомну бомбу й повно політики, що її ніхто й читати не буде, тоді: "Автобус наскочив на потяг", "Брутальний напад на літнього чоловіка", "Рогатої корови всяк боїться", "Вкрадено великі коштовності" та "Чому ростуть податки".
"Властиво, нічого цікавого", — подумав Калле.
Але дядько Ейнар жадібно схопив газету. Він похапцем перегорнув її, аж поки дійшов до "Останніх новин" і так чимось зачитався, що навіть не чув, як Єва-Лотта спитала, чи можна їй узяти ще одне тістечко. [24]
"Чим він так страшенно зацікавився?" — міркував Калле. Йому дуже кортіло стати позад дядька Ейнара й зазирнути через плече, але він не був певен, що тому сподобається таке. Очевидно, дядька Ейнара цікавило щось одне, бо він скоро покинув газету й не взяв її, як вони вийшли з кав'ярні.
На Великій вулиці їм стрівся поліцай Б'єрк.
— Привіт! — гукнула йому Єва-Лотта.
— Привіт! — відповів поліцай і приклав руку до кашкета. — Ти ще нізвідки не впала й не скрутила собі в'язів?
— Ще ні, — відповіла Єва-Лотта. — Але завтра я думаю вилізти на дозірну башту в міському парку, то, може, й упаду. Якщо, звісно, ви не прийдете і не зсадите мене.
— Доведеться прийти, — мовив поліцай і знову приклав руку до кашкета.
Дядько Ейнар смикнув дівчину за вухо.
— Он що, то ти приятелюєш із поліцією!
— Ой, не смикайте! — мовила Єва-Лотта. — Бо ж він страх який гарний! — Хто? Я?
— Та не ви, а поліцай Б'єрк.
Перед крамницею з господарськими речами дядько Ейнар зупинився й сказав:
— Ад'ю, діти. Мені треба на хвильку зайти сюди.
— Слава Богу, — мовила Єва-Лотта, коли дядько Ейнар зник.
— Таки добре, що він пішов. Бо хоч він і пригощає тістечками, а все ж без нього куди краще, — мовив Андерс.
Потім Андерс і Єва-Лотта, стоячи на мості, змагалися, хто кого переплюне. Калле не лишився з ними. Йому раптом спало на думку поглянути, що дядько Ейнар купить у господарській крамниці. "Азбука детектива", — сказав він сам до себе. Адже [25] можна багато чого довідатися про людину, знаючи, що вона купує в господарській крамниці. "Коли то буде електрична праска, — міркував Калле, — то він хазяйновита натура, а як санки — гм, як він купить санки, то в нього не всі дома! Бо ж улітку йому санки ні до чого. Але можна закластися, що дядько Ейнар пішов туди не по санки".
Калле спинився біля вітрини й зазирнув до крамниці. Там стояв дядько Ейнар, а продавець саме щось йому показував. Калле наставив долоню дашком, намагаючись розпізнати, що продавець показував. То був... то був кишеньковий ліхтарик!
Калле думав так, аж йому голова лускала. Навіщо дядькові Ейнару кишеньковий ліхтарик? Серед літа, коли видно майже цілу ніч! Спершу відмикачка, а тепер ліхтарик! Все це страшенно підозріле! "Отже, дядько Ейнар страшенно підозрілий", — зробив висновок Калле. Однак Калле Блюмквіст не з тих, хто полишає різних там підозрілих типів вештатися без нагляду. Віднині дядько Ейнар буде під особливим наглядом Калле Блюмквіста!
Враз йому сяйнула глибока думка. Газета! Коли підозріла особа вельми цікавиться чимось у газеті, то це теж підозріло, отже, треба приглянутись ближче. Азбука детектива!
Калле помчав до кав'ярні. Газета й досі лежала на столі. Калле взяв її й сховав у пазуху. Знадобиться надалі. Навіть коли неможливо довідатись, що так зацікавило дядька Ейнара, то все ж газета може навести на якийсь слід.
Знаменитий детектив Блюмквіст подався додому і, вельми вдоволений собою, заходився поливати ягоди.
3
— Треба щось придумати, — мовив Андерс.