І так було кожного дня і кожного місяця, цілісінький рік.
А до Феї що день, то більшими пачками надходили листи, які вона уважно перечитувала, робила в них помітки та вела якісь підрахунки. Та коли щодня почало надходити стільки листів, що тільки на розпечатування потрібно було згаяти півдня, всі мешканці вітрини догадалися, що вже не за горами час розподілу новорічних подарунків.
Бідний Франческо! Що день, то сумніше ставало його худеньке личко. Треба було чимось розвеселити хлопця. Всі чекали, що Начальник Вокзалу придумає що-небудь.
Але він тільки й робив, що від хвилювання скидав та одягав берета з п'ятьма нашивками чи поглядав на носки своїх черевиків, немов бачив їх уперше.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Розумний собака дає пораду
І хто б міг подумати — рішення підказав ганчір'яний собачка. Бідний Курдуплик! Ніхто ніколи не звертав на нього уваги, бо, по-перше, не можна було визначити, якої він породи, а по-друге, він завжди мовчав, мов риба. Бідний цуцик перед усіма тремтів і боявся навіть рота розтулити. А коли щось і спадало йому на думку, то він довго перш обмірковував, чи варто повідомляти про це друзів. Та з ким було, врешті, балакати? Ляльки стали аж занадто елегантні синьйори і взагалі не зважали на собачку, який не був ні бульдогом, ні пуделем, ні таксою. Олов'яні солдатики, звичайно, дали б йому слово, та хіба офіцери дозволили б їм це? Так що у всіх була якась причина не помічати ганчір'яного собачки. А від того, що він увесь час мовчав, знаєте, що з ним скоїлось? Забув, як гавкати! Отож, тільки-но собачка роззявив рота, щоб висловити свою знамениту думку, як із його горла вихопився якийсь дивний звук, схожий і на котяче нявчання, і на ослячий крик. Почувши цей незвичайний звук, усі мешканці вітрини так і зайшлися сміхом. Один тільки Срібна Пір'їна і оком не моргнув, бо, як усім відомо, індіанці взагалі не сміються. Коли регіт ущух, вождь витяг люльку з рота і промовив:
— Синьйори, а ви послухайте, що балакатиме Курдуплик. Собака завжди говорить мало, а думає багато. Хто довго думає, той скаже мудру думку…
Від цієї похвали Курдуплик почервонів від кінчика носа до кінчика хвоста, відкашлявся і виклав, нарешті, свою думку.
— Отой хлопчина… Цей Франческо, гадаєте, одержить від Феї подарунок на Новий рік?
— Навряд, — відповів Начальник Вокзалу. — Його мати щось давно не приходила, а листів од хлопця нема. Я дуже уважно стежив за поштою.
— Отож і я помітив, — вів далі Курдуплик. — Я переконаний, що Франческо нічого не отримає на Новий рік. Але я, коли на те пішло, не бажав би потрапити в руки якійсь іншій дитині.
— І я також, — пробурчав Жовтий Ведмедик, чухаючи собі за вухом.
— І ми теж, — як завжди, хором відповіли всі три Ляльки-Артистки.
— А що, як ми самі,— вів далі собачка, — зробимо йому новорічний подарунок, га?..
— Зробимо йому подарунок? Та як же це? — зареготали Ляльки.
— Та цитьте ви там! — гримнув на Артисток Капітан Півбороди. — Жінкам тут заборонено базікати!
— Негайно візьміть назад вашу образу! — вигукнув Полковник стрільців, витягаючи шпагу. — Бо зараз же проштрикну вам горлянку…
— До зброї! — гукнув Генерал своїм артилеристам.
— Вибачте! — пролунав голос Сидячого Пілота. — Не здіймайте такого галасу, а то вгорі нічого не чути. Нехай говорить собака.
— Отож, — почав знову Курдуплик, коли вщух гамір і запала тиша, — ми знаємо, як його звуть, відома і його адреса. Чому б нам не знятися всім звідси і не піти до нього?..
— До кого? — перепитала одна з Ляльок.
— До Франческо, до кого ж.
Вмить запанувала мовчанка. Та тільки на мить, бо невдовзі вибухнула шалена суперечка: кожен кричав своє і не слухав того, що казали інші.
— Та це ж справжній бунт! — вигукнув Генерал. — Я нізащо не дозволю бунтувати! Моїм наказам треба коритися!..
— А то що?
— Нічого. Треба бути дисциплінованими…
— І йти туди, куди нас відвезе на мітлі Фея? Тоді Франческо не побачить подарунка і цього року: адже його прізвище стоїть у книзі нещасливих боржників!..
— Тисяча китів!..
— Усе це добре, — втрутився в розмову Начальник Вокзалу. — Адресу Франческо ми знаємо, а от хто покаже, як і кудою добиратися до нього?
— Я про це вже раніше подумав, — боязко промовив Курдуплик. — Адже я можу знайти дорогу нюхом по сліду Франческо. Що ви на це скажете?
— А я вмію читати сліди на землі,— озвався вождь Срібна Пір'їна. — Я пропоную ось що зробити! Всім піти до Франческо. Хто йде з нами?
Це вже було не безвідповідальне базікання. Треба було вже остаточно вирішувати. Тому всі з надією глянули на найвищого чина — Генерала артилерії. А найвищий офіцер, крокуючи перед п'ятьма довіреними йому гарматами, що стояли в бойовій готовності, довгенько чухав собі потилицю, перш ніж оголосити своє рішення. Нарешті він сказав:
— Добре! Згода! Я захищатиму вас у поході всім своїм військом. Відверто кажучи, мені як Генералові теж зовсім не до вподоби, що мною командуватиме якась стара Фея.
— Слава! — гримнули артилеристи.
Духовий оркестр піхотного полку олов'яних солдатів заграв такий марш, що й мертвий не влежав би, а Машиніст Голубої Стріли ввімкнув сирену, і вона завивала, аж поки всім у вухах позакладало.
Виступати в похід було вирішено назавтра — в новорічну ніч. Рівно опівночі Фея, як звичайно, зайде в крамницю, щоб набрати повний кошик іграшок. Та схопить облизня: вітрина буде порожня.
— От уявляю, як вона скривиться, — лукаво усміхнувся Капітан Півбороди, походжаючи по палубі свого Вітрильника.
А наступного дня пізно ввечері…
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Увечері перед Новим роком
Кожен сушив собі голову над питанням: як вийти з крамниці? Прорізати дірку в залізній шторі, як пропонував Головний Інженер-Конструктор, було неможливо.
А на всіх дверях крамниці по три засуви, і на кожному висів ще й великий замок.
— Я й про це вже подумав, — промовив Курдуплик і знову, як завжди, зашарівся. Бачите, цей собачка був дуже сором'язливий. Всі захоплено глянули на маленького ганчір'яного цуцика, який цілий рік мовчки думав, але ні разу й слова не промовив.
— Ну, кажи, слухаємо…
— Ви ще не забули нашої комори? Пам'ятаєте купу порожніх коробок у кутку? Так от, я там ходив і помітив у стіні дірку, якою можна долізти у сусідський винний льох, а звідти — прямо сходи у двір.
— Але звідки ти про все це довідався?
— Ми, собаки, маємо одну велику ваду — всюди сунемо свого носа. Бачите, інколи ця вада стає нам у пригоді…
— Хай так! Але я не уявляю, як це можна спустити артилерію сходами, — вигукнув недовірливо Генерал. — А Голуба Стріла? Ви бачили коли-небудь, щоб поїзд з'їжджав сходами?
— Це доведеться робити вперше. Що ж, покладемо рейки на східці,— промовив басом Начальник Вокзалу.
Та ось Срібна Пір'їна витяг з рота люльку, і всі принишкли.
— Білі люди все лаються і забувають про нашого Пілота, — сказав він.
— Ми тебе не розуміємо. Що ти маєш на увазі, великий вождю?
— А ось що: наш Пілот перевезе всіх літаком — і край…
І справді: кращого способу дістатися до комори не було. Що й казати. Сидячий Пілот був надзвичайно задоволений цим планом.
— Десяток рейсів — і всі будуть унизу! — захоплено випалив він.
Ляльки вже наперед втішалися з приємного перельоту на літакові, але їх розчарував Срібна Пір'їна.
— У кого є ноги, тому не потрібні крила, — заявив він.
Отож усім, хто мав ноги, довелося самим зійти сходами, а літаком була перевезена артилерія, вагони та Вітрильник.
Капітан Півбороди не зійшов з капітанського містка навіть під час перельоту. Генерал та Начальник Вокзалу, що саме злазили крутими сходами вниз, трохи не луснули із заздрощів, коли він пролетів у них над головою.
Півбороди негайно скористався цією перевагою і, щоб підкреслити свою зверхність, перехилився через борт і плюнув на них. На щастя, слина пролетіла щонайбільше на віддалі одного сантиметра від носів Генерала та Начальника Вокзалу.
Останнім з'їжджав Мотоцикліст-Акробат. А для нього промчати по сходах на мотоциклі було все одно, що оком кліпнути. Та не встиг Мотоцикліст іще з'їхати на долівку, як у крамниці знявся страшенний галас.
— Рятуйте! Рятуйте! — верещала Феїна служниця. — Синьйоро баронесо! Злодії, грабіжники!
— Хто, хто? Що скоїлося? — почувся голос господині.
— Покрали всі наші іграшки з вітрини!
— Господи милосердний! — заломила руки Фея.
Та втікачі зовсім не мали милосердя: під керівництвом Головного Інженера-Конструктора вони вже встигли замкнути двері комори на засув і попрямували в куток, до купи картонних коробок. Саме в цю мить вони почули, як Фєя та служниця стрімголов злетіли вниз по сходах. Та даремно: обидві ткнулися носами у замкнені зсередини двері.
— Відмикай мерщій! — закричала Фея.
— Замок не відмикається, синьйоро баронесо!
— Ага, це вони замкнулися на засув. Ну, стривайте ж, там ви й сидітимете! Зачекаймо, вони ще проситися будуть!
Що й казати, Фея була хоробра бабуся, але цього разу безстрашність їй зовсім не придалася. Наші іграшки, прямуючи за собакою, що вів перед, уже поминули гору порожніх коробок і тепер одна по одній пролазили крізь дірку в сусідський підвал. Голуба Стріла, звичайно, давно звикла проїжджати тунелями. Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда зайняли місця поруч із Машиністом. Найменші ляльки, які вже потомилися, посідали у вагони, і блискучий поїзд, тихенько свиснувши, в'їхав у тунель.
Набагато важче було з Вітрильником, адже тут не було води. Та про це потурбувалися вже роботи Інженера-Конструктора: вони за одну мить спорудили поміст на вісьмох коліщатах, навантажили на нього Вітрильника з Капітаном і перетягли їх через тунель, і якраз вчасно, бо Фея, нічого не дочекавшись, саме в цю мить з усіх сил уперлася плечима в двері, вирвала слабенький засув і мерщій кинулася обшукувати всю комору і, звичайно, нічого не знайшла.
— Що за дивина! — тремтячи від страху, шепотіла Фея.
— Тут нікого нема, синьйоро баронесо, — промовила служниця, цокотячи зубами і тримаючись обіруч за спідницю господині.
— Сама бачу. І нема чого так тремтіти…
— Я не тремчу, синьйоро баронесо. Це, мабуть, десь землетрус трясе.
— Голуба Стріла зникла, — сумно промимрила крізь сльози Фея. — Зникла, і сліду не стало.
Та залишмо цих бідних бабусь, хай вони ще раз обнишпорять усі закутки в коморі, а самі ходімо за нашими друзями.