"Я був дитиною і вона була дитиною теж". Пропонується, що прототипом Аннабель була дружина Аллана Поу Вірджинія, з якою він взяв шлюб, коли їй було 13 років, а померла від туберкульозу за два роки до написання вірша. Себе він називає дитиною, тому що незважаючи на свій вік, нею і залишився.
"В могилі біля моря гучного". Останній 41 рядок у першій публікації 9 жовтня 1849 року був таким: "In her tomb by the sounding sea", але в деяких наступних виданнях цього ж таки року він змінений на "In her tomb by the side of the sea".
ЛІНОР
LENORE
Ах, чаша золота розкололася!* Дух відлетів назавжди, на вік!
Бийте у дзвони! Свята душа пливе вже по Стіксу,* по річці із рік;
Гі де Вір,* ти не плачеш? Плач або зараз, або потім хай не кортить.
Дивись! Ось там твоя кохана Лінор* на дрогах жахливих лежить!
Справляйте обряд поховання і пісню заспівайте похоронного строю!
Гімн для королівни із тих, хто як і вона померла колись молодою —
Панахиду по ній, двічі померлій, оскільки померла вона молодою.
"Паскуди! За багатство любили, а за гордощі ненавистю її оточили,
А коли занедужала, щоби померла вона, вмерти єлейно благословили!
Як будете справляти обряд? Як будете співати панахиду на вік упокою
По вашому лихому оку – по язику, що наклепом і вдачею своєю злою
Згрішили ми;* — але не гнівайся так, нехай Суботня пісня злетить
До Бога так урочисто, щоб мертва скривдженою не була ні на мить!
Мила Лінор "раніше пішла" з Надією, що повинна була поруч літати,
Нестямним залишивши, через дитя, що мала твоєю нареченою стати —
Для неї, вродливої і галантної,* що скромно лежить тепер на дрогах,
Життя в її волоссі жовтому, золотавому, та не в дівочих очах –
Життя все ще там, у волоссі, та смерть вже в дівочих очах.
"Геть! Сю ніч моє серце легке. Не стану панахиди возносити спів,
Але янгола в польоті його я вихвалятиму піснею* старих часів!
Хай у дзвони не б'ють! Щоб мила душа, на освячених веселощів тлі,
Не вловила сповіщення, що відпливає з проклятої цієї Землі.
До друзів вгорі від лиходіїв внизу, обурений дух зі стану
Від Пекла до вищого світу далеко-далеко до Раю Небесного –
Від горя і стогону до золотого престолу біля Владики Небесного".
КОМЕНТАРІ
Перший варіант "Лінор" з'явився у 1842 році, який був значно переробленим варіантом раннього вірша "Пеан". Але Аллан Поу все ще не був задоволений і в 1845 році він без особливих змін переформував вірш поєднавши рядки, зробивши їх довшими. В останнє літо свого життя він все ще вносив поправки. Вважається "чернеткою" вірша "Крук".
"Ах, чаша золота розкололася!" Цитата із "Еклезіаста" (розділ 12 вірш 6):
"5...адже людина наближається до свого вічного дому, а по вулиці вже ходитимуть в очікуванні плакальниці.
6 А вже коли обірветься срібний шнурок, розколеться золота чаша, й розіб'ється глечик біля криниці, тоді зламане колесо впаде в криницю.
7 Таким чином порох повернеться в землю, з якої вийшов, а дух повернеться до Бога, Який його дав…"
"пливе вже по Стіксу". В оригіналі "Stygian river" — Поу використовує прикметник, що позначає темне, похмуре – підземна ріка, через яку міфічний Харон переправляв тіні померлих.
"Гі де Вір". Припускається, що Аллан Поу взяв прізвище героя з роману Джона Пламера Ворда "Де Вір, або Людина Незалежності" (1827). Таке ж французьке прізвище мали англійські аристократи, останнім з яких був 20-ий граф Оксфорд.
"кохана Лінор". Ім'я героїні вперше з'явилося як "Лінор" тільки під час повної переробки раннього "Пеана", де героїню звали Хелен. Дослідники зазначають, що на примірнику журналу, який Аллан Поу подарував Сарі Хелен Вітмен у 1848 році, він написав: "Хелен, Еллен, Елінор, Лінор". Усі ці імена з давньогрецьких часів означають "світла" або "яскрава". Поу міг позичити це ім'я з популярної у свій час великої поеми 1825 року Фелішії Херманс.
"Згрішили ми". В оригіналі використовується латинське слово "Peccavimus", з 105 псалма вірш 6, який читають при похоронах.
"і галантної". В оригіналі Поу використав французьке слово "débonnaire", яке, як вважається поцупив з вірша Мілтона "L'Allegro".
"я вихвалятиму піснею". В оригіналі використано слово "Pæan", що є давньогрецькою хвалебною піснею, яка спочатку була як хорова пісня-молитва.
КРУК
THE RAVEN
Опівночі якось похмурої, я втомлений і млявий замислився*
Над багатьма химерними й дивними книжками знання старого —
І вже куняв я, як раптом стук, від якого одразу прокинувся,
Від обережного стуку, як ніби у двері, якогось гостя нічного —
"Це стук у двері" — пробурмотів я – "якогось гостя нічного —
Тільки це і більше нічого".
Ах, чітко я пам'ятаю, що це сталось у грудні холоднім;
І огнище згасало, і привиддя його на долівці миготіло від цього.
Нетерпляче очікував ранку; — у пошуку позичити марнім
З книжок припинення смутку – за вмерлою Лінорою смутку важкого —
За незрівнянною дівою, яка є Лінорою для ангела там будь-якого —
А тут тінь безіменна і більше нічого.
І шовкове сумне шелестіння бузкових штор, яких протяг заскочив,
Захопило мене і наповнило жахом, який не відчував я до того,
Настільки, що аби вгамувати серцебиття, стояв собі і торочив:
"Це якийсь гість благає ввійти у покої мої та й усього –
Якийсь пізній гість благає ввійти у покої мої та й усього –
Це він і більше нічого".
На той час душа вже зміцніла; і довше я вже не вагався.
"Сер" — сказав я – "чи Мадам, пробачення благаю швидкого,
Бо справа у тому, що я задрімав і стуку вашого я не розчувся,
Ви так ніжно постукали в двері, ледь чутно для вуха людського,
Що я ледве почув" — і двері я відчинив навстіж для гостя нічного,
А там пітьма і більше нічого.
В пітьму ту вдивляючись, довго стояв там дивуючись і знов боячись,
Мріючи мріями, на які жоден із смертних не наваживсь до того;
Але тиша була непорушна і пітьма не давала ознак, барячись,
І слово "Лінор" прозвучало там, єдине слово з мимрення голосного.
То я промимрив "Лінор" і луна відповіла повтором ім'я дорогого.
Просто його і більше нічого.
Повернувшись в покої свої, вся душа моя всередині мене горіла,
А невдовзі знов стукіт почувся, голосніше тепер ніж до цього.
"Звісно" — сказав я. – "Звичайно, це у віконницю щось стукотіло;
А-ну дай-но розгадаю я цю таїну, подивлюсь що ж там такого –
Серце хай себе на мить успокоїть, подивлюсь що ж там страшного –
Вітер це і більш нічого".
Ледь відчинив я вікно, товкнувши віконця, як із крил тріпотінням,
Ступив Крук в покої мої, птах величний минулого часу святого;
Ані на мить не зупинивсь він і себе не обтяжив вклонінням;
Але з виглядом лорда чи леді всівся над дверима та й усього –
На Паллади погруддя усівся, якраз над моїми дверима та й усього –
Примостився і більше нічого.
Тоді змусив всміхнутись мою уяву сумну, бо був до неї зманливий,
Цей ебеновий птах, бо серйозна й сувора була поведінка у нього.
"Хоч обскубаний гребінь", — я сказав, — "ти, певно, не полохливий,
Жахливий, похмурий, древній крук, що від берега блукає Нічного —
Скажи мені, яке маєш ім'я на березі тім Плутона нічного!"
"Ніколи" — промовив Крук і більше нічого.
Я здивувавсь неабияк, що ця незграба мовлення моє розчула так ясно,
Хоч одповідь птиці була недоречна і сенсу не мала вона будь-якого;
Та не погодитись не можна, що жодна людина в цей час й позачасно
Не удостоїлась бачити птаха над дверима покою людського —
Птаха чи звіра на погрудді із гіпсу над дверима покою людського,
Що промовив: "Ніколи" і більше нічого.
Але Крук, самотньо сидівший на тому погрудді, вигукнув тільки
Єдине те слово, одне лише слово, ніби душу свою виливши в нього,
І більше нічого не мовив, ні пір'їнкою не сколихнув аніскільки,
Аж поки я не промимрив: "Інші друзі прилітали раніше до цього –
Завтра він покине мене, як мене покидали надії раніше до цього".
Птах тоді мовив: "Ніколи" і більше нічого.
У тиші, яку порушила його відповідь влучна, здригнувшись не стиха,
"Безсумнівно, що він вимовляє – сказав я — єдина скарбниця у нього,
Від хазяїна її перейнявши, що потерпав від немилосердного Лиха,
Яке все швидше йшло з ним, доки пісні не обважніли від того –
Доки пісні Надії сумним тягарем не обважніли від того:
"Вже не буде ніколи" і більше нічого".
Знов змусив всміхнутися Крук мою сумну душу, до неї зманливий,
Підкотивши м'яке крісло до погруддя і птаха, що всівся на нього;
На оксамит опустившись, я взявся сплітати у думці примхливій
Уяву з вигадкою, гадаючи, що птах зловісний для мене значного —
Що цей похмурий, жахливий і зловісний птах для мене значного,
Мав на увазі кричачи "Ніколи" і більше нічого.
Я сидів гадаючи там, але ані слова, ні звука йому не сказавши,
Птаху, чиї вогняні очі пропікали мене наскрізь до серця самого;
Це і багато що інше я вгадував, голову розкуто і вільно поклавши
На оксамит подушки, над якою зловтішалося світло свічада нічного,
На той оксамит, над яким зловтішалося світло свічада нічного,
На який Вона не покладе вже ніколи й нічого.
Потім здалося мені, що повітря від пахощів згусло неначе з кадила
І кроки продзвеніли по ворсистій підлозі Серафима швидкого.
"Нещасний" — я скрикнув – "Бог послав тобі ангела щоб відпочила –
Відпочила душа і напій забуття* про Лінор спогаду дуже важкого
Пити, о ковтати цей напій, щоби позбутись спогаду надто важкого".
Крук промовив: "Ніколи" і більше нічого.
"Віщуне", — сказав, — "лихий та все ж віщій, чи диявол ти взагалі,
Чи Спокусник* послав, чи буря тебе занесла до узбережжя земного,
На безлюдне, але нестримне, на цій зачарованій пустельній землі —
У дім цей, де панує Жахіття, скажи мені щиро, благаю у тебе одного,
Чи є по той бік в Гілеаді бальзам?* Скажи – скажи – благаю одного".
Крук промовив: "Ніколи" і більше нічого.
"Віщуне", — сказав, — "лихий та все ж віщій, чи диявол ти взагалі,
Заради Небес, що над нами схиляються — заради нами коханого Бога,
Скажи цій скорботній душі, чи вона в далекій Едемській землі,
Обійме святу дівчину, яка є Лінорою для ангела там будь-якого —
Знов обійме сяючу діву, яка є Лінорою для ангела там будь-якого?"
Крук промовив: "Ніколи" і більше нічого.
Я скрикнув, піднявшись: "Це слово хай стане знаком прощання —
Ти птах чи диявол, вертайся у бурю та на берег Плутона Нічного!
Не лишай ні пір'їни — чорний знак брехні в душі твоїй існування!
Залиш самотність мою і погруддя над дверима покою людського!
Забери дзьоб з мого серця і забирайся з дверей покою людського!"
Крук промовив: "Ніколи" і більше нічого.
І Крук не злетівши, все ще сидить, все сидить і сидить
На блідому погрудді Паллади прямо над дверима покою мойого;
І очі його виглядають наче в демона, що марить чи снить,
І світло свічада, що сяє над ним, кидає тінь на підлогу від нього;
І душа моя з тіні тієї, що впала долілиць на підлогу від нього,
Не підніметься більше ніколи і не буде нічого!
КОМЕНТАРІ
Перша публікація вірша у січні 1845 року у газеті "New York Evening Mirror".