V
Домовились… Та ще лунали
пекельні знищення на світі…
І думав я, чим є те тіло
в ідеології сичання,
чим є ті люди в їх риданнях,
чим є всі біди без поета,
без самоти і без сонета…
Хворобливість стовпів ліхтарних
викашлює несамовитий стиль.
Запах йоду дерев поранених
за рахунок швидких її ніг…
Хмара наражається на сміх
з боку деяких жінок… хоча насправді
статуї не думають – це питання статі.
Нещастя вірність людську шукає…
Тому ми йшли, об'єднані в рід…
Тінь прилягла на сірі місця,
застигла, неначе на березі пліт…
Граційно осідлана річка мостами,
плескала хвилями, наче хвостами,
урочисто стояла кущами в воді.
Так говорив уже другий про це…
Пульс його слів був майже таким,
як в олівцях розламані стержні,
коли намагаєшся їх загострити.
Обличчя його – було без емоцій…
Небо у темряві. Темрява й тяжкість.
"Натовп, – сказав він тихо, – він радий
тримати драбину наверх, в дратування…
Люті випари з уст того натовпу
наповнюють повітря їдкими гаслами…
І з того, що орел уникає людей,
кожен може зробити висновок,
що богом був Прометей, саме богом…"
"Натовп, – сказав він тихо і болісно…
Натовп потужний – як кулак і голос…
Але навіть революція самотності
не врятує нас від нашої долі…
Знаю – нас роз'єднує горе, яке
в безсиллі похмуру строгість бере,
віддаючи мене під контроль
фаталізму… Але заради ідей
занадто жорстоко думати,
що жертви, і муки, і наші діяння
потрібно таємно кудись сховати,
перш, ніж перейти до якихось форм,
до форм, що цей світ знесилений
тільки кров'ю можуть наситити.
Якби Христос мав зійти
до пекла іще один раз,
земля б його – не пустила,
закрила б сітками шлях.
Це потім почуємо грози –
як чорна відплата Бога
люто розірве наш поступ.
Що б ти сказав цій епосі сліпій,
коли б ти побачив усе, наче гість…
Скільки завойовано, або краще:
захоплено… Сказав би, що досить!?
Досить терору, що конвульсії родить!
Мусить (на відміну від поезії)
бути нав'язаним нам це майбутнє,
майбутнє, яке все змащене
жирними обіцянками спокою.
й продовжує нарощувати зброю!..
Чи сказав би, злякавшись пустого слова:
ні, люди – не люди… Вони хочуть одного:
де власність їхня – там буде і бойня!?
Сказав би?.. Не знаю… згадаю…
в емульсії нервів – вібрує тон…
То просто горів Мадрид… Бо там
пастушим рогом ревів мегафон,
скликуючи отари швидких допомог…
Корида у хмарі танцю зависла,
відкриваючи одну із завіс.
Зі столу свого змітає крихти
вже третій удар… відомо, чий.
Внизу чиїсь грандіозні могили,
їх орендували собі багачі.
А музика оркестру – вила
марші, котрі були вище нас,
марші, затьмарені смертю.
Смерть! Вона грала роль голої,
і біля метро лунав її голос:
"Всі роздягальні – нижче, нижче,
і лише за гроші, за гроші!"
Потім, майже як той, хто пише,
кінчик вежі повернула тихіше,
і став він для нас – як звичка,
таким, як грамофона луна.
І тріснув він, як вимикач
чи наче зірвалась струна,
чи наче із бруду створений бинт,
яким обмотують романіста…
Морок всмоктує все дуже швидко –
і тихі плачі й переляканий крик.
Просто чимось постійно відсутнім
ми нашому часу безмежно вірні…
Скромно зітхаєш… Надію маєш
почати із себе, нарешті почати.
Вбити в собі, нарешті, звіра,
це є завданням на світле завтра!
З себе почати, ти розумієш?
Свобода має коріння там,
де існує твердість переконання.
Що є порядок, якщо в нім немає
глибин солідарності?
Тут нам в скорботі – легкі бої…
Життя ж важке… Чи таким воно є,
коли доля завжди дарунки дає?
А потім – буде глуха канонада,
а далі – збиває масло світанок…
Падає брехня на трупи живі,
а живі – сліпо вірять брехні.
Так вічно сила до бою дається,
й переконання, що нас об'єднують,
що бій, який йде – останній бій.
Самозванці завжди на те кивають,
завжди готові до фальсифікацій,
окремий внутрішній бій у них, доля
в усьому, що можна зробити поволі –
терпляче і з гідністю.
А фетишист лиш хоче погратись –
своїми власними кістками.
Справжнє зло, без авторитету,
було також і без забобон.
Проблема лідерів… Проблема випита
успіхами попередніх ігор.
Друзі..., бачимо життєвий план –
епоха плебеїв та митарів
і розхитаних мір та ваг…
А потім жах складає ранець
і йде від сім'ї до сім'ї.
Чи то каталонець, чи то іспанець,
всі вони мертві, всі вони – тінь.
Але сльози, що падають тут,
ти ще захищаєш дисципліною міфів,
від того, що посіяв Бакунін у світі,
володар розпачу та шторму...
Ох, бачимо жорстокість й досі,
як божевільні кільця диму
спираються на сто ходуль
чи тих стовпів, що при дорозі…
Вкриваючись плащем жебрачки,
якесь дівчисько збоку стане
із помаранчами в руках.
Згодом, наче її покличуть,
сяде так мило собі в тіні,
з гострим ножем у руці своїй,
і вже готується до сніданку,
надвоє ріже ті помаранчі,
аби довести, що вони в крові.
Та раптом – наліт… І наче нитки,
що падають пасмами вниз із котушок…
Дівча повернулось, неначе привид,
звернулось до мене волоссям, грудьми.
І помаранчі, хоча й нерозрізані,
горіли яскравою кров'ю,
хіба ж то не доказ, хіба ж не доказ,
що виходить із ніжно-солодкого?..
В пекельну ніч скотився мій сором
і по-звірячому бився в мені,
змінив моє серце на гостру болість,
що пече мою душу знову і знову
й лунають у серці сумні пісні:
цього – не забудем ніколи!
І збережем у пам'яті.
Що нам з того, що небагато
наших братів – ув'язнено,
що нам та музика, яка ридає…
Ні! – так, як усі книжки і заводи
після революційного зітхання,
не можу я дихати вже звичайно…"
VІ
Договорив… Але голос той
мені ще болить… так, як у віршах,
коли на рану ще сиплють солі,
й від того рані стає ще гірше…
Пройшли вже той міст (скільки разів?)
в ту ніч, що зреченням нас зв'язала,
й переді мною вже третій постав.
Старий шахтар, селянин, робітник?
Він каже: "Не знаю, чи існує ще світ,
щоб хтось мав сили його змінити,
позбавити кривди, нерівності, бід.
Я почуваюся – як в підземеллі.
Де всюди плач. Плач жінок і дітей.
Де вбивства я бачу майже щодень.
Швейцар фаталізму колись,
що підрізав масну свою косу,
й покірно брав з миски рис,
й поїдав з кавуна насіння,
й палив ладан без прикрас,
й любив дивуватися диву –
тепер він бачить лише могилу.
Вогнемети висвітлюють
стежини нашої пам'яті...
Кав'ярні пливуть в тумані...
Вікна з рисового паперу... глянь!
Ціп молотить порожні снопи
прожекторів... Ох, все тане,
все тане в занадто точному хаосі.
Повітря всіяне літерами –
їх створила друкарська машинка…
На магазинах м'яса – образи малят…
Листівки – перелітним роєм…
На жаль, листівки – погані пов'язки.
Наповнений витік інформації плаче.
Поїзд – налаштований на гобой,
і покалічені кінцівки – тремтять,
як у великому горі колись –
голі пеньки, листя осики,
стукає дощ, ніби серце щура...
Потім – народжується істерія
від передчуття, що нами керують
ведуть в порожнечу, за межі буття.
Глянь, моя земле, бідний Китай,
край мільйонів і мертвих тіл,
з них жодне – не має бажання
прийти до світла, до дружніх слів!..
Як зрозуміти його ментальність?
Змістити мости у нашому парку,
аби чужинець прийти захотів?
Перетворення, що в підсвідомості,
чи вже в діяльності, чи це ще сон…
Сон трагедії, що розлітається
вночі – інакше, інакше – вдень.
Безумство шукає вірності,
а з боків – піднімаються мрії,
ми – їх земля, ми – їх повітря.
Вразити тифом нас поспішають
семимильні чоботи блох.
Ледве діти на світ з'являються,
гранат для них – уже повний льох,
і вони з хутряної перешкоди
витягують шиї за законом лафета
аби хоч повітря схопити ковток.
Детонація ще бродить
вогкістю надтріснутих дзеркал,
а інші – шукають заспокоєння
в порожнечі минулих імператорів.
Фантоми історії тягнуть назад,
в якому навіть сама природа
вказує нам на майбутній попіл.
Проекційним апаратом злоби
великі держави малюють шлях.
А в Китаї тим часом – шок,
там власну кров проливають народи.
Та й тут я угледів будинок з рекламою,
і та реклама – тріснула шрамами,
розпоровши живіт Мей Вест.
А інший – буває ще гарячіший
зі словами з часів Прометея.
"Ангіна!" – скаже сердитий січень,
і в усіх містах – вогонь епідемії.
В останніх масках, перпендикулярно п'яті
йде карнавал пролетаріату –
в підземному світі, тихіше й тихіше.
Бувають моменти, питаєш: для чого?
І жалісне співчуття тамує твій подих.
Для чого мертві потрібні живому?
Для чого ґудзики потрібні мертвим?
Хочу бачити, як весна трясе дамби,
як у просту кашу додають приправи
а потім – вдихати їх аромат!
А проте! Біль дарує нам вірність –
через почуття, яке ти витримаєш.
Симпатія – не згасає,
як і братство – воно триває!
Єдина проблема – в стилі.
Людей приманює рука Бога.
І цей потяг – знищить кордони.
Я пам'ятаю… це ніжне речення…
Це було вчора… Це було в горах…
Як стріляв кулемет кулеметника…
Людина, котра не має страху,
навряд про жінку чи волю згадає…
Сурми, що кличуть нас у минуле,
шукають стихію драм позабутих…
Як слимаки, ми наставляли
чутливі ріжки телескопів.
І вартові там десь стояли,
в жахливу гру затято грали,
прищіпками на шатах смерті…
І в зрілість ночі, легкокрило
ракета видозмінить кригу…
А потім одному із друзів
суть життя – граната викреслить…
І він помирає... В нашому крузі…
Легша від смерті моя дисципліна,
а смерть – це норма? Що землю чистить?
В думках я злітаю завжди до міфів,
а пальці – малюють лише ескізи.
Ми голодували… Вже кілька місяців…
Я дав йому яблуко…
Він – відвернувся,
в бурчанні своєму пішов у тінь –
та раптом із тих героїчних далей
промовив: "Сьогодні прийшли до нас шалі.
Подумай! Які теплі для нас шарфи!"
VІI
Я згоден… Мертвий він. І живий…
Світало – дуже великими снами,
відповідальністю, коханням, дивами,
і спільним хлібом, ясними устами,
тими, котрі героїзм вихваляли…
Піднятися мусили всі до надії,
Еротом по смерті, в усіх його діях.
Епос – це просто інша назва
для молитви за упокій…
В якому хочеш все зрозуміти –
зокрема в'язниці з муками пам'яті,
де лиш зростають наші страждання,
а потім велика воля згасає –
в похмурий хвіст почуття збирає.
Все в ньому хочеться зрозуміти:
особливо дух, що до Неба прагне.
Тоді інтуїція буває прочитана,
як велика централізація
свободи, але в новому значенні,
свободи, якої тоді вже достатньо,
коли ми без серця, коли без серця.
Люди століттями були німими.
Смерть – то є мова, і мова сили.
Інші інтереси – захищені іншими
речами, що мають тілесні спазми…
А світ просто мовчки стогне у муці.
Смерть – то є мова… І революція,
яку мають всі нації… І меч свій власний…
Хто знає (він і далі співає це слово),
адже всі ми – і той, і той, –
під великим мікроскопом Бога,
який знову бачить лиш кров,
пролиту кров, кров, кров…
Чи відчуєм його нахмурені брови?
Коли він встане, гнівом наповнений?
Ти дивуєшся, що вітер ще віє,
що зірки бувають і зливи.
Що твоя країна, розірвана
(дух якої – вже майже нічого),
зберегла принаймні хоч тіло..
Ми ще живі!...