Позичальник Варела Конехо зобов'язується сплачувати наперед щокварталу шість процентів річних на кожну сотню і підтверджує свою згоду на виконання цього зобов'язання. Прохач Варела, на випадок продажу майна за борги, так само відмовляється від свого житла і від подання справи до виконавчого суду, передаючи повноваження своєму кредиторові; сеньйор Варела, попереджений мною щодо законності й важливості документу, який він укладає, визнав їх беззаперечно. Оформляю перше письмове свідчення нотаріальним актом і передаю "Американському банку Коста-Ріки" в особі його генерального уповноваженого Джона Віггінса Кліфордса. Написане зачитую в присутності позичальника і свідків — сеньйорів Карлоса Контрераса Кальво і Матео Соліса Варгаса, тутешніх жителів, повнолітніх, яких знаю так само, як позичальника, і засвідчую їхні юридичні права щодо цього акту. Підписано в місті Сан-Хосе, година дев'ята, день чотирнадцятий, місяць лютий, рік тисяча дев'ятсот тридцять сьомий".
IV
П'ятдесят на день. Дванадцять годин роботи. О шостій ранку калатав дзвін. Брали лопати й мотики і — до десятої. О десятій ще раз бив дзвін: сніданок. Об одинадцятій — знову до роботи. А тоді аж о сьомій — останній дзвін: вечеря і постіль.
Йшли, важко волочачи ноги, на плечах — лопати й мотики. Наглядач на повороті дороги рахував їх:
— Один, два, три, чотири…
До тридцяти семи. Поденна робота в полі. Земля, чужа і велика, жагуче розкривала борозни, щоб прийняти в своє лоно найкраще зерно і сонце.
Працювали мовчки. Тільки наймолодші поденники, запалюючи цигарки, перекидалися жартами, часом сміялись, адже вони ніколи не мали власної землі. Старші сердито позирали на них. В очах застиг вираз приниженості, бо вони весь час дивилися на чужу землю. Іноді спалахувала несміливо далека згадка, і сердиті очі яснішали. Але грубий голос наглядача гасив той спалах:
— По домівках, спати!
Їжу готували для всіх — рис, квасоля, кукурудзяні коржики. Інколи — м'ясна олля. Куховарка і кухарчук ухитрялися потай від прикажчика продавати м'ясо утридорога.
У величезній хижі був стан. Вкладалися о сьомій вечора в дерев'яні вбогі ліжка, сопіли. Дехто хрестився, позіхаючи на весь рот.
Стіни того свинюшника просякли старим згірклим потом усіх робітників, які роками зносили сюди свою важку втому.
Тільки гасло світло, як сила-силенна блощиць вкривала ліжка. Вони не давали спати. Якщо хтось раптом чиркав сірником, блощиці тікали в щілини, рятуючись од спритного нігтя.
Садиба була величезна. Розкинулася на горах, видолинках, рівнинах. Часом незліченна череда корів тяглася скільки око сягало по безмежних пасовищах.
Тут росли майже всі культури. На узвишшях біліли цвітом і пахли кофейні дерева. Кукурудзяне поле тяглося аж за обрій. Ставили десятки опудал, щоб захистити його від пташиних зграй. Кукурудзяні качани складали вряд; згодом шість потужних ваговозів перевозили їх до столиці.
У грудні на збір урожаю тут наймали до ста п'ятдесяти чоловік. Вони сходилися з усієї околиці, щоб підпрягтися до бригади, яка працювала в садибі.
Ім'я Хуана Варели вперше з'явилося у списках на платню в червні.
А за місяць до того він перестав бути господарем.
Не хотілося згадувати той час, коли з банку повідомили, що садиба вже не належить йому. Його садиба! Та, яку він створив на місці дикої гори. Та, яку він розчистив, зорав і засіяв. Де народилися його діти. Де його серце, немов коста-рікська орхідея, пустило коріння.
Спочатку він точно в строк сплачував проценти. Сподівався за два роки, не пізніше, покінчити з боргом. Нема нічого легшого за солодкі мрії — вони швидко щезають. Почавши молоти в млині, він прикидав на око, що й за сто днів не вправиться переробити всю цукрову тростину. Працювали на полі вчотирьох: Ана, два воли і він.
Якось пішла по містечку чутка, що газети повідомили про зниження ціни на цукор. Національний лікерний завод уже не купував його. Знизив ціну за фунт з дванадцяти сентимо до десяти. Ще перешкода на його шляху! Але він подолав би її, як подолав сельву, як подолав густий кедровий ліс.
Десять сентимо! Вісім сентимо! Сім сентимо! Це таки ще не були збитки. Скоротити щоденні витрати, продати бичків, не курити — тільки так міг далі сплачувати проценти. П'ять сентимо! Кінець!..
Якось одержав з банку перше повідомлення. Не могли більше чекати. Вже давно минув термін сплати боргу. Банківський адвокат надавав йому зовсім малий строк "для того, щоб наша контора змогла уладнати цю справу".
Потім ще один лист, передостанній.
В останньому повідомляли, що всі строки минули. За тисячу триста колонів забирав садибу якийсь сеньйор з Алахуели.
Продаж землі. Рано-вранці. Попереду на возі, ніби індіанці племені чунче — жінка і менші діти. Позаду пішки — Хуан і Едуардо, первісток.
— Я не хочу їхати, тату! Я не хочу!
Того ранку співали щиглики. Попереднього дня вигоріло вщент пасовисько, засіяне минулого року. В той день, коли засіяв його, поїхав до містечка. А коли повернувся, то його зустрів Анхель Кірос і сказав, що в нього, Хуана Варели, народився син.
— Я не хочу їхати, тату! Я не хочу!
Десь там, у скелястому річищі, одноманітно дзюркотіла вода. Як завжди. Як усі дні.
— Зостаньмося вдома! Нам краще зостатися вдома.
Зачинив двері та вікна. А тоді поторгав защіпки, замки — перевірив, чи надійні. Замки скреготали: не змастив їх олією. Ясно, для замків краще олія, ніж той жир. А для осей воза краще жир.
— Я не хочу їхати! Я не хочу їхати, таточку! Краще лишімось!
За три місяці вони б збирали урожай кукурудзи. Може, за два. За два місяці — так.
— Зостаньмося вдома, тату!
На світанку прийдуть олені. Дурненькі тварини! Якби тільки об'їдали пагінці, а то все витолочать…
— Я не хочу їхати, татунечку!
Віз повільно котився.
— Зостаньмося! Зостаньмося!
Замкнув двері і побіг дорогою вгору.
Жодного разу не озирнувся.
Обпечена на сонці спина. Сліпуче світло. Воно, прокляте, відбивається од лопати, ріже очі.
Спека. Піт. Печуть воші під пахвами. Він стискає зуби — його нудить від похапцем з'їденої, погано пережованої квасолі.
Набрав повну лопату твердого сухого грунту. Земля! Ще одна лопата. Залізне вістря глибоко входить в землю. Якби земля мала кров, то він би заюшив собі руки й по груди був би червоний і теплий. Але якби земля мала кров, вона б не була така, як є. Ненавидів її, немов зрадливу самицю. Загнав лопату аж по держак… Так їй і треба! Ось так!.. Викинув ще одну лопату.
Ще вище сонце. Ще страшніша спека.
Ще більша втома, ще більша туга і ще більша земля: поступлива і ніжна, ніби винувата. Зрадниця!.. Якби вона мала голос, він почув би, як вона волає від болю. І вдарив ще раз. Бити її, колоти, різати, шматувати. Земля!..
Випивши, Хуан ні про що не думає. Тому часом накидається на корець з гарячим чірріте[178]. Блукає п'яний безлюдними дорогами, по болотах, молочно-білих під місячним сяйвом, і нічого не відчуває.
Ще одна лопата. Треба катувати землю. Вона має вдосталь усього, щоб діти не були такі бліді, такі опухлі від голоду, худючі. Вона б могла знову щоранку розпалювати вогнище. Земля! Всемогутня, яка нічого не дає! За кілька місяців зійшла б кукурудза і тростина підняла б до неба волоття — горде, як вигуки костариканців на веселих святах.
Все це принесло б достаток, заможне життя.
До столиці на гуркотливих вантажних машинах відвозили і кукурудзу, і тростину, і каву, і квасолю. Та це було не для нього. Не для Ани. Не для дітей.
Господар! Земля! До нього вона ніжна, тепленька і плодюча, вона лягає, розкинувшись перед господарем. У! Зрадлива! І він копнув її ногою. Отак їй!
Велика й чужа земля.
Подивився навкруги: чоловіки спроквола працювали, охоплені невідступною нудьгою. Дехто дожовував недокурок, і рясні плювки тут і там нагадували скорпіонів.
Наймолодші не відчували влади чужої землі. Не мавши нічого в минулому, вони легше зносили свій щоденний гніт. Дванадцять реалів на день задовольняли їхні бажання. Для них життя існувало в одному часі — в теперішньому. Вони народилися пеонами, наймалися і, мабуть, до смерті ходитимуть у ярмі по чужій ниві.
Для них у житті були відчинені єдині двері — двері в загорожі.
В загорожі великих латифундій з колючим дротом!
"Тут зайнято! Зайнято!" — співала кожна колючка дроту. І тяглися кілометри за кілометрами, здавлюючи землю в сталевих обіймах.
Куди б вони не глянули — всюди стояла загорожа. Жодного поля, на яке можна вільно дивитися! Де ж спочити серцю?
Мало кому з них минуло сорок, а вони вже постаріли, згорбатіли в чужій борозні.
Пеонам, яким найбільше довіряли, давали помешкання, щоб вони жили разом з жінками й дітьми. Хуан попросив і собі. Не дали, бо він зовсім недавно прибув сюди, а інші пеони просили раніше за нього. Мусив чекати.
А поки що Ана і діти тулилися в гостинного Анхеля Кіроса. Хуан щотижня пересилав гроші — все, що одержував — Кіросові. Листів Хуан діставав мало. І в кожному погані новини: Едуардо захворів на малярію; Кларіта наїлася земляних черв'яків. Кіроси добре ставилися до них. Немовля вже відлучили од грудей, воно дуже мучилося — прорізувалися зубки.
Хуан тужив за дітьми. Після роботи, нашвидку поївши, він ішов до хатин одружених пеонів і годинами грався з дітьми — теж чужими, як і земля.
Він і ще четверо пеонів розчищали сад, що ревниво затуляв плантацію кави. Грона налилися сонцем і медом, ягоди тріскались, і в тріщинах біліли зернята.
Літали бджоли-ласунки, верталися на загублену в заростях нопаля[179] пасіку — носили мед кольору березневого місяця.
Працювали тяжко. Ще кілька годин, і скінчили б денну роботу. Спокуса покуштувати медку, наче пажерлива бджола, обпікала їм сухе піднебіння.
— Давайте з'їмо хоч одне гроно.
— А якщо побачить наглядач?
— Дурниці! Не може він нас побачити…
За деревом стояв наглядач, стежив за ними.
— Злодюги! Злодюги! Ми платимо їм, щоб вони об'їдали плоди. Геть звідси! Не хочемо тримати в садибі злодіїв.
Хуан поскладав сорочки й штани в мішок. Заткнув за пояс кривий садовий ніж і пішов униз до зарослих ліанами берегів Барранки.
Він позичив того воза. Зробив дашок із бамбука, постелив на дошки солом'яні мати і там влаштував свою сім'ю.
Едуардо, якого трясла малярія, зігрівався, підкочуючись Ані під бік.