А тепер, коли доведеться розкидати гроші направо і наліво, навряд щоб він зміг купити скоро собі черевики.
Тітка Марокас, жінка вельми дебела, велика любителька рибних страв, була теж такої самої думки.
— Найкраще заявити, що він помер у глушині, що ми одержали телеграму. А на сьомий день влаштувати поминки. Хто захоче, той і прийде, нам не доведеться нікого возити нашим коштом на кладовище.
Ванда підняла вгору виделку.
— Видатки видатками, а він мій батько. Я не бажаю, щоб його закопали, мов якогось волоцюгу. Якби йшлося про твого батька, Леонардо, ти б погодився на таке?
Дядько Едуардо не терпів сентиментальності.
— А ким же він був, як не волоцюгою? Та ще й найгіршим у цілій Баїї. Я не можу цього заперечити, хоч він мені й брат.
Тітка Марокас гикнула. Шлунок її був переповнений, серце також:
— Безталанний Жоакім… Він був доброї вдачі. Він нічого не робив на зло іншим. Просто йому подобалося таке життя. У кожного своя доля. Він і в дитинстві був такий. Одного разу — пам'ятаєш, Едуардо? — хотів утекти з цирком. Тоді його добре відчухрали, мало шкури не спустили. А твоя мати, серденько, — Марокас, ніби на своє виправдання, поплескала по коліну Ванду, що сиділа поряд, — твоя мати була жінка сувора. От він одного дня взяв і завіявся кудись з дому… Мені він сказав, що хоче стати вільним, як пташка. Сказати по щирості, був він дуже дотепний.
Проте ніхто не вважав його за дотепника. Ванда набурмосилася:
— Повірте, я його не захищаю. Він завдав нам чимало горя, мені і моїй матері, котра була порядна жінка. І Леонардо теж. І все-таки я не хочу, щоб його поховали, мов бездомного пса. Що скажуть люди? Адже раніше, до того як його потягло блукати, він був шанованою людиною. Ми повинні провести його в останню путь як слід.
Леонардо благально глянув на дружину. Він ніколи не сперечався з Вандою, вона завжди брала гору й чинила по своїй волі. Так було і в Жоакіма з Отасілією, поки Жоакім не кинув усе і не пішов блукати. Невже нема іншої ради і небіжчика доведеться везти до себе додому, повідомляти знайомих і приятелів, скликати їх по телефону, потім сидіти цілу ніч і до самого виносу тіла слухати історії про Кінкаса, приглушене хихотіння і підморгування? Тесть отруїв життя Леонардо, став причиною безлічі його прикрощів. Леонардо жив у постійному страхові, чекаючи щохвилини, що хтось розповість про черговий Кінкасів вибрик; він боявся розгорнути газету, боявся побачити в ній повідомлення про арешт Кінкаса — так уже траплялося одного разу. Леонардо не хотілося навіть згадувати про той день, коли він на вимогу дружини ходив з комісаріату в комісаріат, поки не знайшов тестя в підземеллі центральної в'язниці, де той любесенько різався в карти з босяками і злодіями. І по всьому цьому, коли нещасний зять мав надію зітхнути вільніше, він мусив у своєму власному домі сидіти біля тіла цього негідника цілий день і цілу ніч.
Едуардо також не згоджувався з Вандою, а думку дядька не можна було нехтувати, оскільки він брав на себе частину видатків на похорон.
— Усе це дуже добре, Вандо. Треба його поховати по-християнському, з священиком, у новому костюмі і з вінками квітів. Щоправда, він нічого цього не заслужив, але зрештою він твій батько і мій брат. Усе це так. Тільки навіщо брати небіжчика додому?
— Навіщо? — підхопив луною Леонардо.
— Морочити стількох людей, наймати шість-вісім автомобілів. Знаєш, у що це обійдеться? А перевезти небіжчика з Табуана на Ітапажіпе? Та це ж треба купу грошей! А чому б не влаштувати виносу тіла прямо звідси? Проводжати його на кладовище будемо ми, отже, вистачить однієї машини. Потім, якщо вам так уже хочеться, можна запросити на поминки, як буде сім днів.
— Оголосіть, що він помер у глушині, — наполягала на своєму тітка Марокас.
— Можна й так учинити. Чом би й ні?
— А хто сидітиме біля домовини?
— Таж ми. Навіщо тобі більше?
Кінець кіпцем Ванда поступилася. Справді, думала вона, забирати покійника додому — це вже розкіш. Скільки праці, мороки, видатків. Краще поховати Кінкаса якомога скромніше, а потім повідомити про смерть приятелям і запросити їх на поминки на сьомий день. Так і постановили. Замовили солодке. Поблизу гримів динамік, вихваляючи дуже вигідні умови продажу нерухомості, які пропонувала одна компанія.
VI
Дядько Едуардо вернувся до своєї крамнички — хіба можна покладатися на цих шахраюватих прикажчиків? Тітка Марокас обіцяла прийти пізніше, їй треба заскочити додому, вона там залишила все догори дном, — так поспішала узнати новини. Леонардо Ванда порадила, якщо він уже не пішов на службу, використати вільний час і зайти в компанію по продажу нерухомостей, щоб оформити купівлю на виплату земельної ділянки. В майбутньому, дасть бог, вони вибудують там власний дім. Вони домовилися між собою змінювати при домовині один одного: Ванда і тітка сидітимуть удень, Леонардо і дядько Едуардо вночі. Ладейра-до-Табуан не таке місце, де пристойна жінка могла показатися ввечері, ця вуличка мала лиху славу, тут мешкали злодії і повії. Вранці вся родина збереться на похорон.
Ось чому так вийшло, що пополудні Ванда залишилася сама біля покійного батька. Відгомін гамірного вуличного життя ледве долинав сюди на четвертий поверх. Кінкас, здавалося, відпочивав після втомливої процедури переодягання. Службовці похоронного бюро добре зналися на своїй справі. "Таке враження, що це зовсім інший покійник", — заявив крамар, який заглянув на хвилинку. Виголений, причесаний, у чорному костюмі, в білій, як сніг, сорочці, в краватці і в блискучих черевиках Жоакім Соарес да Кунья спочивав у пишній труні, з позолоченими ручками і з китицями. Ванда була задоволена. Домовину поставили на імпровізований стіл, збитий з дощок і дерев'яних кобилок, і виглядала вона вельми пристойно і шляхетно. Дві величезні воскові свічки (мов у вівтарі, гордо подумала Ванда) горіли блідими пломінцями. Буйне баїянське сонце било у вікно, заливаючи комірчину яскравим світлом. Цей блиск, це радісне іскріння здавалися Ванді неповагою до смерті, в сонячному промінні сяйво свічок втрачало всяку урочистість, свічки були вже зайві. Ванда з ощадності зібралася була загасити їх. Але потім подумала, що похоронне бюро все одно візьме ті самі гроші, чи згорять дві свічки чи десять, і вирішила краще причинити вікно й спустити шторки. В кімнаті запанували сутінки, полум'я свічок витяглося високо вгору. Ванда вмостилася на стілець (позичений у крамаря) і відчула вдоволення; вдоволення не від того, що виконала свій дочірній обов'язок, а щось іще глибше.
Зітхання полегкості вихопилося їй з грудей. Вона причепурила свої каштанові коси. Тепер вона остаточно укоськала Кінкаса, знов убрала його в шори, з яких він вискочив колись в Отасілії, сміючись їй в обличчя. Легкий усміх заграв на Вандиних губах, на її гарненьких повних губах, що їх псували тільки суворі зморшки в кутиках рота. Вона помститься йому за все, що він зробив, за всі їхні муки, і її, і Отасілії, і всіх родичів. За довголітнє приниження. Десять років він провадив це безглузде життя. "Король баїянської босоти", — писали про нього в поліцейській хроніці; десять років він був героєм матеріалів усіх цих скоробрехів, ласих на мальовничі вуличні сценки, десять років обкидав багном родину, ганьбив її своєю бешкетною славою. "Перший чаркодуй Сальвадора", "філософ у веретищі", "король знедолених", "Кінкас Водожах", "вроджений шукай-біда" — ось як титулували його газети, подаючи вряди-годи і знімки Кінкаса. Господи боже мій, скільки мук судилося витерпіти дочці, який важкий хрест випало нести їй у своєму житті, а все тому, що батько знехтував свої обов'язки.
Але нині Ванда відчувала радість у душі, милуючись небіжчиком: лежить у розкішній труні, вбраний у чорний одяг, зі схрещеними на грудях руками, всім своїм виглядом показуючи побожну скруху. Вогники свічок кидають блиск на дзеркальні нові черевики. Усе здається таким пристойним, окрім цієї комірчини. Досить вони намучилися і натерпілися знущань! Мабуть, мати, подумала Ванда, нині також радіє там, на небесах. Вволена нарешті її воля, віддана дочка знов обернула Кінкаса Водожаха на Жоакіма Соареса да Кунью, на доброго, несміливого, слухняного чоловіка і взірцевого батька. Бувало, досить лише гримнути на нього або насупити брови, як він уже лапки вгору. Ось він лежить тут, схрестивши руки на грудях. Не стало "вродженого шукай-біди", "чаркодуя" і "патріарха злидарів".
Шкода, що він пішов на той світ і не може глянути на себе в дзеркало, хай би побачив, як дочка, як скривджена родина взяли гору.
Глибоке вдоволення настроїло Ванду на добрий і великодушний лад. Їй хотілося забути ці останні десять років, викреслити їх з пам'яті, змити, як змили бруд з Кінкасового тіла урядовці похоронного бюро. Вона почала згадувати дитинство, юність, заручини і весілля. І над усім цим витав лагідний образ Жоакіма Соареса да Куньї. Вона побачила, як він сидить у шезлонгу з газетою в руках. Отасілія роздратовано гукала до нього:
— Кінкасе!
І він здригався. Таким вона любила батька, такому віддавала серце, їй уже навіть здавалося, що вона сумує за ним. Ще трошки напружити уяву, і вона геть розчулиться, побачить себе нещасною невтішною сиротою.
В кімнаті ставало чимдалі жаркіше. Морський бриз не проникав крізь зачинене вікно, та й Ванда цього не хотіла: море, гавань, бриз, криві вулички, що дерлися вгору, вуличний гамір — усе це було його світом, пов'язувалося з його ганебним гультяйством. Тепер цьому покладено край. Тут місце лише їй і її померлому батькові Жоакіму Соаресу да Куньї, за яким вона тужить і який залишив по собі добру пам'ять. Ванда згадує давно забуте минуле. Це було на вшестя, батько повів її до містечка розваг, що розташувалося на Рібейрі. Ніколи Ванда не бачила батька таким веселим: дорослий чоловік, сівши верхи на дитячого коника, реготав голосно, від усієї душі, і це він, який так рідко всміхався! Потім вона згадала вечір, влаштований на його честь приятелями і співробітниками з нагоди підвищення його по роботі. Будинок був повен гостей. Ванда була тоді молодесенька дівчина, і до неї вже залицялися. Того дня Отасілія аж сяяла від радості, в тісній від напливу гостей вітальні виголошували промови і пили пиво, взірцевий службовець отримав від колег вічну ручку на пам'ять.