Від Паміру, немов спиці колеса, розходяться інші гірські хребти. На південному сході розташовані гірська система Каракорум і Гімалаї, що зливаються з величезним плато Тибету. Усі вони мають висоту понад 4000 м, і поступово переходять у вузькі ланцюги гір, які тягнуться на південь через південний Китай до М'янми (Бірми) й Таїланду. На північний схід від Паміру простягається хребет Тянь-Шань, який разом із розташованими окремо у південному Сибіру горами Алтаю зливається з нагір'ями Монголії. На захід від Паміру в напрямку пустель Узбекистану розташовані гори Зеравшан, тоді як Гіндукуш простягається на південний захід, де переходить в Іранське нагір'я. Далі за ним лежать гори Анатолії, оточені з півночі високими хребтами Ельбурських гір і Кавказу. Ще далі на захід, у півострівній Європі, хребти продовжуються Балканськими горами та Карпатами, і завершуються заплутаними перекрученнями Альп.
Гірські хребти могли бути суворими перешкодами, що обмежували контакти, але, коли виникала така потреба, за певної наполегливості шляхи через них завжди можна було знайти.
1.3 Гори центральної Євразії. Памірський "вузол" лежить у місці, де завдяки зіткненню земних плит ланцюги гір зійшлися разом.
1.4 Основні маршрути через Центральну Азію, що проходять через гори та пустелі.
Найяскравішим прикладом цього є "шовкові шляхи", названі так німецьким географом Фердинандом фон Ріхтгофеном у XIX ст., щоб описати мережу маршрутів торговців, що перевозили товари між Китаєм і заходом, особливо в період з II ст. до н.е. до XIII ст. н.е. Деякі з цих шляхів огинали гори Центральної Азії, проходячи вздовж північних схилів Тянь-Шаню. Інші йшли краєм пустелі Такла-Макан до Кашгару, щоб якнайкоротшою дорогою подолати бар'єр грізного Паміру, і потрапити до верхів'я Ферганської долини, звідти до Самарканда й далі. Ще один, більш виснажливий, шлях петляв горами до Балха (Бактри), де можна було скористатися пустельними дорогами на захід. Прибутки від торгівлі були такими, що люди погоджувалися на ці суворі та небезпечні мандрівки. До того ж, не всі ділянки шляху були поганими: деякі проходили через розкішні високогірні пасовища. З розповіді Марко Поло про подорож через Гіндукуш і Памір випливає, що дорога була досить ідилічною:
І коли він прийшов на це високе місце, то побачив рівнину між двома горами з озером, з якого витікала дуже гарна річка. Тут найкраще пасовище у світі; бо тощий звір за десять днів стає тут жирним. Тут багато всякої дичини. Є велика кількість диких овець чималих розмірів.
Зовсім по-іншому дивився на гори Каракорум китайський чернець V ст., який описує смертоносних драконів, що випльовують отруйні вітри, а також спричиняють снігопади та бурі з піску й гравію: "Не врятується жоден з десяти тисяч тих, хто стикнеться із цими загрозами". Можливо, не всім розповідям мандрівників можна довіряти. Тоді як більшість із них бачила в горах перешкоду, яку треба подолати, розповідь Марко Поло нагадує, що долини та гірські пасовища для скотарів були сприятливим середовищем. Тамошні мешканці могли мати зовсім іншу когнітивну географію, і розглядали величезний ланцюг гір від Гіндукушу через Памір і Тянь-Шань до Алтаю та Саян, як коридор, яким проходять високогірні маршрути через центр Азії.
Степовий коридор
Якщо гірські хребти заважали легкому сполученню між сходом і заходом, то великий степовий коридор являв собою чудовий суцільний шлях, що пролягав майже через всю Євразію між 40° і 55° північної широти. Степ починався на Великій Угорській рівнині й тягнувся без перешкод до Маньчжурії на відстань приблизно 9000 км. Простір цієї екозони примушував до швидкого пересування. Це була земля вершників, скотарів зі своїми отарами й табунами, а згодом – войовничих орд.
1.5 На цій світлині киргизький караван перетинає Памірські гори на висоті 4000 м.
Степ можна визначити як відкрите поле, де переважають посухостійкі та морозостійкі багаторічні трави, що навесні пожвавлюються квітами цибулинних рослин. Враження від весняної подорожі яскраво передає Й. Г. Коль:
Одна миля дивини й ще половина буркуну, потім колихається роздолля молочаю, тисяча мільйонів киваючих голівок, потім шавлія та лаванда на час післяобідньої дрімоти, потім тюльпани, скільки сягає око, грядка резеди дві милі завширшки, цілі долини кмину та кучерявої м'яти, нескінченні пагорби, вкриті єрихонською трояндою, і шість днів подорожі, де немає нічого, окрім засохлої трави.
У багатьох місцях, особливо на заході, ці поля перерізають річки, що течуть переважно з півночі на південь, утворюючи лісисті долини. Ліси й пишні пасовища в долинах колись займали більшу площу, але кліматичні зміни, особливо між кінцем 4-го та пізнішим 3-м тисячоліттями, що принесли більш прохолодні та посушливі умови, призвели до скорочення лісових масивів та придолинних луків і збільшення території всеприсутніх степів.
1.6 Сполученню між сходом і заходом Євразії великою мірою сприяло те, що основні екологічні зони переважно визначалися географічною широтою. Засобом пересування в зоні пустелі найчастіше був верблюд, тоді як у степовій зоні на півночі це були коні. Між Європою та Китаєм можна було подорожувати в межах однієї екологічної зони, тільки іноді перетинаючи гірські хребти.
Цю велику степову смугу можна по-всякому поділяти на окремі частини, але найпростіше розглядати її як дві великі зони західного й східного степу, що роз'єднані плетивом Алтайських гір, де протягом кількох сотень кілометрів степовий коридор розбивається на частини гірськими хребтами. Західний степ – це величезний регіон 5000 км завдовжки й від 300 до 1000 км завширшки, в деяких місцях затиснутий горами, що розділяють його на три окремі зони. На його західній окраїні, у межах дуги Карпат, лежить Велика Угорська рівнина, ізольована ділянка степових пасовищ, що часто ставала останнім притулком для кочовиків, які рухалися зі сходу. Далі, за Залізними Воротами, де Дунай прорізає Карпати, степ починається знову. Від долини нижнього Дунаю він простягається на схід до Уралу, де південний край гірського хребта звужує степовий коридор. Цей величезний простір, Понтійсько-каспійський степ, розсікають великі річки – Дунай, Дністер, Дніпро, Дон і Волга. На схід від Уралу й аж до Алтаю лежить Казахський степ, величезний регіон, де різноманіття створюють лише притоки річки Іртиш, що тече на північ.
1.7 Степовий коридор Центральної Азії простягався від Великої Угорської рівнини до Китаю. Лише південний край Уральського хребта та плетиво Алтайсько-Саянських гір перегороджували шлях. Жодна з цих перешкод не становила проблеми для вершника. Всю подорож з Європи до Китаю можна було здійснити верхи на коні за рік.
1.8 Горбистий степ Монголії на схід від Улан-Батора. Пасовища тягнуться під самий обрій і перериваються лише швидкими неглибокими річками. Безмежний світ блакитного неба й зеленої трави, де вершник є господарем.
На схід від Алтайських гір лежить східний степ, який часто називають Монгольським степом; він вищий і розділений гірськими хребтами. Монгольський степ тягнеться на схід до гір Великого Хінгану з коридорами, що ведуть на південь у долину річки Хуанхе майже до міської брами Чан'аня[2].
Західний і східний степ суттєво відрізняються, насамперед своїм кліматом. Клімат західного степу континентальний, з дуже спекотним літом і надзвичайно холодною зимою. Весна триває з кінця квітня до червня: осінь коротша, в жовтні починаються сніговії. Океанічна погода, що надходить з Атлантики, впливає на західну частину регіону, пом'якшуючи екстремальні перепади температур та приносячи більше дощів. Як наслідок, степи Угорщини, Румунії та України більш родючі та привітніші, ніж ті, що розташовані далі на схід. Східний степ взагалі є більш суворим середовищем. Нижчі температури та менша кількість опадів призводять до порівняно низької якості пасовищ, за винятком тих місць, де потоки з гір дещо покращують умови. Ця різниця в якості природного середовища від суворого сходу до багатого заходу – "степовий градієнт", як його іноді називають, – примушує кочові народи рухатися на захід. Це, можливо, одна з причин епізодичного переселення людей зі сходу на захід упродовж більшої частини пізнішої доісторичної доби аж до часів руху монголів у ХІІІ ст. н.е. Але, без сумніву, на це впливали й інші фактори: складні культурні рухи протягом тривалого часу частіше за все зумовлені багатьма причинами.
Степ – це приголомшуюче середовище, безмежний одноманітний світ, де відповіддю на всі питання є постійний рух. Він не міг не вплинути глибоко на тих, хто проводив у степу все своє життя. Пізніші автори, які подорожували степом, майже одностайні в тому, що ця земля була, насамперед, монотонним місцем. Ніхто не передав це краще, ніж Антон Чехов у своєму оповіданні:
… роса зійшла, повітря застигло, і надурений степ повернув свій понурий липневий вигляд. Трава поникла, життя завмерло. Засмаглі пагорби, брунатно-зелені, здалеку оксамитові, зі своїми спокійними, як тінь, тонами рівнина з туманною далечінню і перекинуте над ними небо, яке в степу, де немає лісів і високих гір, здається страшенно глибоким і прозорим, бачилися тепер нескінченними, заціпенілими під журби… Музика в траві затихла. Посмітюхи полетіли, куріпок не видно. Над блідою травою, від неробства, шугають граки; усі вони схожі один на одного й роблять степ ще більш одноманітним.
(Степ, переклад А. Сіренка)
І все ж весняним днем запах полину та інших трав, розбурханий копитами коня, та мерехтливі озера яскравих квітів підносять настрій. А восени захоплює дух від раптових контрастів між "безглуздим, злим, завиваючим вітром" (Чехов) і хвилинами цілковитої тиші, яку порушує лише гомін перелітних журавлів. Не буде надто дивним припустити, що емоційний світ народів степу формується навколишніми ландшафтами, і зрозуміти їх можна лише в цьому контексті.
На півночі західний степ переходить у лісостеп і далі в густі хвойні ліси.