Пан у цивільному перший почав поводити бамбуковою паличкою, постукуючи нею, хоч і досить легенько, по паркету. Інші панове поглядали сюди й туди; ті, що з управи порту, очевидно, змушені до поспіху, заходилися коло паперів і почали, покищо ще не зовсім зосереджено, їх переглядати; корабельний офіцер знову підсунув ближче до них свого стола; а головний касир, якому справа вже здавалася виграною, глибоко зідхнув з іронією. Загальна байдужість не опанувала, здавалося, лише одного тільки служку, який співчував малій людині, поставленій під управу сильних, і з поважним виглядом похитуванням головою подавав Карпові знаки, наче б тим хотівши йому щось сказати.
А тим часом перед вікнами тривало портове життя; якийсь плаский вантажний корабель з цілою горою бочок, які мусили бути з дивовижною майстерністю укладені, щоб не розкотилися, пропливав поблизу і майже зовсім затемнив кімнату; невеликі моторові човни, які Карл тепер, коли б мав досить часу, міг уважно роздивитися, пролітали просто, як по шнуру, під досвідченою рукою водіїв, що стояли випроставшися непорушно при стерні; якісь своєрідні предмети виринали тут і там зі збуреної води, знову затоплювалися й виринали перед здивованим поглядом спостережника; човни океанських кораблів зусиллями матросів, що орудували веслами, посувалися вперед і були повні пасажирів, які, напхані туди, сиділи тихо й зосереджено, хоч не одне з них не могло утриматися, щоб не стежити поворотами голови за тим, що діялося навколо. Безконечний рух і неспокій, перекладений неспокійною стихією на безпомічних людей і діло їх рук!
Отож усе вимагало поспіху, чіткосте, точного вислову, а що робив шмаровоз? Він говорив, обливаючись потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх боків облягали його скарги на Шубаля, з яких, на його думку, кожної одної вистачило б закопати в землю того Шубаля, але все, що він міг пред'явити капітанові, являло собою суцільний сумний хаос. Пан з бамбуковою паличкою — давно посвистував щось тихенько в стелю; панове з портової управи вже давно тримали при столі офіцера і, здавалося, не мали наміру будь-коли його відпустити; головний касир, як виглядало, тільки зі спокою капітана міг уявляти собі, що там діялося; а служка, стоячи в позиції напоготові, кожної миті чекав, що має вчинити з шмаровозом.
Далі Карл уже не міг бездіяльно чекати. Він повільно рушив до гурту і, тому що в русі, якнайскоріше обмірковував, як найзручніше втрутитися в розмову. І справді, годі вже було далі чекати, бо ще одна мить — і вони обидва зовсім певно могли вилетіти з кімнати. Бо воно так, що капітан міг бути доброю людиною і на додаток саме тепер, як здавалося Карлові, мати якусь певну підставу показати себе справедливим начальником, але, в кінцевому рахунку, він не був інструментом, яким можна крутити, як іграшкою, а саме так поводився з ним шмаровоз, звичайно, з безмежного обурення усім своїм єством.
Карл так звернувся до шмаровоза:
— Ви повинні оповідати простіше, ясніше, пан капітан не може нічого збагнути з такої вашої розповіді. Хіба ж може він знати всіх машиністів і хлопчаків з прізвища й на ім'я так, щоб, коли ви щойно вимовите якесь прізвище, відразу ж знати, про кого мова? Отож упорядкуйте ваші скарги, скажіть спочатку найголовніше, а далі поволі все інше, можливо, тоді взагалі виявиться, що більшість з того навіть не варте буде згадки. Адже мені ви завжди викладали все ясно. — Якщо в Америці можна валізи красти, то певно можна час від часу щось і збрехати, думав він на своє виправдання.
Аби ж тільки це допомогло! Та й чи не було воно вже пізно? Шмаровоз, щоправда, відразу ж змовк, почувши знайомий голос, але своїми очима, залитими сльозами страшних спогадів, ображеної людської гідности, засліпленими напливом важкого горя, — не міг до ладу Карла впізнати. Як же він міг би тепер — Карл мовчки зрозумів це, стоячи перед змовклим шмаровозом, — як же він міг тепер раптом заговорити інакше, коли мав враження, ніби все те, що належало сказати, вже сказане без найменшого знаку зрозуміння, а з другого боку, наче б він нічого не сказав і не міг тепер змусити капітана ще раз усе вислухати. І саме в цю мить підходить Карл, його єдиний прихильник, щоб дати йому добру пораду, але замість того тільки засвідчує, що все, достоту все втрачене.
"Якби ж я прийшов раніше, замість видивлятися у вікно…", — подумав Карл й опустив безпомічно руки на познаку того, що всі надії втрачені.
Але шмаровоз нічого з того не зрозумів, вичував, щоправда, потаємні Карлові закиди йому і з добрим наміром спростувати їх, на довершення всіх своїх вчинків, розпочав суперечку з Карлом. Саме тоді, коли панове при круглому столі вже давно були обурені зайвим галасом, який перешкоджав їхній важливій праці, коли головному касирові витривалість капітана здавалася зовсім незрозумілою й він уже готовий був вибухнути, коли служка, цілковито повернув на бік панів і кидав на шмаровоза нищівні погляди, й коли нарешті пан з бамбуковою паличкою, у бік якого навіть капітан час від часу доброзичливо поглядав, зовсім байдуже чи навіть з огидою до шмаровоза, витягнув з кишені маленький нотатник і, очевидно, заклопотаний якимись зовсім іншими справами, кидав оком то на Карла, то до нотатника.
— Та знаю, знаю, — говорив Карл, який намагався боронитися проти зливи спрямованих до нього закидів шмаровоза, одночасно, попри суперечку, дружньо усміхаючись до нього. — Ви маєте рацію, маєте, у чому я ні на мить не сумнівався. — Він волів би, зі страху перед ударами, тримати шмаровоза за руки, а ще радше, звичайно, відтиснути його в кут, щоб сказати пару теплих, заспокійливих слів, яких ніхто не міг би почути.
Але шмаровоз уже не тямив себе. І Карл готовий був тепер шукати своєрідної втіхи в думці, що шмаровоз, опанований розпачем, на крайній випадок міг би подолати усіх семеро чоловіків, тут присутніх. Щоправда, на письмовому столі, як переконався Карл, глянувши туди, стояв апарат з багатьма ґудзиками електромережі; і легеньким потиском однієї руки можна було оголосити тривогу на всьому кораблі з усіма його переходами, наповненими вороже наставленими людьми.
Тоді до Карла приступив той, не зацікавлений у всьому, що діялося, пан з бамбуковою паличкою й не надто голосно, але досить виразно, щоб чути було попри галас кочегара, запитав:
— Як вас, властиво, на прізвище?
І в цю мить, наче б хтось у коридорі чекав на ту репліку пана з бамбуковою паличкою, постукано в двері. Служка кинув погляд на капітана, а той ствердно кивнув головою. Тому служка подався до дверей і відчинив їх. За дверима стояв у старому цісарському сурдуті середній на зріст чоловік, який своїм виглядом не справляв враження такого, що працює біля машин, але це й був власне — Шубаль. Якби Карл з очей усіх присутніх, в яких світився вираз задоволення, не виключаючи й капітана, не зрозумів, хто був той прибулець, він мусів би з жахом усвідомити це з п'ястуків на напружених руках шмаровоза, стиснутих так, наче б у них усе зосередилося для нього життєво найважливіше, що він готовий був принести в жертву. У них зосередилася тепер уся його сила, навіть та, яка тримала його на ногах.
То з'явився власною персоною ворог, вільний від праці й бадьорий, святочно одягнений, з текою ділових паперів під пахвою, імовірно з обрахунком платні та посвідкою праці шмаровоза, й сміливо подивився в очі кожному за чергою, наче б хотівши визначити настрій кожного зокрема. Ті ж семеро усі були його друзями, бо якщо капітан раніше й мав якісь застереження проти нього чи припущення у висліді того, що наговорив йому шмаровоз, то правдоподібно він не мав нічого Шубалеві закинути. Проти такої людини, якою був шмаровоз, суворість ніколи не могла бути завеликою, й якщо Шубалеві взагалі можна було щось закинути, то хіба те, що він протягом довгого часу не здолав поконати зухвальство шмаровоза, так що той ще й насмілився тепер з'явитися перед капітаном.
Тепер можна було принаймні припустити, що очна ставка шмаровоза й Шубаля перед таким високим форумом викличе особливу увагу присутніх, бо навіть якби Шубаль і почав зручно прикидатися, ледве чи пощастило б йому так витримати до кінця. Короткого вибуху злости вистачило б зрадити його в очах присутніх, за це потурбувався б уже Карл. Принагідно він уже мав змогу зорієнтуватися в спостережливості, слабостях і настроях кожного з панів, і з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тільки шмаровоз міг належно триматися, а він виглядав зовсім до боротьби непридатним. Якби його сила, він стовк би Шубалеві кулаками голову. Але навіть ступити пару кроків до нього ледве чи був спроможний. І чому Карл не передбачив того, легкого до передбачення, що врешті Шубаль мусів прийти, якщо не з власної волі, то на поклик капітана. Чому уже по дорозі сюди він не уклав спільно з шмаровозом план боротьби, замість того, щоб по— дурному, як це сталося в дійсності, пхатися в перші-ліпші відчинені двері? Чи міг шмаровоз ще взагалі говорити, так чи ні сказати, потрібне, як це звичайно буває при перехресному допиті, і то в найкращому випадку. Так він стояв, широко розставивши ноги, коліна йому тряслися, голова дещо задрата вгору, повітря входило й виходило через відкритий рот, наче б далі взагалі не було легенів для його засвоєння.
А тим часом Карл почував себе так міцно й при ясному розумі, як, здавалося, не почував себе ніколи дома. Якби лиш могли побачити його батьки, як він у чужій країні, перед такими визначними людьми боронив справедливість і хоч не довів справи до остаточної перемоги, але рішуче готовий був її здобути! Чи не змінили б часом своєї думки про нього? Чи не посадили б його поміж себе, щоб похвалити? Бодай один-єдиний раз глянути в піднесені до них очі? Непевні питання, і не в добрий час морочити ними голову!
— Я прийшов, бо припускаю, що шмаровоз обвинувачує мене в нечесності. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила, як він ішов сюди. Пане капітане, і ви всі, мої панове, я готовий на підставі наявних у мене на руках паперів та, при потребі, опиту безсторонніх і не підкуплених свідків, що стоять під дверима, спростувати всі обвинувачення.
Так мовив Шубаль.