Георг зо сну аж підскочив.
— Хт-то це м-може б-бути? — спитав він, заникуючись.
— Не знаю, — сказав Мартін і пішов до передпокою.
Дзвонив пан Долежал. Він кричав на всю горлянку за те, що Мартін сьогодні так рано пішов додому.
— Але ж дощ не перестав, — виправдовувався Мартін.
— Ну то й що! — гримав пан Долежал. — Я не давав дозволу! Кінець робочого дня визначаю в себе я!
— Слухайте… —почав Мартін, але пан Долежал не дав йому скінчити
— Я вирахую це з твоєї платні! — Пан Долежал так кричав, що Мартінові довелося трохи відхилити від вуха трубку. — Щоб завтра вийшов мені на роботу на годину раніше! Зрозумів?
Мартін мовчав.
— Зрозумів, я питаю?! — не вгавав пан Долежал.
— Якщо ви так зі мною розмовлятимете, то я взагалі більше не вийду на роботу, — сказав нарешті Мартін дуже поволі й спокійно.
— Що?
— Взагалі більше не вийду, — повторив Мартін.
Цього разу вже він не дав панові Долежалу говорити. Пан Долежал не встиг нічогісінько сказати чи крикнути, бо Мартін поклав трубку. Через кілька секунд телефон задзеленчав удруге. Звичайно, це знову був пан Долежал. Мартін хоч і зняв трубку, але поклав її поряд з апаратом. Тепер крик пана Долежала видався шепотом. Мартін повернувся на веранду. Нехай собі пан Долежал галасує досхочу. На веранді Мартінові не чутно було навіть його шепоту.
— Хто це дзвонив? — спитав Георг, трохи розплющивши очі.
Але не встиг Мартін відповісти, як він знову заснув.
Пан Долежал з самого початку, тобто вже п'ять років, звертався до Мартіна на "ти". А Мартін до нього завжди мусив звертатись на "ви" і величати "паном". "А я ж бо за нього більше ніж на чотириста років старший", — подумав Мартін.
2
Дракони снідали. По радіо передали прогноз погоди на сьогодні: обіцяли теплий гарний день. Потім жіночий голос запропонував кілька гімнастичних вправ. Правда, це була гімнастика для дітей. Якось Мартін спробував був виконати ці людські вправи, точнісінько як учило радіо, та тільки розтяг собі крило. Георг, допивши третю чашку кави, нарешті встав і рушив до дверей. Вже біля дверей він обернувся, дивуючись, що Мартін і не збирається вставати.
— Що сталося? — спитав Георг.
Мартін не відповів.
— Ти хочеш лишитися дома?
Мартін кивнув.
— Це неможливо, — сказав Георг.
— Ще й як можливо, — промовив Мартін. — Ти ж мені вчора сам казав, щоб я лишався дома.
— Авжеж, авжеж. Але то ж я напівжартома сказав. Ти що, хочеш позбутися роботи в Долежала?
— Я вже написав листа, — вів далі Мартін.
Він показав Георгові заклеєний конверт.
— І що ж ти написав? — питав Георг. — Кому?
— Панові Долежалу, — сказав Мартін. — Я звільняюсь.
— Звільняєшся? — зачудувався Георг. — Ну, це не діло, — промовив він трохи згодом.
— Я звільняюсь будь-що, — твердо сказав Мартін.
— Ти вже не працюватимеш на Печерній залізниці? — Георг наморщив чоло.
— Ні.
Георг зачинив двері, вернувся до столу, сів і налив собі ще чашку кави.
— Що сталося? — спитав Мартін.
— Тоді я теж лишаюся дома.
— Це неможливо, — сказав цього разу Мартін.
— Ще й як можливо, — заперечив Георг і засміявся, заклавши ногу на ногу. — Я теж звільняюся з роботи. І теж напишу листа панові Віммеру.
— А ти чому? Він же відпустив тебе вчора раніше, бо йшов дощ.
— Ну то й що? — сказав Георг. — Ти думаєш, що він кращий, ніж твій Долежал? Жодної перерви не дозволяє зробити. Я цілий день повинен висидіти на даху Дороги привидів. Але відтепер годі! Навіть попоїсти на роботі мені не можна. Щоб люди більше боялися. Бо вони, бачите, не бояться дракона, що їсть звичайнісінький хліб. Ну то нехай і пан Віммер одержить листа від мене.
— Та ти ж не вмієш писати, — нагадав йому Мартін.
Георг на мить разгубився.
— Зате ти вмієш, — опам'ятався він. — Ось ти й напишеш за мене.
Він підійшов до столу і взяв ручку.
— Як, оце зараз?
— Еге ж, — відповів Георг. — Зараз.
Георг увімкнув радіо голосніше, бо саме передавали музику, й пішов витанцьовувати по кімнаті.
— А що ми робитимемо далі? — спитав Мартін.
— Ми будемо дома! —сказав Георг. — Хіба цього мало?
Тато сидів у постелі й сьорбав своє вранішнє какао, що, як завжди, було йому занадто гаряче. Заразом він читав у ліжку газету, яку йому купила мама в тютюновому кіоску. Мама завжди вставала на півгодини раніше. За сніданком, що, окрім какао, складався з двох бутербродів з мармеладом, тато ніколи не розмовляв. Він читав і кивав головою на знак того, що все йому цілком зрозуміло.
Трохи згодом, з пів на сьому ранку, все діялось дуже швидко. Тато вискакував з ліжка, мчав у ванну, бризкав собі на обличчя холодною водою, намилював під пахвами і відразу витирався рушником. Потім не більше хвилини голився лезом з неіржавіючої сталі і при цьому не менше ніж двічі різався, змочував обличчя туалетною водою і лементував від болю. Тоді мчав назад у спальню і поспіхом одягався. У коридорі похапцем стромляв ноги в черевики. Біля надвірних дверей на нього вже чекала вся сім'я: мама, Франці, Шурлі. Тато цмокав кожного в ліву щоку й вибігав з дому. На сходах його частенько наздоганяла мама, щоб вручити забутий портфель. Так було й сьогодні.
Улітку після того, як тато виходив, Франці й Шурлі знов лягали спати. Відмовитися від родинного випроводжання на роботу (рівно за двадцять хвилин до сьомої) тато ніколи б не зміг.
— Почекай-но хвилинку, — сказав Георг.
Дракони зупинилися перед поштамтом біля поштової скриньки. Марки на конвертах уже були наклеєні. (До речі, на вулиці дракони здебільшого не дуже привертали увагу. Багато перехожих їх взагалі не помічали, бо квапились і дивилися тільки на тротуар. Інші вважали драконів за рекламну витівку якої-небудь фірми, дивуючись більше з того, що в них ні спереду ані ззаду не було видно вивіски з назвою рекламної фірми.)
— Ну, що там у тебе знову? — спитав Мартін.
Георг поважно глянув на Мартіна. Тоді сказав:
— Невже ми справді обійдемося?
— Без чого?
— Без ходіння на роботу.
— Як-не-як, у нас є певні заощадження, — відповів Мартін. — Нам вистачить принаймні місяців на три.
— Ти в цьому певен? — знов спитав Георг.
Мартін кивнув.
— Цілком певен.
Георг зрадів і вкинув обидва листи в поштову скриньку.
Сказавши "будемо дома", Георг мав на увазі "будемо спати". Він спав у будинку, бо там було прохолодніше. Мартін умостився на веранді в шезлонзі. Телефон він відключив. Мартін уявляв собі, як пан Долежал сьогодні сам тягтиме чи штовхатиме свої вагони. А може, Печерна залізниця сьогодні взагалі буде зачинена. Потім Мартін уявив собі, як пан Долежал сидітиме в касі на своїх двох стільцях. Сьогодні він з'їсть ще більше ситого м'яса, бо не матиме чого лічити, а як і матиме, то дуже мало.
З цією думкою Мартін заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив у садку обох дітей, учорашніх знайомих.
— Доброго ранку! — майже водночас сказали вони.
— Здрастуйте! Ви ж збиралися прийти увечері, — здивувався Мартін.
— А ми вирішили, — пояснила Франці, — спочатку навідатися — побачити, чи тут справді ваш будинок.
— Дракони ніколи не брешуть, — сказав Мартін. — Тобто майже ніколи.
Мартін запросив дітей у дім і розбудив Георга, який зразу ж заходився готувати в кухні чай. Франці й Шурлі розглядали оселю драконів.
— Гарний будинок, — похвалив Шурлі.
Мартінові стало дуже приємно, і він подав Шурлі та його сестрі коробку з своїми улюбленими платівками. Потім дістав з верхньої шухляди письмового столу своє посвідчення з фотокарткою, в якому були вказані ім'я та прізвище: Мартін ДРАКОН.
— Сподіваюсь, ваші сумніви тепер зовсім розвіялися, — сказав Мартін.
Шурлі кивнув.
Георг приніс чай. Шурлі вибрав платівку, і Мартін поставив її на програвач. Діти посідали. Правда, крісла були для них надто високі, і обоє видиралися на них? мов на дерева. За чаєм Мартін говорив дуже багато і про що завгодно. Георг прикивував головою і дивився на всіх сонними очима.
— А як вас можна порятувати? — спитала Франці, коли Мартін зробив першу велику паузу.
— Що, що? — Мартін похлинувся й закашлявся.
— Я питаю, як вас можна врятувати, — знов сказала Франці. — Може, поцілунком?
— Яким поцілунком?
— Дракони — це ж зачаровані принци, — мовила Франці.
— Що-о?
— Вона хоче сказати, — пояснив Шурлі, — що принців часто обертають на драконів.
Мартін подивився на Георга, Георг подивився на Мартіна. Він уже остаточно прокинувся і, як і Мартін, не приховував свого обурення.
— Казна-що! — Мартін аж підвівся з гніву. Пройшовшись двічі по кімнаті, він знову сів.
— Що це ви читаєте такі нікчемні книжки? — спитав Георг.
— Жоден принц ніколи ще не обернувся на дракона, — сказав Мартін. — Правда, іноді траплялось, що принц був не принц, а зачарований дракон.
— То, може, й принцеси, полонянки драконів, — теж вигадані?
— Авжеж! — сказав Мартін і мав був знов підхопитись, але стримався.
— Всі ці балачки про так званих принцес-полонянок — просто нечувана підлість, — заявив Георг. — Усе було зовсім навпаки. Наш дідусь, приміром, багато років провів у полоні в однієї принцеси.
— Ніколи б не подумала! — сказала Франці.
— А тим часом це правда, — підвищив голос Мартін. — Майже десять років він пробув у в'язниці. Принцеса замотузувала його, мов пакунок, та ще й погано годувала.
— А як же він урятувався? — зачудувалась Франці.
— Мабуть, десь узявся принц, який насправді був зачарованим драконом, — посміхнувся Шурлі, — і визволив дідуся.
— Ніхто його не визволяв, — сказав Мартін. — У тім-то й річ. Хто б там визволив дракона? Просто якось під час землетрусу замок завалився, і дідусеві пощастило втекти.
Франці й Шурлі знов узялися до чаю. Мартін не поклав у свою чашку цукру і пояснив дітям, що він ніколи не п'є кави або чаю з цукром. Діти розкрили очі з цікавості. Однак чай без цукру смакував препогано. Сказати правду, Мартін завжди клав у чай якомога більше цукру. Він сам не знав, чому зараз йому спала на думку отака дурниця. Напевно, тому, що не міг доміркуватись, про що розмовляти далі. Тепер він боявся вже робити паузи. Бо хто знає, що вони ще вигадають про драконів.
У передпокої задзвонив телефон. Георг з несподіванки аж підскочив.
— Хто підключив телефон? — запитав Мартін.
— Я, — сказав Георг. — Хто б це міг дзвонити?
— І не здогадуюсь, — схитрував Мартін. — Візьми трубку, то знатимеш.
Георг підійшов до телефону і взяв трубку.