Якусь мить людина й баран дивилися одне одному у вічі. Дзвіночок дзенькнув.
Пекі мало не пирснув на думку, що в цього барана така сама велика, спокійна, пришелепувата морда, як і в Джона Джо Мулі, аж раптом баран злякано стрибнув у вузький прохід. Дзвіночок дзенькнув.
Доллан, сміючись, лайнувся, коли валах пропхався повз нього, боляче надавивши затиснуту ногу. Та за бараном стрибнула вівця, потім ще одна, ще, і Пекі вже не сміявся. Наступні п'ять хвилин він одчайдушно борсався під натиском м'якої вовни під навалою дужих, маленьких тіл, що тремтіли від страху, під ударами твердих ратичок…
— Боже всемогутній, помилуй нас! — вигукнув Джон Джо Мулі за півгодини. — Сохрани, господи, й заступи — хто б то подумав, що вівці здатні на таке?
Горяни збилися в гурт на прогалині перед тією тісниною. Вони сопіли, то дивлячись перед собою, то відвертаючись, потім один по одному стали хреститись, поглядаючи на те місце, де раніше стояв гомбін. На їхніх обличчях застиг вираз глибокої скорботи.
У проході й досі стриміла затиснута під брилою ступня людської ноги, і видніло якесь червоно-буре місиво з крові й багнюки, перемішане з клаптями одягу. Воно ще зберігало на собі сліди тисяч маленьких ратиць.
Переклад: Еміль Хоменко